Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Sep. 24, 2017

Про витоки Кирило-Мефодіївського братства

Автор:

|

Травень 18, 2017

|

Рубрика:

Про витоки Кирило-Мефодіївського братства

З особливою силою виринуло українське питання наприкінці XVIII — в середині XIX ст. Події у світі сприяли самоусвідомленню слов’ян, а також і українців боротися в першу чергу проти імперсько-російського гніту. Цю ідею можна детально простежити на прикладі Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1847). Та спочатку — кілька слів про Пантелеймона Куліша, котрий ще в молоді роки наголошував на ролі культури, просвіти пишучи: «Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе й інших». Згодом до цієї базової ідеї додався з колосальний вплив Тараса Шевченка. Ще до утворення товариства світ побачили такі його твори, як «Гайдамаки», «Кавказ» і «Сон». Уже в «Гайдамаках» (1841) є ідея єдності слов’ян: «За що люди гинуть? / Того ж батька, такі ж діти / Жити б та брататься! / Ні, не вміли, не хотіли — / Треба роз’єднаться». Більше того, ідея єдності слов’ян підкріплюється не тільки духом братерства, а й усвідомленням необхідності жити вільно, справедливо і чесно. Як писав В. Білозерський, ще один учасник Кирило-Мефодіївського товариства, свобода «може бути досягнута для нас й інших підкорених племен тільки при з’єднанні слов’ян в одну державу, захищаючи від усякого варвара одних над другими». Але для держави потрібно досягти релігійної гармонії, адже слов’яни належать до різних гілок християнства.
Але саме ідеї та праці Миколи Костомарова провадять нас до космічних витоків у простори топографії нашої колективно-слов’янської душі. За словами Михайла Грушевського, «Костомаров розбивав ідеологічні підстави старожитньої царської Росії, яка була тим тягарем народного життя і загородила шляхи поступу і розвитку». Микола Костомаров прийшов на світ 4 (16) травня 1817 року в слободі Юрасовці (тепер — Ольховатського району Воронізької області) в сім’ї російського поміщика. Батько майбутнього вченого — Іван Петрович — походив із козаків-переселенців, але був зрусифікований, а мати Тетяна Петрівна (з української родини) була кріпачкою. Офіційний шлюб із нею Іван Костомаров узяв уже після народження сина.
Отже, Микола як позашлюбна дитина, не успадковував маєтку, і за тодішнім правом вважався кріпаком. В дитячі роки Микола любив читати, захоплювався творами Вольтера, Д’Аламбера, Дідро й інших французьких енциклопедистів. У вихованні сина батько керувався головним чином настановами Руссо, привчаючи його до життя, близького до природи. В дитинстві хлопчик вирізнявся феноменальною пам’яттю — після другого прочитання міг повторити батькам напам’ять текст цілої книжки. Десятилітнього сина батько відвіз до Москви на науку, а звідси Микола переїхав до Воронезька і там закінчив місцеву гімназію.
У 1833-1837 рр. М. Костомаров навчався на історико-філологічному факультеті у Харківському університеті. Живучи влітку після закінчення першого курсу в Юрасівці, він почав складати російською мовою віршові ідилії в дусі античного зображення сільської природи. На кафедрі загальної історії Харківського університету тоді працював професор М. Лунін, лекції котрого стали вирішальним чинником у визначенні наукових зацікавлень студента. Вивчаючи світову історію, М. Костомаров звертає увагу на те, що в її джерелах говориться лише про видатних державних діячів чи закони й установи і нехтується життя простого народу. Головним джерелом для пізнання життя «живого народу» стає для Костомарова словесна творчість. Знайомство зі збірниками народних пісень М. Максимовича, І. Сахарова, П. Лукашевича, зі «Запорожской стариной» I. Срезневського, з працею О. Бодянського «О народной поэзии славянских племен», із творами тогочасних українських письменників та М. Гоголя пробудили у нього бажання якомога глибше пізнати український народ, його історію, звичаї, усну поетичну творчість у її живому побутуванні, вдосконалити знання української мови, якою він через своє походження та виховання е володів належно.
З цією метою Костомаров робить етнографічні екскурсії в села Харківщини, відвідує народні посиденьки, шинки, заходить у розмови з селянами, записує українські пісні, легенди, перекази та характерні слова й вирази (на кінець 1843-го він зібрав близько 500 народних пісень). В той час знайомиться з тогочасною українською літературою, зокрема спілкується з П. Гулаком-Артемовським, Г. Квіткою-Основ’яненком, А. Метлинським, а особливо з І. Срезневським, О. Корсунем, О. Бецьким, М. Петренком, Я. Щоголевим, П. Кореницьким, П. Писаревським.
