Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Feb. 24, 2018

Президентом міг бути татарин. Сам він назвав себе свідомим українцем

Автор:

|

Січень 19, 2012

|

Рубрика:

Президентом міг бути татарин. Сам він назвав себе свідомим українцем

25 січня 70 років тому в Кустанайській в’язниці в Казахстані закатували Великого Українця татарсько-білоруського походження — науковця-енциклопедиста Агатангела Кримського, якого ЮНЕСКО занесла 1970-го до переліку найвидатніших людей.

«Вважаю себе за націонала»

1941 року Організація українських націоналістів (ОУН), очолювана Андрієм Мельником, планувала проголосити президентом України не свого лідера, а Агатангела Кримського. Причому 1941-го для ОУН(м), вочевидь, не було авторитетнішого патріота, аніж він, попри його особисте зізнання в тому, що в нього «й кровинки української немає». Його батько походив із татар, які переселилися в

XVII ст. із Криму до Литви, а згодом — зросійщилися. Мати була шляхтянкою з польсько-литовського роду в Білорусі. Натомість їхній син Агатангел писав: «Я родивсь і виріс на Україні та й українізувався». Ще 20-річним він визначив своє кредо: «Я все-таки вважаю себе за націонала (не за націоналіста, але націонала)». У листі до Бориса Грінченка запевняв: «Кожнісіньку вольну від «офіціальних» занять часину я присвячував Україні».

Та не лише називав себе «свідомим українцем», а й був ним настільки, що польські шовіністи перешкодили йому очолити кафедру української філології Львівського університету. Мирослава Тарахан, науковий працівник Національного музею літератури, установила: «Принципово вважав, що необхідно спілкуватися українською мовою. У часи Російської імперії це було неприйнятно. Але Агатангел усе одно розмовляв українською». Хоч, за словами цієї дослідниці, «за різними даними, знав понад 60 мов, а хтось переконаний, що більш як 100». Сам же Кримський писав у 70-річному віці: «Володію кількома десятками мов». Утім, уточнював: «Легше буде сказати, яких мов я не знаю». Та це був, радше, жарт.

Він мав настільки феноменальну пам’ять, що скаржився знайомим: «Нічого не можу забути». Але саме це допомогло йому редагувати капітальний академічний словник української мови й перші декретовані «Головніші правила українського правопису» й тоді, коли майже втратив зір через постійне читання й створення 1 275 наукових праць.

«Проект ХХI століття»

Причому читати Агатангел Кримський навчився вже через три роки після народження 15 січня 1871 року у Володимирі-Волинському, де батько викладав у гімназії історію й географію. Уже п’ятирічним учився в міському училищі у Звенигородці, куди переїхала його родина. А після київської гімназії ще 18-річним закінчив Колеґію Павла Ґалаґана. Як він зізнався, «душевний трепет, котрий викликала саме українська мова, бо вона — рідна, від неї віє рідним краєм, враженнями дитинства», дав напрямок у житті сина зросійщеного татарина. До слова, неабияк сприяли цьому його викладачі — співзасновники українського мовознавства Павло Житецький і Михайло Драгоманов.

Перший із них був одним із так званих хлопоманів — вихідців зі спольщених шляхетських родин, котрі, усвідомивши, що належить служити «тому народові, серед якого живеш», покинули польські організації й заснували українську «Громаду». А другий спокутував зросійщення своїх пращурів — нащадків козацької старшини.

Саме вони підвели пана Кримського до вибору, який визначив його подальшу долю — стати переконаним, свідомим українцем, чий зміст життя — духовне й культурно-національне відродження рідного народу. Дослідник Людмила Таран пише: «Пошуки «остаточної» політичної платформи привели Кримського до твердого «політичного українства». Він категорично не приймає поверхове українофільство. Він виявився більшим українцем, ніж «закононароджені», а в політичних поглядах — більшим радикалом, ніж такі діячі, як, наприклад, Драгоманов, із котрим затято полемізував».

Та ще у 18-річному віці поставив Кримський собі завдання: «Задля України я зможу бути корисним тільки тоді, коли матиму широкий світогляд». «Таку програму він виконав. Вдумаймось у ці слова. Адже, по суті, це — проект України ХХI ст.!» — констатував дослідник Ігор Сюндюков.

«Незвичайна поява»

Після трьох років навчання в Лазаревському інституті східних мов у Москві й чотирьох — на історико-філологічному факультеті Московського університету склав маґістерські іспити в ньому та ще в Петербурзькому. Уже 25-річним (рідкісне тоді явище) викладав семітські мови й літератури в Лазаревському інституті. У 30-річному віці став його професором. Викладаючи, видав цілу бібліотеку академічних підручників із філології й історії Близького Сходу, про Коран, мусульманство, курси історії та літератури арабів, персів і турків. Водночас, вів запекло полемізував із російськими вченими, які стверджували, що давні кияни нібито були росіянами й тільки в період татаро-монгольської навали перебралися на північ, а замість них Середню Наддніпрянщину начебто заселили вихідці з Карпат. Доводив також у своїх працях, що українська мова вже в XI ст. була «цілком рельєфною, певно означеною, яскраво-індивідуальна одиницею».

