Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, May. 20, 2019

Парадокс професора Петрова

Автор:

|

Червень 07, 2012

|

Рубрика:

Парадокс  професора Петрова

Віктор Петров помер сорок три роки тому. А про нього досі ще не все відомо. Темні місця його біографії ще заховані в архівах спецслужб. Через те дослідники змушені вдаватися до гіпотез і домислів. Одні ненавидять його як зрадника, інші возвеличують. До цього їх підштовхує таємниця самого Петрова.

Він блискуче закінчив Київський університет і майже одразу опинився в товаристві першорядних інтелектуалів свого часу. Його називали ходячою фабрикою ідей і живою енциклопедією. Нібито працював за трьома столами одразу: за одним писав роман, за другим — дослідження з археології, за третім — філологічний трактат. І все це було однаково вартісне. Відповідно, свої твори підписував по-різному: Віктор Петров — учений, В. Домонтович — прозаїк. Іще один псевдонім — Віктор Бер, есеїст. Жанр романізованих біографій, яким пізніше уславилися французи, зокрема Андре Моруа, започаткував саме киянин Петров — книжками про Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Григорія Сковороду.

1930-го він захистив докторську дисертацію. І того самого року його звільнено від керівної роботи в Українській академії наук — за «політичні помилки». Саме тоді, вважають, Петров продав душу дияволу й почав працювати на НКВС. Того ж року він змушений був написати розгромну статтю проти академіка Агатангела Кримського. Однак неопубліковану, і сам той виступ не був для Кримського смертельним.

За тих часів подібний шлях порятунку не був винятковим. Не хочеш бути вбитим — убий іншого або принаймні свої переконання. Так змусили працювати на режим Максима Рильського, Павла Тичину й багатьох інших із того покоління. Але у Петрова — особливий випадок. Він після 1930-го не став соцреалістом, не написав нічого подібного до «Партія веде!» А покинув літературу й перейшов в археологію й етнографію. Досліджував давніх слов’ян і трипільську культуру. 1941-го його висунули на академіка. Та почалася війна й Петров опинився на фронті як перекладач. Наступного року він з’явився в окупованій німцями Україні, редагував журнал «Український засів», носив уніформу вермахту. Мав найнижче офіцерське звання — фенріх, щось між молодшим лейтенантом і прапорщиком. Німці підозрювали, що він може бути шпигуном — і призначили у відділ пропаґанди, де не було за ким шпигувати. Із 1944-го живе в Німеччині — як літератор. 1949 року його викрали, повернули до СРСР, але не розстріляли. І він ще 20 літ жив як відомий вузькому колу археолог Петров. А як Домонтович — більше не написав жодного рядка.

Але повернімося до його таємниці, досі не до кінця розгаданої. Петров був ще й радянським розвідником Івановим. Ті, хто його знав, уважали це за нонсенс. У німецькій уніформі — як і в радянській чи в цивільній одежі — він нагадував солдата Швейка: товстий, лисий, капловухий і смішний.

Та хто знає: радянська система вміла робити з нічого «ворогів народу», так само вона робила й «героїв». За довідкою Комітету держбезпеки УРСР,

«В. П. Петров… добровільно виявив бажання допомагати в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками», і в лютому 1942 його було перекинуто через лінію фронту до Харкова. Незабаром він виїхав до Берліна, а після закінчення війни — ще далі, до Західної Німеччини. Якими були завдання Петрова, як вдало він із ними впорався, якими були деталі операцій — навіть півстоліття потому ця інформація здається настільки важливою спецслужбам, що вони не наважуються її оприлюднити. Але чому й досі не оприлюднено леґенди Петрова-Іванова? Чим він міг займатися, якщо справді був радянським шпигуном? Кажуть, був причетний до розвідоперацій, пов’язаних зі ставкою Гітлера під Вінницею. А після війни? Якщо він вирішив «зіскочити» з розвідслужби — для чого було його викрадати, а потім — залишати жити?

 Олексій Гай

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...