Новини для українців всього свту

Friday, Sep. 20, 2019

Пам’яті Володимира Закалужного

Автор:

|

Жовтень 03, 2013

|

Рубрика:

Пам’яті Володимира Закалужного

Із болем у серці повідомляємо, що 1 вересня ц. р. українська громада Торонто втратила відомого та заслуженого ветерана українського футболу на еміґрації Володимира Закалужного. Коротко шановним читачам пригадаємо про цю унікальну постать, а одночасно ширше представимо історію футболу на рідних землях і на еміґрації, яким протягом цілого свого життя цікавився й був його активним учасником покійний Володимир Закалужний.

Він народився 1925 року в Перемишлі, в українській міщансько-хліборобській родині Андрія-Каземира та Катерини Закалужних. У княжому місті Перемишлі над Сяном промайнула його молодість. Уже під час навчання в «Шашкевичівці» Володимир займався спортом, плавав у Сяні, а особливо улюбленим його спортивним заняттям була гра у футбол. Учні української школи «Шашкевичівки» проводили змагання зі своїми ровесниками з польських шкіл.
Володимир відзначався не лише міцним здоров’ям і спортивною мужністю, а також своєю привітністю. Був улюбленцем серед друзів, ним пишалися батьки та дві сестри — Ірина й Ольга, відомі в Перемишлі громадські діячки. Також Володимир і його сестри належали до українських молодіжних організацій і брали активну участь у культурно-освітній роботі, яка широко провадилася в перемиському Народному домі. Володимир був членом «Січі», «Соколів», а головне – був дуже активним футболістом. Після Львова перемиський спорт у Галичині в міжвоєнний період досягнув значних успіхів, хоча перемиська молодь уже грала в копаного м’яча в 80-90 рр. ХІХ ст.
Крім спортивних занять Володимир цікавився історією спорту, зокрема футболу, а в його бібліотеці зберігався цінний архів із спортивної літератури. Він майже все своє життя передплачував спортивні часописи, журнальні та книжкові видання. За його словами, перша важлива офіційна спортивна зустріч із копаного м’яча відбулася у місті Лева 14 липня 1894-го між сокільськими дружинами Львова та Кракова.
Він наголошував, що спорт був тим символом, який допомагав українцям усвідомлювати свою національну тотожність. Як же часто молоді футболісти грали у вишиванках для підкреслення своєї національності! Спортивні вболівальники також патріотично підтримували своїх спортсменів та мобілізовували їх до ефективної гри. «Потрапити до спортивної команди було непросто, — розповідав Володимир. — Треба було мати спортивні предиспозиції, добре здоров’я й бути дисциплінованим».
Першим і добре організованим українським футбольним клубом було Спортивне товариство «Україна» (Львів), засноване 1911 року випускниками Української гімназії. Організатором його був проф. Іван Боберський (1873-1947). У ньому діяло відразу кілька секцій: теніс, туризм, атлетика, гокей, секція шахів і інші.
Найголовнішою секцією й гордістю товариства була футбольна команда «Україна», яка дала великий поштовх розвитку вітчизняного футболу. Про це пише Ярослав Грисьо, голова львівського відділення Федерації футболу України. І дотепер, на його думку, Львів залишається провідним містом у популяризації цього виду спорту. За словами п. Грися, західну Україну слід вважати «колискою» національного футболу. Саме товариство «Україна» запалило не одну футбольну спортивну зірку, із-поміж яких у Торонто опинились Остап Стецьків, Володимир Закалужний, брати Скоцені та багато інших талановитих українських футболістів.
1912-го перемиська «Січ» у святкових українських строях на шкільних майданчиках урочисто проводила спортивні змагання. Урешті, у міжвоєнний період у Перемишлі спорт був однією з форм боротьби українців за своє існування. Спортсмени показали, що таким способом можна бездоганно поглиблювати національну свідомість. Із великим тріумфом перемиські спортсмени, а в їх числі й Володимир Закалужний, гідно репрезентували своє місто на різних виїзних змаганнях. Провідне місце серед спортивних команд Перемишля відгравали футболісти «Сяну», які своєю грою демонстрували спортивну вправність нашої молоді.