М. Костомаров пише свої твори вже українською. На початку 1838 року — трагедію «Сава Чалий», а впродовж 1839-1840 рр. — віршові збірки «Українські балади» та «Вітка». 1841-го була опублікована друга його історична трагедія «Переяславська ніч». Того ж року він подає на захист магістерську дисертацію «О причинах и характере унии в Западной России». Однак після тривалого розгляду в Харкові й Москві міністр народної освіти Уваров відхиляє її й наказує знищити весь наклад, бо вона була написано в українському дусі. Костомаров обирає нову тему «Об историческом значении русской народной поэзии», хоча проф. Протопопов заявив, що такий предмет, як «мужицкие песни, унизителен для сочинения». Проти такого антиукраїнського підходу у Костомарова зродився своєрідний бунт, він писав статті до «Руської старовини», а також до журналу «Колокола», який видавав Олександр Герцен у Лондоні.
До цього він пише й «Книгу буття українського народу» — філософсько-релігійний трактат, в якому осмислено українську націю як важливу частину християнської історії. Книга стала своєрідною конституцією учасників Кирило-Мефодіївського товариства. 1845 року М. Костомарова перевели до Києва на посаду вчителя історії Першої київської гімназії, у червні 1846-го обрали ад’юнкт-професором кафедри історії Київського університету.
Саме на цей час припадає і знайомство його з Аліною Крагельською, котрій судилося стати його дружиною лише через 28 років. Тоді ж виникла ідея федерації вільних слов’янських народів на зразок давніх грецьких республік чи Сполучених Штатів Америки. В бесідах про організацію товариства брали участь Т. Шевченко та Д. Пильчиков. В результаті в січні 1847-го вирішили створити Кирило-Мефодіївське братство, для якого програмною діяльністю стала «Книга буття українського народу» й опрацьовано ряд відозв — «До братів українців», «До братів росіян», «До братів поляків». Братство передбачало мирний шлях провадити свою діяльність, аби тим шляхом поліпшити суспільне життя.
На жаль, діяльність товариства незабаром зазнала краху. Внаслідок доносу наприкінці березня 1847 року М. Костомарова разом із Т. Шевченком та іншими заарештували. Після річного ув’язнення в Петропавловській фортеці М. Костомарова заслали під нагляд поліції до Саратова зі забороною «служить по ученой части». У Саратові він перебував у 1849-1858 рр., працював секретарем статистичного комітету, перекладачем при губернському управлінні, був звільнений зі заслання 1856-го. У 1860-1870-х рр. він разом із В. Білозерським і П. Кулішем працював над програмою першого українського журналу «Основа». На його «вівторках», де збиралися визначні представники науки і літератури Росії й України, велися дискусії з приводу звільнення селян, обговорювалися політичні, філософські, естетичні й економічні питання.
У 1870-1880-х рр. Костомаров написав такі праці, як «Руина», «Мазепа», «Личность царя Ивана Грозного», «Русская история в жизнеописании ее главнейших деятелей». Він продовжував брати участь у громадському житті, зокрема у виробленні принципів університетської реформи та проекту заснування вільного університету. Вчений відвідував місця історичних подій в Україні, брав участь в археологічних з’їздах і писав численні статті.
В особі Костомарова вдало поєднувалися різні таланти: історик-мислитель і художник і це забезпечило йому не тільки одне з перших місць серед істориків тодішньої імперії, але і найбільшу популярність серед читацької аудиторії. Його справді щира любов до своєї України може виявлятися тільки в строгій і принциповій повазі до правди, яка була найціннішим добром у творчості вченого. Ще 1857 року Микола Костомаров видає свою першу ґрунтовну працю «Богдан Хмельницький», присвячену історії українського козацтва першої половини та середини XVII ст. Науковець завжди намагався своїм землякам подати власну справедливу історію. Про ідею соборності всіх українських земель Костомаров висував і у своїх поетичних творах. У програмній поезії «Пісня моя», він згадує і Сян, і Карпати, і Дніпро, і Чорне море, і рідну для нього невеличку річку Сосну, яка впадає до Дону.
Помер видатний український історик, етнограф, прозаїк, поет-мислитель, етнограф, громадський діяч і етнопсихолог 7 квітня 1885 року в Петербурзі, там і похоронений.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...