Новини для українців всього свту

Monday, Aug. 26, 2019

Розстріляне щастя Головка

Автор:

|

Грудень 01, 2011

|

Рубрика:

Розстріляне щастя Головка

Він не був репресованим. Помер своєю смертю, уважався живим класиком. Процес «повернення забутих імен» його оминув. Тепер його творчість вилучили зі шкільних програм, і в Інтернеті Головко — то радше згадка про футболіста з таким прізвищем. А про Голов­ка-письменника відомо менше, ніж колись. Хоч він завжди належав до найтаємничіших постатей у літературі. Усі щось чули про те, що письменник колись застрелив своїх доньку та дружину…

Українофіл Бульбенко

Він був відомий кожному школяреві передусім як автор оповідання «Пилипко» — отого, що починається: «У нього очі, наче волошки в житі». Хрестоматійний був і роман «Бур’ян», у якому, як стверджувалося, виведено один із найяскравіших образів комуністів — Давида Мотузки. Тільки не наголошували, що той Давид — із «неправильних» українських комуністів, яких «правильні» більшовики перестріляли в 1930-х. Ще в Головка був великий роман «Артем Гармаш», якого, здається, ніхто й не читав. Хоч саме за нього класик одержав Шевченківську премію.

Тепер уже нема в кого запитати, як було насправді з його сімейною трагедією. А Головко сам писав про це в передмові до книги прози «Можу», що вийшла в Харкові 1926 року й більше не передруковувалася. Та передмова закінчується фразою: «Душогуб я…»

Він народився на Полтавщині, у селі Юрках Козельщинського району, 3 грудня 1897-го в небідній родині: батько з дідом мали 150 десятин землі й пропадали там з ранку до ночі разом зі своїми наймитами.

Вразливий хлопчик ще в школі почав писати вірші… російською мовою. Потім, під враженням «Кобзаря», перейшов на українську. Був виключений з останнього курсу Кременчуцького реального училища, бо створив із хлопцями романтичну українофільську «Юнацьку спілку». У ній узяв собі ім’я Андрій Бульбенко.

Селянський син палить села

Тим часом почалася Перша світова війна. Закінчивши Чугуївську школу прапорщиків, Головко пішов на фронт, брав участь у боях під Равою-Руською, був поранений. Коли російська армія відступала, за наказом — палив села, щоби не дісталися ворогові. Важливо: селянський син палить села, аби не діста­лися нікому. Ця травма відгукнеться згодом у його житті дуже страшно.

Після поранення він побував удома, познайомився з дівчиною зі сусідньої Троянівки. Її, молоду вчительку, звали Тетяною. 1917 року Головко опинився у Тверській губернії, у Торжку. Там його несподівано навідала Тетяна. «Де ти, Тетянко, взялась?!» — «Ти кликав, любий!» У цьому коханні було щось неймовірне, майже містичне. Андрій і Тетяна відчували одне одного на відстані й не могли жити одне без одного.

Головко повернувся в Україну, пішов до соціал-демократів-самостійників. Вони виступали проти гетьмана й більшовиків. Головко навіть брав участь у боях із червоними під Харковом. Однак згодом приєднався до більшовиків, як зробило тоді чимало наших ідеалістів. Воював із Врангелем, Махном. Командував кінною розвідкою, служив у Харківській школі червоних старшин.

У біографії письменника того періоду здається дивним ось що: він то воює, то господарює на хуторі, то знов воює. Він так любив свою Тетяну й так боявся її втратити, що за найменшої нагоди кидав війну й летів у Троянівку. А його повертали, іноді — зв’язаним, інакше не пішов би. Про це він сам пише в передмові до «Можу».

…щоби не дісталися нікому

Це перетворилося на жахіття, потім переросло в душевну хворобу. Ознаки її він уперше відчув 1919 року, коли червоні відступали під натиском денікінців. Він раптом зрозумів, що йому несила покинути Тетяну. Нестерпно було пережити думку, що його вб’ють і він не побачить більше дитини й жінки. А їй здавалося, що Андрій її не любить і що на його місці міг бути інший. Саме тоді в його свідомості, травмованій роками війни, відгукнулися оті села — спалені, щоби не дісталися нікому.

Зрештою, після чергової відпустки Головко просто не повернувся з Троянівки до Харківської школи червоних старшин. Це було дезертирство. Він жив під постійним страхом, що його знайдуть, заберуть від сім’ї, розстріляють. У божевільному нападі розпачу Андрій застрелив їх обох — дружину й доньку — і намагався застрелитися сам. Доньці Галинці було п’ять літ. Це сталося 1923-го.

За рік до того, у повісті «Можу», письменник описав схожу ситуацію. Якийсь Гордій повернувся з війни додому й відчув не радість, а лише смерть і втрату.

З автобіографії, написаної в Полтавській психлікарні, зрозуміло, що спершу автор потрапив у тюрму. Згодом у романі «Бур’ян» він її описав. Той опис зазвичай вилучали зі шкільних текстів, бо про радянську в’язницю не годилося так писати.

Взірець порядної людини

А повість «Можу» й досі читається як страшне й неймовірне прозріння всього, що станеться в Україні через 10—15 років. Герой каже: «Виживуть тільки сильні. А де нам, кволим, діватися? Не журіться, вимремо, і це — в наших інтересах!»

Прикметно, що Голов­ко повертався до повісті «Можу» в кінці 1950-х, редагував її. Власне, усе своє найкраще він написав іще до початку 1930-х років. Після роману «Бур’ян» (1927) не створив нічого, що би зрівнялося з ним. 1941 року Головко пішов служити фронтовим кореспондентом. Хоч міг би, згідно з віком і заслугами, знайти собі тилову роботу. Очевидно, йому важливо було саме це: подолати страх повернення на війну. Можливо, це певним чином повертало його в той час, коли ще не сталося гріхопадіння.

В 1970-х роках молодші сучасники вже дивилися на нього з острахом і повагою. Усі щось чули про його давню драму, але тепер таким неймовірним здавалося, що це — чоловік із розстріляної когорти. За давністю літ уже не було важливо, кому з тої когорти вдалося застрелитися самому (як Хвильовому), а кому — ні. 5 грудня 1972-го він помер у Києві.

Його письменницький авторитет залишається непохитним, і премія за кращий прозовий твір названа саме його іменем. А щодо гріхів — то навіть такий мораліст, як Олесь Гончар, уважав Головка взір­цем совісної й порядної людини.

Доброслава Хміль

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...