1897-го відіграв неабияку роль у виробленні норм української орфографії: висунув у статті «Про научність фонетичної правописі» переконливі арґументи проти етимологічного правопису, який підтримувала значна частина львівських, буковинських і закарпатських видань. А в 1907—1908 рр. видав двотомну «Українську граматику».

Рішуче виступаючи протягом життя на користь єдиної української орфографії з урахуванням передовсім мовної практики Наддніпрянщини, Кримський сприяв об’єднанню своїх співвітчизників у єдину націю навколо спільної для них літературної мови. Зокрема, саме йому завдячуємо написанням частки «ся» разом із дієсловами.

Активно співпрацював із львівськими виданнями «Народ», «Правда», «Життє і слово», «Літературно-науковий вісник», де друкував свої поезії, оповідання й наукові розвідки з Іваном Франком, який високо цінував його талант. 1910 року Каменяр писав про нього: «Незвичайна поява серед українців, незвична своєю енерґією, пристрасною любов’ю до України та різносторонністю знання й таланту, се Агатангел Кримський. Філолог із фаху, орієнталіст із замилування, він виявив себе високоталановитим поетом, дуже ориґінальним повістярем».

Творець Академії

1918 року вчений спільно з Володимиром Вернадським здійснив справжній подвиг. Саме вони обидва стали головними засновниками Української академії наук (УАН, згодом — Всеукраїнська АН, потім — АН УРСР, тепер — Національна АН України). Першого з них обрали її президентом, другого — секретарем (був ним по 1928-й). Але основний тягар у творенні, становленні, належній підтримці й захисті УАН від більшовиків узяв на себе саме Агатангел Кримський.

Випрошував у влади пайки й одяг для її кадрів, піклувався про збереження будівель УАН і виплату мізерних зарплат співробітникам та збільшення бібліотечних і музейних фондів. Подарував академії 30 тис. томів своєї цінної власної бібліотеки. Неодноразово домагався звільнень заарештованих науковців і виділення їм ділянки землі, де вони розводили городи й заготовляли дрова. Адже приміщення УАН не опалювалися й навіть чорнило в них замерзало.

Але голодні ентузіасти писали свої праці розчиненими у воді хімічними олівцями на зворотних сторінках календарів і старих театральних афішах у холодних кабінетах. А відповідальним редактором більшості їхніх видань був Агатангел Кримський, який віддавав видавничій діяльності чимало часу, нерідко й на шкоду власній науковій роботі.

Хоча чекісти й утягнули його в протиборство з академіками Михайлом Грушевським і Сергієм Єфремовим, яке відбирало в нього час і здоров’я, устиг створити й очолити Інститут української наукової мови, де 1925-го було 200 працівників, які підготували під керівництвом Кримського 37 термінологічних наукових словників. Водночас керував в УАН історико-філологічний відділом, Інститутом сходознавства імені Потебні, кабінетом арабсько-іранської філології й одразу чотирма комісіями — словника живої мови, історії української мови та її діалектології й правопису.

Під його керівництвом було складено 1921 року «Найголовніші правила українського правопису» — перший офіційний правописний стандарт для всієї України. Разом із тим, він редагував «Записки Історично-філологічного відділу Української Академії наук» й очолював Київський філіал Всесоюзної асоціації сходознавства. Паралельно працював професором усесвітньої історії в Київському університеті. Вистачало його й на суспільно-громадську діяльність — 1921-го брав участь у Першому все­українському церковному соборі, який підтвердив автокефалію Української православної церкви. Та все ж осередком національного й громадського життя України була тоді саме УАН — аж доки чекісти не розпочали в ній 1929-го масові репресії.

Любив тільки Лесю

Тоді на суді над сфабрикованою чекістами «Спілкою визволення України» було знищено цвіт наддніпрянської інтелігенції. Та хоч особисто до Кримського більшовики, щоби запевнити світову громадськість у можливості розвитку національної науки й освіти за їхньої влади, спершу ставилися терпимо, однак 1929-го й він не одержав від уряду підтвердження своїх повноважень секретаря УАН.

Вижив після цього, годуючись зі свого городу у Звенигородці й завдяки матеріальній підтримці історика Наталі Полонської-Василенко. Сім’ї не створив, бо, за даними дослідників, безнадійно кохав тільки Лесю Українку. Із вагітною дружиною свого секретаря Миколи Левченка одружився після його ув’язнення. Швидше за все, таким чином віддячив тому за відмову свідчити проти нього.

Про Агатангела Кримського згадали щойно після окупації Західної України радянськими військами 1939-го. Аби використати його авторитет для свого впливу на західноукраїнську інтелігенцію, Кримського послали до Львова, де він узяв діяльну участь в організації наукових установ. А в січні 1941-го врочисто відзначили його 70-річчя й нагородили орденом Трудового Червоного Прапора (у деяких джерелах — Леніна). Але влітку того року оголосили «ідеологом українського буржуазного націоналізму, який роками очолював націоналістичне підпілля», й ув’язнили в Кустанаї в Казахстані, де, за офіційними даними, він і помер 25 січня 1942 року. За твердженнями ж частини дослідників — закатували на допитах і заморили голодом. Але припускають також, що загинув ще в дорозі.

1970 року ЮНЕСКО занесла його до переліку найвидатніших людей. А створений 1991-го Інститут сходознавства імені Агатангела Кримського НАН України фактично займається лише обробкою величезної спадщини сходознавця.

 Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...