Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

Провокативний атентат Юрія Березинського

Автор:

|

Березень 08, 2012

|

Рубрика:

Провокативний атентат Юрія Березинського

Задля батьківщини треба жертвувати

навіть життям.

Латинське прислів’я

 

На самому початку слід визначитися, чи героїзм має універсальне значення, тобто, чи вояки Української повстанської армії (УПА) є одночасно героями як для українців, так і для поляків, росіян і інших народів. Без сумніву, що ні: вони для них не є героями, бо неодноразово упівці з ними воювали й боролися не за їхні інте­реси, а українського народу. Тому зрозуміло, що в першу чергу вони були, є й залишаються Героями України. Так само, як воїни Армії Крайової (АК) для поляків є героями, а для українців — ворогами. Так само чекісти є ворогами поневолених народів, а героями залишаються для комуністично-московської імперії.

Відомо, що герой — це людина, що з любові до свого народу йде без вагань назустріч смерті. Історія України має багато героїв, що віддали життя за свою Батьківщину й народ. Досить згадати всіх тих, що загинули під Базаром, Крутами, у Воркуті й Кінґірі та в сотнях інших місць. Можна сказати, що в кожну епоху існували й існують національні будителі, які перероджуються в героїв.

У наш час із шаною згадуємо всіх героїв, які діяли в минулому, згадуємо жертовні патріотичні покоління, які, незважаючи на прикрі наслідки, боролися і борються нині за волю та честь свого народу. Історично так склалося, що сучасна влада на чолі з президентом Януковичем довела своєю антиукраїнською діяльністю повну неспроможність захищати інте­реси українського народу, не здатна вона захистити навіть суверенітет держави, яку репрезентує. Ця влада називає справжніх героїв українського народу зрадниками, а зрадників — героями. Тому нам треба неустанно з пошаною згадувати кожного чесного українського патріота, аби він був відомим не лише обмеженому колу істориків чи тільки тим людям, які цікавляться визвольними змаганнями, але щоби на його прикладі виховувалися нові патріотичні покоління державників. Серед численних свідомих і безстрашних героїв, що йшли на неминучу смерть заради волі свого народу, є наш юний і високоосвічений патріот, бойовик УВО-ОУН Юрій-Мирослав Березинський.

Він народився 1 лютого 1912 року в с. Оглядові (тепер Радехівського району Львівської області), у сім’ї священика Романа Березинського. Юрій отримав непогану українську освіту в родині й почав навчатися у Львівському університеті. Як і кожен свідомий молодий українець у ті часи, цікавився політичним життям, тому невдовзі став членом УВО й ОУН, належав до бойової групи «Богданівка». Його сестра Наталя була дружиною Романа Шухевича, з яким Юрія єднали дружні взаємини.

Ще зі студентських років Юрій належав до активних молодіжних діячів. Брав участь у студентських рухах і дотримувався послідовної, твердої лінії в справі оборони прав поневолених українців. У 20—30-х рр.

ХХ ст. українська молодь Галичини мала кілька молодіжних організацій і товариств, де провадилася не лише культурно-освітня праця, але також військово-політичний вишкіл, що відіграв важливу роль у подальших національно-визвольних змаганнях. Цей вишкіл став невід’ємною складовою боротьби за здобуття незалежності України в ХХ ст. і був придатний спочатку в діях УВО-ОУН, а згодом УПА-ОУН проти окупаційних режимів. На кожну антиукраїнську акцію, у тому числі пацифікацію в 1930-х рр., проведену військовими каральними загонами, Юрій збирав віча серед молоді та вказував засоби, якими треба було змушувати окупаційний уряд Польщі до поваги корінного українського населення в Західній Україні. Польський санаційний уряд закривав українські школи, запроваджував масову дику полонізацію, систему тортур і вбивств, і навіть без суду розстрілював українців. Саме 1930 року польська поліція розстріляла сотника Юліяна Головінського, згинули інші українські діячі.

Ці злочинні акції змушували українських патріотів стати на захист свого народу, аби зупинити безумство реакційних кіл Польщі. Тому вони застосовували такі ж провокаційні методи, як і ворог, щоби змусити його поважати право корінного населення жити на своїй землі. Із прикрістю молоді борці змушені були вдатися до терористичного замаху на начальника українського відділу слідчої поліції у Львові Еміліана Чеховського, який по-звірячому поводився з українськими в’язнями. На одній із нарад підпільний провід ОУН засудив ката до смертної кари. До речі, підпільники знали, що Чеховський, який походив з українського роду, став зрадником і активно допомагав полякам боротися проти українського визвольного руху, а тому вирішили покарати його за зраду й жорстокість. А притому нагадати іншим, що зневага до української нації нікому не минеться безкарно.