Закалужний розказував, що в Перемишлі дівчата кирилицею вишивали назви команд на сорочках, які гравці надягали під час гри. Спорт сприяв різним культурно-освітнім ініціативам. За його допомогою відбувалися фестини, на яких лунали українські пісні, музика, танці та проходили різні розважальні імпрези. Молодь із користю та в доброму настрої проводила свій час у спорті. А головне — спорт пропагував здоровий спосіб життя, боровся проти вживання алкогольних напоїв і куріння. Володимир розповідав, що в часи його молодості Перемишль був одним із бастіонів і ареною українського спорту на Засянні.
До речі, варто згадати, що дослідив і описав перемиський український спортивний рух Войцех Пьотровський, автор польськомовної книги «Від «Січі» до «Сяну». Нарис українського спортивного руху в 1868-1944 рр. на Перемищині».
Коли мова зайшла про книжкові видання, варто додати, що у львівському видавництві «Тріада-плюс» вийшла знаменита книжка «100 персон львівського спорту», автором якої є спортивний журналіст Іван Яремко, що багато років досліджує історію розвитку різних видів спорту та був дописувачем тижневика «Міст». Книжка добре написана, ілюстрована рідкісними світлинами й цікавими описами. У ній неодноразово згадується про В. Закалужного, із яким журналіст зустрічався особисто.
Найактивніше діяв і бурхливо розвився футбол у Перемишлі в 1937-1939 рр., аж до початку радянської окупації, яка припинила діяльність усіх українських організацій. Під час німецької окупації спортивне життя трохи віджило, і 1942-го на теренах західної України було створено Українську футбольну ліґу, у якій було загалом 14 команд, що ділилися на два класи, із майже всіх міст і більших поселень. Окупаційна влада до відновлення спортивної активності в реґіоні ставилася нейтрально, хоча, як згодом писав Володимир Кубійович, усі спортивні організації в західній Україні існували «з мовчазної згоди німців і під їх повним контролем». Після 1944 року т. зв. визволителі заборонили всі українські організації, у тому числі й товариство «Україна». Провідні учасники тих організацій були змушені втікати від окупаційних орд совєтських наїзників, рятувати своє життя, а ті спортсмени, що залишилися, зникали за стінами КДБ, гинули в тюрмах і в засланнях.
Ті ж, кому вдалося вибратися з СРСР, стали виконувати важливу моральну роботу в еміґрації. «Наші спортсмени почали організувати спортивні змагання на Заході», — писав тоді в «Українській трибуні» спортивний журналіст Олег Лисяк. Саме ці змагання були одним із доказів солідарності вигнаних із рідної Батьківщини, поневолених комунізмом народів і дали поштовх організації турнірів між різними спортивними дружинами. Саме 2013-го виповнюється 65 років від часу створення так званої ДП Олімпіади в Німеччині («Олімпіади поневолених народів»). Додам, що після Другої світової війни на теренах Німеччини й Австрії опинилося в таборах переселенців близько 1,2 млн осіб, серед них — понад 200 тис. українців. Більшість із них жила там із 1945-го по 1949 рік.
У травні 1948-го Українська рада фізичної культури з осідком у таборі для переселенців у західнонімецькому місті Авґсбурґу за домовленістю зі спортивними організаціями інших національностей провела «ДП Олімпіаду». У футбольному турнірі взяли участь команди вихідців з України, Польщі, Угорщини, Югославії та Литви. Рада фізичної культури, яку очолював тоді Іван Красник, запросила на збір найкращих наших футболістів. Тренером збірної став Володимир Кобзяр, котрий у минулому прославився своїми виступами.
Наша команда «Україна» в олімпійських змаганнях грала з такими вислідами: «Україна» — «Югославія» — 5:1, «Україна» — «Угорщина» — 5:1, «Україна» — «Польща» — 1:1, «Україна» — «Литва» — 4:4. Оскільки українська, польська та литовська дружини втратили по два очки, турнірний комітет «ДП Олімпіади» призначив додаткові ігри, що мали остаточно вирішити долю золотих медалей. Додаткові спортивні зустрічі відбулися 12 і 13 листопада 1948 року на мюнхенському стадіоні «Гохшульпляц». У тих важливих змаганнях «Україна» з однаковим вислідом — 5:1 — перемогла своїх суперників із Польщі та Литви й здобула звання чемпіона. Українські вболівальники були родом із різних реґіонів України, їхній радості не було меж.
