Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Jan. 23, 2019

Про державного діяча і борця за волю України Сергія Шелухіна

Автор:

|

Січень 09, 2019

|

Рубрика:

Про державного діяча і борця за волю України Сергія Шелухіна

Сергій Павлович Шелухін — справді визначна й унікальна постать у нашій історії. Він передовсім здобув собі широке визнання серед народу як видатний український громадсько-політичний і державний діяч, правознавець, учений, історик і поет. Він народився 6 жовтня 1864 року в селі Денеги Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер — у Черкаській області). До вступу у Лубенську ґімназію його готувала тітка — освічена національно-свідома українка. В ґімназії Сергій виявив неабиякі здібності — у восьмому класі склав підручник із тригонометрії, схвалений відомим математиком А. Вінклером, про що було зроблено запис в атестаті зрілості, який юнак отримав 1883 року. Після цього він вступив до Університету св. Володимира в Києві, де слухав курси на фізико-математичному факультеті з алгебраїчного аналізу диференціального й інтегрального числення. 1885-го Сергій перейшов на навчання на юридичний факультет у тому ж університеті.
Шелухін був активним учасником національного відродження, членом студентської української громади, захищав ідеали незалежної соборної України.
Поетичні твори друкував під псевдонімом Прокопенко, зміст його творів засвідчив, що серед молоді народжується надійний свідомий національно діяч. Після закінчення університету Сергій працював у судових установах Єлисаветграда, Кам’янця-Подільського, Кишенева, займав посаду слідчого судді, згодом — прокурора, почесного судді та члена окружного суду в Одесі.
1905 року він стає активним учасником українського національного руху: виступає безпосереднім організатором одеського товариства «Просвіта», підтримує діяльність товариства «Українська хата». Сергій співпрацює з петербурзьким журналом «Право» і «Одеським листком», у яких друкує кілька юридичних статей про права жінок бути захисниками в кримінальних і повіреними в цивільних процесах.
Перебуваючи в Одесі, Шелухін активно долучається до українського громадського життя. Він часто виступає в «Народній аудиторії», стає членом історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті, де також виступав із обґрунтованими доповідями, і співзасновником одеської «Просвіти».
Перед двотисячною аудиторією Шелухін виступив із лекцією про приєднання України до Москви. Це була перша в історії Росії лекція, прочитана правником українською мовою, і перший український мітинґ в Одесі 1905 року, на якому юрист доводив право нації на свою державність на своїй одвічній землі.
1906 року вчений домігся відкриття в ґімназіях курсу правознавства, який сам і викладав. Його помічниками в Одесі стали відомі місцеві діячі Іван і Юрій Липи, а найвірнішою в громадській праці завжди виявлялася його дружина Любов Шелухіна. Вона була одним із ініціаторів проведення Різдвяних свят для дітей в Одесі, які зрештою перетворилися на добру традицію. Так, 1907-го на Різдвяну ялинку в помешканні «Просвіти» зібралися близько 300 дітей, які співали і декламували українською мовою в національних костюмах патріотичні виховні вірші.
У серпні 1908-го в Чернігові відбувся XIV Всеросійський археологічний з’їзд. Запрошеною на це зібрання отримала й наукова секція одеської «Просвіти». Шелухіна відрядили на з’їзд, де він виступив з доповіддю «Про стародавності і державно-правове значення назви «Україна». Газета «Одесские новости» писала: «Доклад Шелухина вызвал шумные, долго не смолкавшие аплодисменты».
1909 року в Одеському університеті відбулося свято на честь Миколи Гоголя. Шелухін виступив на ньому з доповіддю «М. В. Гоголь и украинское общество», потім ї видали окремою брошурою. Науковець наголошував, що в уславленого російськомовного письменника — українська душа. 8 жовтня 1914-го на зборах Київського юридичного товариства та 25жовтня на засіданні Історико-філологічного товариства при імператорському Новоросійському університеті, дійсним членом яких він був, Сергій Павлович прочитав доповідь «Німецька колонізація на Півдні Росії». Розповідаючи про німців-колоністів, їхню національну єдність, натякаючи на українців, він цитував Шевченка, Старицького, Грушевського, виявив широку обізнаність щодо поглядів української еліти на слов’янство.