На той час у середо­вищі свідомої української молоді найвідповіднішою кандидатурою для виконання завдання був Ю. Березинський. За комісаром Чеховським від грудня 1931-го до кінця лютого 1932 року було встановлено постійний нагляд, у результаті якого й призначили день 22 березня 1932-го на виконання акції. Найближчою помічницею Ю. Березинського була інтелігентна й вродлива дівчина — член ОУН Міра. Було вирішено здійснити замах без охорони, адже після пострілів виконавець мав одразу ж зникнути.

21 березня 1932 року Ю. Березинський перебував у батьків у с. Оглядові. Згідно з розробленим планом, він непомітно для всіх устав рано-вранці 22 березня, зібратися йому допомогла сестра. Потім пройшов пішки 11 км з Оглядова до залізничної станції в

с. Павлові, приїхав до Львова потягом о 6.45 ранку, точно за розрахованим графіком. Як і було домовлено, вийшов на станції Підзамче, де завжди було людно. Там його очікувала підпільниця Міра, яка вручила йому два пістолети та набої. Зброю перевірили ще в неділю, зробили пробні постріли, щоби не було прикрих несподіванок. Після цього Юрій сів у трамвай, і разом із Мірою вони поїхали до жандармерії на вул. Сапіги. Домовилися, що Міра чекатиме на Юрія на трамвайній зупинці на вул. Пелчинській і забере все зайве — пістолет, набої, кашкет. Попрощавшись, Ю. Березинський пішов у визначене місце й невдовзі побачив, як у його бік прямує Чеховський. Коли той наблизився, Юрій зняв пістолет із запобіжника, прицілився й вистрелив, після чого Чеховський упав на землю. Не гаючи часу, Ю. Березинський одразу побіг на кладовище, через сніги, городами дістався

вул. Пелчинської. На щастя, у такий ранній час його ні­хто не помітив. Він швидко добіг до трамвайної зупинки, де на нього чекала Міра, повідомив їй про успішне виконання завдання, віддав усі непотрібні речі. Далі вони вдвох негайно поїхали на вокзал, адже потяг до Радехова відходив о 8.00, і треба було обов’язково на нього встигнути. І вони таки встигли за 5 хвилин до відходу. Міра купила квиток, Юрій сів у потяг і поїхав до станції Павлів, звідки пішки польовими стежками пішов додому. Про його тривалу відсутність і перебування у Львові рідні не знали, отже, алібі було забезпечене. Невдовзі польське радіо офіційно повідомило, що приблизно о 7.30 ранку на вул. Стрийській у Львові невідомий чоловік застрелив комісара поліції Еміліана Чеховського й що вбивство, імовірно, було вчинене на політичному ґрунті. Однак слідство результатів не дало. Було затримано чимало українців і навіть заарештовано таємного аґента польської поліції Романа Барановського, якого запідозрили в нещирості та небажанні видати організаторів замаху.

У квітні 1932 р. польська поліція заарештувала Ю. Березинського за причетність до УВО, але вже за кілька місяців відпустила, адже не мала свідчень про його активну участь у підпіллі. Після виходу з ув’язнення Юрій продовжив діяльність в ОУН.

Тиск на українців Польща аґресивно проводила двома шляхами: через їх полонізацію та через колонізацію західноукраїнських земель польським елементом. Авторитарний режим Юзефа Пілсудського, спираючись на реакційну вояччину, у серпні того ж року розпустив сейм і сенат та розпочав жорстоку фізичну розправу, у першу чергу з українцями. Під тиском мілітарного режиму навіть була прийнята нова Конституція, яка леґалізувала систему санаційної диктатури, збільшила повноваження президента й ліквідувала його відповідальність перед сеймом. Полонізаційна політика провадила примусову денаціоналізацію українського населення. Це все, своєю чергою, спровокувало протестні акції проти адміністрації, поміщиків, осадників, а при цьому нищилися телеграфні лінії й навіть почастішали терористичні акти та напади на поліційні дільниці й осередки організації «Стшельців». Ще до половини 1932 року було зареєстровано близько 2,2 тис. різних саботажних виступів, які охопила майже 30 повітів. Ці стихійні акції перетворювалися на національно-визвольний рух. Аби в таких умовах могла діяти ОУН, треба було здобути кошти, тому було постановлено провести акцію на польській пошті в м. Городку в листопаді 1932 року. Усе організував тодішній крайовий керівник ОУН на західноукраїнських землях Богдан Кордюк (Новий). Він дібрав бойовиків і узгодив їхні дії з активом ОУН, а технічну підготовку нападу, вивчення місцевості, укладання подробиць плану акції та інші деталі опрацьовував Микола Лебідь (Марко).