У складі репрезентації України виступали: Микола Касіян, Володимир Закалужний, Любомир Стасюк, Станіслав Ходань, Микола Дейчаківський, Іван Медведчук, Стефан Лютак, Ростислав Маркевич, Володимир Кобзяр, Володимир Гарасим, Богдан Савка. У зустрічі з литовцями травмованого Миколу Дейчаківського замінив Богдан Кутний. Так, це був справжній тріумф українського футболу на чужині. У тих двох вирішальних змаганнях Ростислав Маркевич забив чотири голи, Володимир Закалужний — три, Володимир Кобзяр — два, і Стефан Лютак — один. До кінця свого життя п. Закалужний згадував про ці незвичайні змагання, свято беріг золоту медаль, якою вони всі тоді були нагороджені.
Після змагань преса писала: «Нашим футболістам, що перемогли югославів, угорців, поляків і литовців, які в шістьох важких змаганнях здобули для нас золоту медаль «ДП Олімпіади», складаємо від імені всієї української спортивної громади нашу найщирішу подяку. Вони виконали своє спортивно-українське найгідніше завдання. Кожен українець своїм добрим ділом на чужині повинен стати апостолом України. Український прапор і гімн України, які були заборонені на рідній землі, пролунали з високою гідністю й честю на німецькій землі. Футболісти підняли національний дух тих, які тужили за рідними і своїм поневоленим у далекій Україні народом».
Тоді В. Закалужний був знаний як популярний футболіст, званий «Бомбардиром», спортсмен пристойний за вродою, веселої вдачі. Там, у Німечині, він познайомився з Паулою (Параскевією), якій теж довелося покинути Галичину, і з нею одружився. У листопаді цьогоріч подружжя Закалужних відзначало би 65-ліття свого спільного життя!
Невдовзі в Німеччині в них народилося двоє діток — син Роман і доня Катруся. 1951 року сім’я Володимира на запрошення українського спортивного клубу в Торонто еміґрувала до Канади й осіла на постійно в цьому місті, де прийшов на світ ще один їхній син Ігор, а пізніше – доня Люба.
Від перших днів свого приїзду Закалужні стали парафіянами української греко-католицької церкви Св. Миколая, що на вул. Квін. Сюди приходили як до рідної домівки, діти тут закінчили українознавчу «Рідну школу», де п. Володимир був членом батьківського комітету. Також усі ці роки п. Володимир був членом Братства українських католиків і членом земляцтва «Перемишльщина», активним учасником Мирянського руху за патріархат, а одночасно брав активну участь у житті української діаспори. Незважаючи на всілякі обов’язки він продовжував грати у футбол, входив до збірної команди Канади, захищав її честь у відбіркових матчах до чемпіонату світу в сезоні 1957-го разом з Остапом Стецьківим і Мироном Березою. Тривалий час був гравцем, а потім тренером футбольних клубів у Торонто, Монреалі та Рочестері. А після цього ще довго залишався активним членом спортивного клубу «Україна». Додаймо, що на американському континенті, де проживала українська діаспора, майже всюди існували футбольні команди. І всі вони добре знали ім’я Закалужного.
Володимир Закалужний довго товаришував з Олександром Скоценем (1918-2003) у Торонто, це був львів’янин серед цієї групи футболістів, який відзначався великим спортивним талантом. Він грав за «Ніцу», де слід було володіти великою спортивною майстерністю. Скоцень грав у клубах Польщі, СРСР, у київському «Динамо» й у Франції.
Закалужний, як і Скоцень, справді цікаві тим, що обидва були провідними футболістами, найкращими з найкращих бомбардирів футбольних змагань. На жаль, ці прізвища мало або й зовсім не відомі в Україні. Закалужний був також щирим другом Євстахія Габи, довголітнього голови спортивного товариства (СТ) «Україна» в Торонто, відомого також у минулому спортивного футболіста й українського діяча. Вони разом і приймали в себе всі спортивні делегації та команди з України, що приїжджали до Торонто, опікувалися ними й допомагали їм відчути українську гостинність. А коли у Львові 1991-го святкували 80-річчя СТ «Україна», Володимир Закалужний разом зі своїм сином і двома внуками, а також представниками торонтського клубу «Україна» поїхали на це відзначення. І ось уже молоде покоління Закалужних грає в копаний м’яч у Галичині!