Після закриття «Просвіти» в Одесі 1909 року Шелухін став одним із діяльних членів «Українського клубу» та товариства «Українська хата». Він ще й став одним із організаторів збору коштів для відкриття українського університету у Львові.
Під час Першої світової війни чоловік був редактором журналу «Листок пчеловода» Одеського товариства сільського господарства. Напередодні революції Сергій очолював Український революційний керуючий комітет в Одесі, де серед переважаючого російського шумовиння пропагував самостійницькі українські ідеї.
З квітня 1917-го Шелухін стає членом Української центральної ради й одним із провідних діячів української партії соціалістів-федералістів. На початку грудня він очолив позапартійну фракцію самостійників в Українській центральній раді, яка відстоювала ідеали самостійного державного існування України. Займав посади генерального судді УНР, міністра судових справ в уряді В. Голубовича (лютий-квітень 1918-го).
1918 року за сумлінне виконання обов’язків і служіння національній ідеї він отримав чин генерала. Був головою української делегації на мирних перемовинах із РРФСР, членом державного сенату (липень 1918-го), членом Генерального суду, виконувачем обов’язки міністра юстиції в уряді В. Чехівського (1919), входив до складу української делегації на мирних перемовинах у Парижі (1919).
Після політичних невдач 1921 року змушений еміґрувати до Чехо-Словаччини, де продовжував активну громадсько-політичну діяльність. Там він стає членом Правничого товариства, також його обрали головою Всеукраїнської національної ради, опозиційно налаштованої до Симона Петлюри, відчував що договір з поляками — не на користь Україні, так сталося.
Того ж 1921-го йому запропонували посаду професора правничого виділу в новоутвореному українському університеті в Празі. Шелухін пропозицію прийняв, працював там і деканом відділу, на якому викладав, якийсь час був проректором, головою Українського правничого товариства.
У січні 1923 року його було обрали головою товариства «Ліґа української культури». Він тісно співпрацює зі Союзом українських журналістів у Відні, згодом стає почесним членом товариства «Єдність» у Празі. Шелухін відстоював ідею організації національної церкви: 1925-го його призначили уповноваженим представником від Української автокефальної православної церкви. На тему церкви та на міжнародні теми науковець публікував свої статті в журналі «Розбудова нації», органі Проводу Українських націоналістів.
Проф. Шелухін багато часу відводив науково-педагогічній роботі: публічно читав реферати на суспільно-політичні теми; працював над теорією походження українського народу; викладав в Українському вільному університеті, де у 1924-1938 рр. очолював кафедру цивільного права, історію українського права; мав студії в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова (Прага).
Він є автором ряду цінних науково історичних праць, які досі не втратили своєї актуальності, серед них: «Руська правда», «Закупи з «Руської правди», «Історико-правові підстави української державності», «Україна», «Значення рідної мови для народности і творчости», «Варшавський договір між поляками і Петлюрою», «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів», «Німецька колонізація в Україні» й інших. По різних українських журналах були порозкидані його літературні праці під псевдонімом Сергій Павленко, деякі з них увійшли до популярної свого часу антології «Розвага», складеної О. Коваленком. Маючи солідну правничу освіту Шелухин був широко шанованим в судочинстві, водночас його кар’єра допомагала в громадській праці для добра рідного народу.
Сергій Шелухін був надзвичайно популярний на еміґрації, зате в поневоленій більшовиками Україні його прізвище було заборонено згадувати і, як і інших українських діячів, якщо все ж згадували то під ярликом «українського буржуазного націоналісти». 25 грудня 1938 року у Празі перестало битися серце правознавця й історика, громадського та політичного діяча, одного з перших генеральних суддів і генеральних прокурорів України, палкого поборника Української державності. Поховали Сергія Шелухіна у Празі. Його девіз звучав так: «Головне наше горе — що ми привикли ждати, що нам дадуть мир. Ні! Не дасть нам миру ніхто, мир треба здобути нам самим!»

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Loading...