Після кількамісячного вивчення інформації Б. Кордюк повідомив, що акція на пошті в м. Городку має відбутися в останні дні листопада 1932-го. Він керувався тим, що там нібито не було належної поліційної охорони, а розташування будинку на території було вдалим для відступу бойовиків. До проведення нападу було обрано 12 бойовиків ОУН із різних місцевостей: Юрія Березинського призначили провідником акції, а до складу було введено Дмитра Данилишина та Василя Біласа (із Дрогобиччини), Мар’яна Жураківського та Петра Максимціва (з Івано-Франківщини), Степана Долинського, Степана Куспіся, Степана Мащака, Володимира Старика, Гриця Файду, Степана Цапа й Григорія Купецького. Згідно з планом, напад мав відбутися 29 листопада, о 16.55. Бойовики потай прибули до Львова, а звідти поодинці виїхали в Городок. План передбачав, що бойовики змусять усіх присутніх у приміщенні пошти підняти руки вгору та забезпечать відступ звідти В. Біласу та Д. Данилишину, які повинні забрати гроші з каси. Акція мала відбутися без стрілянини, стріляти дозволялося лише в крайньому разі.

28 листопада 1932 року у квартирі, де мешкав на той час Юрій Березинський, відбулася ще одна нарада бойовиків. Кожен з учасників отримав план пошти, мапу місцевості, персональні завдання та зброю. Спеціальний одяг для бойовиків закупив Володимир Нидза, а медикаменти — Катерина Зарицька. Та якось ця акція від самого початку не проходила так, як планувалося. Бойовики зустрілися у відлюдному місці точно в умовлений час, але в останню хвилину виявили, що бракує запасних набоїв до пістолетів. Крім того, цього дня раптово помер начальник пошти в Городку. Усе це змусило перенести час акції на день пізніше. Бойовики таємно переночували, і в середу 30 листопада, рівно о 16.55, почалася акція. Коли вві­йшли до будинку пошти, відразу стало зрозуміло, що службовці, колишні вояки леґіону Пілсудського, усупереч інструкціям, мали при собі пістолети, з яких відкрили стрільбу, а двері каси — замкнули. Розпочалася двостороння перестрілка. Не гаючи часу, Д. Данилишин вистрелив кілька разів у двері каси, вибив вікно, через яке видавали гроші, а

В. Білас через нього проник до кімнати каси й забрав близько 4,5 тис. злотих. Після цього В. Білас і Д. Данилишин швидко вибігли з будівлі, подавши знак бойовикам, що слід відступати. Але, коли вони вийшли на вулицю, на них посипалися кулі з будинків, розташованих поряд. Відступивши від пошти двома групами, як і було заплановано, бойовики невдовзі знову зустрілися в умовленому місці.

З’ясувалося, що в перестрілці на пошті Ю. Березинський отримав серйозне поранення й упав, щойно вибіг на вулицю, де й дострелився, щоби не потрапити в руки ворога живим. Загинув і Володимир Старик, якого вбили пострілами зі сусідніх будинків. Бойовики С. Куспісь, Д. Данилишин, М. Жураківський, С. Мащак, Г. Купецький були поранені — хто в руку, хто в ногу. За матеріалами подальшого поліцейського слідства було встановлено, що з поляків на пошті отримали поранення касир Стебліцький, візник Клімчак, бухгалтер Дембіцький, відвідувачі Грабінський, Зотенберґ і Вінтер. Смертельне поранення отримала листоноша Колач.

Далі бойовики розділилися: шестеро з них під керівництвом Г. Файди з грошима подалися до Львова, а Д. Данилишин і В. Білас — на залізничну станцію до Глинної Наварії, щоби сісти на потяг. На станції двоє поліцейських попросило їх показати документи, адже поліція вже знала про напад у Городку. Данилишин витягнув пістолет, убив коменданта поліції Коята й важко поранив іншого поліцейського. Підпільники почали тікати, поліція їх переслідувала, але не наздогнала. Наступного дня обох спіймали (причому за допомогою малосвідомих українських селян). Їх доставили до Львова, засудили до смерті, і вирок було виконано 23 грудня 1932 року.