Хоча п. Закалужний увесь час займався спортом, та разом із тим він 32 роки відпрацював у Frankel Steel Company, пройшовши шлях від простого робітника до майстра. На той час неможливо було прогодувати сім’ю грою у футбол. Як жартують його внуки, у наш час він був би мільйонером. Разом із дружиною Параскевією вони виховали дітей в українському дусі й дали їм вищу освіту.
Закалужний любив своїх дітей, хоч тоді йому завжди бракувало на них часу. Особливо тішився він і пишався п’ятьма внуками-козаками, які теж не цураються свого українського коріння та багато часу присвячують спорту. Цікавився рідним своїм княжим Перемишлем і тужив за срібнолентим Сяном, який нагадував йому про молодечі роки та перших побратимів-футболістів. Після його розповідей один з онуків – Роман-Володимир Закалужний – відвідав стародавній Перемишль, аби власними ногами пройтися вулицями свого знаменитого діда, на власні очі побачити береги Сяну, стару катедру, у якій хрестили його дідів-прадідів. Пан Закалужний на схилі свого життя дочекався трьох правнуків, найстарший із яких Матейко уже теж став чудовим спортсменом-гокеїстом.
Як мені розповідала близька родичка родини Закалужних пані Богдана, п. Володимир пильно стежив за футбольними змаганнями під час 14-го чемпіонату Європи, що відбувся влітку 2012 року в Україні та Польщі. Він щиро тішився перемогами й цікавими іграми наших спортсменів. Із радістю дізнався про підготовку чемпіонату світу з футболу серед команд діаспори 26-30 серпня 2013-го в Тернополі.
Адже участь у тому чемпіонаті взяли команди з Канади, Придністров’я, Естонії, Іспанії, Білорусі, Польщі та Румунії. Для зацікавлених футболом додам, що тренером канадської команди є Денис Янчук і його футбольна команда є напівпрофесійною та займає переважно 5-6-те місце серед професійних футбольних команд. Головним організатором цього чемпіонату була знана українська діячка пані Анна Кісіль, президент міжнародної організації «Четверта хвиля» в Торонто. Багато зусиль доклав у організацію цієї спортивної імпрези ентузіаст і член «Четвертої хвилі» Ігор Бокій. На завершення зазначу, як тішить той факт, що футболісти всіх команд відзначалися високим рівнем гри. Ця імпреза засвідчила, що такі футбольні зустрічі слід організувати й надалі, адже вони плекають любов до спорту, а передовсім – любов до рідної української землі.
Цим і жив усе своє життя Володимир Закалужний, та, на превеликий жаль, 1 вересня ц. р. він відійшов у вічність. Панахиду за упокій його душі відправили о. Олег Качур і о. Богдан Сліпий у бюро ритуальних послуг на вул. Блюр-Віндемер при вщерть заповненій людьми залі. Прийшли попрощатися з покійним його друзі, спортсмени та знайомі, які високо цінували бл. п. В. Закалужного як відомого спортсмена та чудову людину. Похорон завершився 7 вересня св. Літургією в церкві Св. Миколая, що на вул. Квін у Торонто. Літургію правив о. Олег Качур, він виголосив зворушливу прощальну проповідь, а відтак тіло перевезли на український цвинтар Св. Володимира в Оквілі й там поховали біля могили його доньки Катрусі, яка померла 26 років тому.
Покійний Володимир Закалужний був завжди товариським, доброзичливим, мав гарне почуття гумору, олюбляв співати та жартувати. Таким він назавжди залишиться в пам’яті не лише близької родини, а й усіх, хто його знав. Вічна йому пам’ять!

Ярослав Стех
Підписи до фото:
Перший ряд: Станіслав Ходань, Микола Касіян і Любомир Стасюк. Другий ряд: Богдан Кутний, Іван Медведчук і Стефан Лютак. Третій ряд: Богдан Савка, Володимир Гарасим, Володимир Кобзяр, Володимир Закалужний і Ростислав Маркевич

Перший зліва — В. Закалужний
Виноси:
Володимир займався спортом, плавав у Сяні, а особливо улюбленим його спортивним заняттям була гра у футбол

У міжвоєнний період у Перемишлі спорт був однією з форм боротьби українців за своє існування

Спорт пропагував серед молоді здоровий спосіб життя, боровся проти вживання алкогольних напоїв і куріння

Після 1944 року т. зв. визволителі заборонили всі українські організації, у тому числі й товариство «Україна»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...