Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Dec. 17, 2017

«Попереду — Дорошенко…»

Автор:

|

Квітень 05, 2012

|

Рубрика:

«Попереду — Дорошенко…»

8 квітня 140 років тому народився Дмитро Дорошенко — нащадок гетьманів Михайла (про якого народна пісня згадує, що він — попереду Сагайдачного) і Петра Дорошенків, історик, журналіст педагог і політик.

Коли під час Першої світової війни він керував відділом Всеросійського союзу міст із допомоги українцям на окупованих царською армією Галичині та Буковині, то на спустошеній боями Наддністрянщині організовував для них харчові та медичні пункти. А також близько ста інтернатів і притулків для сиріт, де вчителі-українці навчали дітей за підручниками, привезеними з Києва.

1917 року, обіймаючи посаду крайового комісара Галичини та Буковини з правами генерал-губернатора, Дорошенко домігся проукраїнської переорієнтації низки інституцій. Приміром, підпорядкована йому губернська друкарня розпочала тоді випуск україномовних книжок. В одному з тодішніх листів він зізнався: «Я всією душею, усіма нервами переболів її (Наддністрянщини) горем і — мушу признатись — усі інші питання й інтереси української справи одступили передо мною на другий план, а на першому були в мене нещасливі Галичина й Буковина, їх добрий нарід, що так яскраво заховав риси стародавньої української вдачі й побуту, що так багато вистраждав цілі століття… Галичина, країна моїх молодечих мрій, батьківщина Франка, що був моїм «властителем дум» у ті часи, як складався мій світогляд і формувалися мої переконання, земля, де кожен клаптик був зв’язаний із давно минулими подіями нашої історії та з новітніми змаганнями за відродження».

Водночас, про її столицю писав: «Я був у Львові, цім вимріянім із молодих років у моїй уяві духовім осередку українського життя». А в Чернівцях, за його словами, «звелів арештувати 15 душ ріжних темних елементів, які збіралися счинити погром спеціяльно над українцями». І зірвав, ризикуючи своїм життям, наказ російського головнокомандувача евакуювати з Буковини все чоловіче населення, худобу й зерно та знищити те, що не вдавалося вивезти. Бо, переконував Дорошенко, «нема рації руйнувати наш народ в ім’я інтересів армії, від котрої треба боронити край». Відтак залишив Чернівці лише в останній день окупації міста росіянами — аби завадити його погрому.

Хоч Дмитро Дорошенко народився у Вільні, а в Україні жив упродовж усього десяти років, однак зробити для неї встиг більше, аніж багато хто з тих, кому ніколи не доводилося покидати Вітчизну. Ще навчаючись на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету (перед цим — Варшавського, а згодом — Київського), він активно публікувався в галицьких і наддніпрянських виданнях, які виховали майбутніх вояків Української Галицької армії та Дієвої армії Української Народної Республіки. 1903-го очолив Українську студентську громаду в Петербурзі, вступив там до Революційної української партії (1908-го — до Товариства українських поступовців) і став секретарем «Украинского вестника» української парламентської фракції в законодавчому органі Російської імперії — Державній думі. Натомість, уже викладаючи в комерційному училищі в Катеринославі, був серед засновників місцевого осередку культурно-освітнього товариства «Просвіта» й головним редактором його друкованого органу — часопису «Дніпрові хвилі».

Саме Дорошенко сформував за дорученням Центральної Ради, до складу якої входив, перший український уряд — Генеральний секретаріат. Однак очолити його відмовився через розбіжності в поглядах на шляхи становлення української державності з лідерами соціалістичних партій, які воліли тоді ще не поривати з Росією. Коли ж прийняв за їхньою порадою пропозицію гетьмана Павла Скоропадського керувати з травня по листопад 1918 року Міністерством закордонних справ Української держави, то соціалісти запевняли в газетах, що він їх зрадив. Тобто, з одного боку, подбали, аби міністерство очолив беззастережний патріот України, з іншого ж — намагалися представити подвигом саботаж ними Української держави.

Тим часом Дорошенко в період керівництва зовнішньополітичним відомством відкрив дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії та Фінляндії. А крім того — низку українських консульств у інших державах і зарубіжних — у Києві. Одночасно виступав посередником у пошуках порозуміння між гетьманом Скоропадським і національно-демократичними силами й виробленні умов формування українського уряду на повністю національній основі. А після того, як ті, замість мирно перебрати владу, розпочали в Україні громадянську війну, Дорошенко, проголошений ними «зрадником», зарікся: «Дав собі слово ніколи не належати ні до якого політичного угруповання з тими людьми, що так обійшлися зі мною».

Викладав відтоді історію в Кам’янець-Подільському університеті й керував на Балканах місією українського Червоного Хреста, яка намагалася репатріювати полонених галичан. Згодом очолив на громадських засадах український Червоний Хрест у Німеччині. Був також редактором газети «Українське слово» (виходить дотепер), професором кафедри історії Карлового університету й Українського вільного університету у Відні, Празі та Мюнхені, Варшавського університету та керівником Українського наукового інституту в Берліні й Української вільної академії наук — інституцій, які перешкодили цілковитому вихолощенню нашої науки більшовиками. Його колеґа за фахом Олександр Оглоблин дійшов висновку, що Дорошенко «був першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності».

Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...