Судовий процес над В. Біласом і Д. Данилишиним отримав величезний розголос в українському й польському суспільстві завдяки позиції цих молодих бійців, які засвідчили, що діяли не з корисних мотивів, а за дорученням політичної організації, що мала на меті відновлення української державності. Діяльність ОУН отримала якнайширший резонанс. А полеглий у цій акції наш 20-літній герой 30 листопада 1932-го був похований на кладовищі в м. Городку. Лише через три роки з «архіву Сеника» польська поліція дізналася, що Е. Чеховського вбив той самий Ю. Березинський.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що в 1930—1940 рр. підпілля ОУН активно поширювало серед молоді образ молодих героїв — хлопців і дівчат, котрі віддали свої життя за відновлення незалежності України. Про те, чи правильні методи використовували вони у своїй боротьбі, із перспективи часу можна судити по-різному. На мою думку, кожне нове покоління є іншим і має інакші методи й умови боротьби, які використовує задля добра свого народу. Найголов­ніше — те, щоби воно не росло бур’яном у нації й не було байдужим до головних цінностей та ідеї свого народу. Це — один із найстрашніших злочинів, який провадить націю до смертельного гріха. Цивілізована молодь кожного народу й кожної епохи є відповідальна за майбутнє.

Одним із таких був 20-річний юнак Юрій Березинський, якого згадуємо з шаною. Він назавжди вписав своє ім’я в новітню історію України й надихнув наступні покоління на боротьбу за відновлення української державності, особливо в 1940 рр. Його любов до Батьківщини була вищою за власні вигоди, розваги й навіть за саме життя. Хоча в сучасному суспільстві терористичні акти засуджуються однозначно, в 1920—

1950 рр. вони були досить-таки типовим методом боротьби поневолених народів проти окупантів, причому не лише в Україні, а й у інших бездержавних народів. Тому в 1930-х і пізніше вчинки Ю. Березинського отримали широкий розголос серед українців у позитивному значенні. Він став символом нескореної нації й у її пам’яті залишився як незламний підпільник, борець за незалежність України.

Варто пригадати: тільки 1940 року з біографії Березинського «З життя бойовика», яку написав його швагро Роман Шухевич у Кракові, стало відомо, що Юрій був співорганізатором двох акцій. Ця інформація з’явилася в газеті «Краківські вісті», а згодом було видано окрему брошуру, у якій описано історію боротьби українського визвольного руху проти окупантів. Звичайно, що на переломі 1930-х рр. кожному українському підпільнику було добре відоме прі­звище комісара польської поліції Чеховського, який разом із комісаром Білєвичем вів найважливіші українські справи й ламав ребра арештантам. Під час політичних процесів заарештовані підпільники вказували на них як на ініціаторів жахливих побоїв, тортур і знущань у тюрмах. Вони давали накази своїм співробітникам катувати політв’язнів. Чеховський, як яничар-зрадник, дозволяв собі насміхатися з діяльності ОУН, був упевнений, що польська держава його захистить і унеможливить помсту за його злочини. Але підпільники, на думку Р. Шухевича, мали свої переваги: фанатизм, відсутність страху перед смертю, упертість і цілковиту посвяту власній справі були настільки сильними, що герої народжувалися один за одним. Це вирішувало успіх у боротьбі. За словами

Р. Шухевича, якби життя не було боротьбою, воно б не мало майбутнього. Активний опір українства, хоч і розрізнений, не припинявся. Із початком Другої світової війни стартував новий етап національно-визвольних змагань. Отже, кожне покоління — це цивілізаційний міст нашого родоводу. Не можна схвалювати дій тих українців, які живуть у сучасній Україні й виконують розпорядження ворожого режиму, бо все одно це вважається свідомим або несвідомим, вільним або невільним, але рабством.

Від незапам’ятних часів усі національно свідомі покоління українців боролися за волю свого народу. До цієї когорти зараховуємо Юрія Березинського та його бойових побратимів. Вони боролися різними методами, щоби ми могли стати повноцінною нацією. Мені пригадується свого роду алегорія хворого в лікаря. Коли недужий юнак прийшов до лікаря, той сказав йому: «Мені легше буде вас лікувати, коли розкажете про життя дідів і батьків. На що вони хворіли?» Юнак відповів: «Мене люди знайшли в повиточку під тином, нічого не можу сказати про свій рід. Признаюся, що це мене гнобить і тривожить — дуже хотілося би знати корінь свій, щоби краще розуміти себе. Щоби краще знати своє місце на землі та мету свого життя». Із цього випливає, якою нещасливою почувається людина без долі та свого роду. Є в нашому народі прислів’я: «Не родися багатим, не родися вродливим, а родися щасливим». Щасливі люди — ті, у яких особисте й національне життя є щасливим. Т. Шевченко писав: «Нащо мені краса моя, коли нема долі», а Леся Українка вчила: «Хто визволиться сам — той буде вільний, хто визволить кого — в неволю візьме».

Вічна слава Героям, які поклали своє життя за волю України!

Ярослав Стех

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...