Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, May. 22, 2019

Пам’яті Марії Фішер-Слиж

Автор:

|

Лютий 23, 2012

|

Рубрика:

Пам’яті Марії Фішер-Слиж

Я довго не знав, що її звати Марією, оскільки чув у Торонто від її приятелів: «Уся», «наша Уся», «пані Уся». Дивуючись такому несподіваному імені, намагався збагнути його походження. Уже згодом вона розповіла: це ім’я залишилося їй із далеких днів дитинства. Одна з п’яти дітей Ольги й Адольфа Слижів у Коломиї охоче відгукувалася на таке скорочення; дівчинка сама звиклася із цим ім’ям, призвичаїлися до нього рідні й знайомці, і вона пішла з ним по життю крізь простір і час.

На біографії пані Марії також лежить виразний знак історії. 1939 року батьки раптово й не з власної волі змінюють місце проживання. Випуск­ні екзамени гімназистка Слиж здає в Холмі, а за кілька місяців, опинившись у списку так званих ворогів народу, а отже, і радянської влади, родина судді Слижа зуміла втекти за допомогою доброзичливців до польського Белза. Після війни — табір для переміщених осіб у Німеччині, де сотні тисяч людей різних національностей у стані невагомості й невідомості чекали на вирішення своєї долі: дозволять їм виїхати до котроїсь із держав західного світу чи передадуть кремлівській владі, яка нічого доброго їм не обіцяє.

Старші люди з таборів, сумні та розгублені, роздумували про свій завтрашній день, а молодь — це молодь! — уже проривалася в завтра, її вела жадоба самоствердження й самореалізації. Молоді люди вивчали іноземні мови, вірячи, що їм доведеться жити в країнах західного світу, студіювали в створених у таборах українських навчальних закладах різні науки. Марії Слиж удалося піти на науку на медичний факультет німецького університету Людвика Максиміліяна. Цим вона завдячує своєму доброму знанню німецької мови, вивченої в гімназії, і любові до німецької літератури.

1950 року стала доктором медицини й еміґрувала з родиною до Сполучених Штатів Америки, де пані Фішер-Слиж (таке прізвище вона мала, одружившись із німецьким лікарем) тривалий час працювала педіатром. Згодом започаткувала приватну практику в містечку за 60 км від Чикаґо. Віддала цій справі 31 рік. Вийшовши на пенсію, переїхала на проживання до Торонто — привело її сюди бажання жити в такій масовій і сильній українській громаді (це місто цілком заслужено називають столицею українства західного світу).

У пані Марії почалося ніби друге життя. Хоч вона й раніше була причетна до багатьох благодійних справ у середовищі українців США. Важко назвати якусь важливу культурну акцію, до якої вона не приєдналася би своєю фінансовою підтримкою. Але тут, у Канаді, пані Фішер-Слиж стала душею кількох українських організацій. І, звичайно ж, основне серед них — Товариство приятелів України. Він першого дня його, ще коли воно, виникнувши понад десятиліття тому, називалося Товариством приятелів Руху, ця енерґійна жінка — незмінний член управи товариства, а головне — його меценат.

Одна з пріоритетних програм цієї організації — Канадсько-українські бібліотечні центри. По всій Канаді є чимало важливих українських книг. Це — і видання з історії України й української культури, і тексти репресованих письменників і письменників-еміґрантів, і філософські, політологічні, енциклопедії та довідники.

Усе це дуже потрібне тут, бо чимало тих праць досі не оприлюднено в незалежній Україні, де зараз щороку видається аж по 0,4 книги на душу населення (тоді як, скажімо, Німеччина та Франція друкують, відповідно, 15 і 19 книг на кожну людину в країні за рік); якщо ми такими темпами й далі видаватимемо книжки, то можна уявити, якими передовими в усіх освітніх і наукових вимірах проти нас років через 40—50 стануть учорашні африканські країни, де вже продукується по 3—4 книги на кожного тамтешнього мешканця щорічно.

Навесні кожного року товариство має кількадесят тисяч томів. І тоді їх переправляють в Україну, де вже готується відкриття чергового Канадсько-українського бібліотечного центру. Вони вже є в дев’яти містах: у Луганську, Донецьку, Харкові, Севастополі, Сімферополі, Одесі, Чернігові, Сумах і Дніпропетровську. Здається, Марія Фішер-Слиж була на відкритті всіх центрів. А деякі з них мають одного-єдиного мецената. І ним є саме вона. Бо зібрати книги по Канаді — то лише половина справи, їх іще треба переслати в Україну. І коштує це чимало. І знову на допомогу приходить щедрий меценат Фішер-Слиж.

Під час відкриття центрів у Чернігові, Сумах, Дніпропетровську та в

АР Крим була й урочиста церемонія вручення премій Фішер-Слиж найкращим учителям української мови та літератури. Побувавши в Україні вперше й побачивши ситуацію з рідною мовою, вона взяла на себе зобов’язання постійно підтримувати вчителів мови (в ідеалі це мала б узяти на себе держава, яка хоче стати національною; щоправда, у тому разі, якщо вона справді хоче цього!). В Україні налічується кількадесят її стипендіатів і поміж учительства.

Ще на початку 1960-х у США вийшов друком чудовий двотомник Наталени Королевої. Здається, це було перше книжкове видання, до якого фінансово долучилася меценатка. Потім було чимало книг (вона не вела їм ліку), власне, ціла бібліотека, яким пані Фішер-Слиж допомогла з’явитися у світі.

…Уперше бачачи пані Фішер-Слиж, важко було запідозрити, що в цій тихій, архіскромній жінці стільки енерґії. За роки незалежності України наша пані Уся приїздила до нас майже 50 разів. Член Ліґи українських меценатів, управи Товариства приятелів України, Наукового товариства імені Шевченка, Світового українського лікарського товариства, а також голова історичного Товариства імені Олександра Оглоблина в Торонто — усе це вона, Марія Фішер-Слиж, яка, звичайно ж, не колекціонувала посад і товариств. Вони самі знаходили її, бо вона належала до тих людей, які до всіх обов’язків ставляться совісно. Нероби, лінюхи лише видаються повільними — насправді вони прудко втікають від роботи й відповідальності. А такі, як пані Уся, втекти не можуть, їх знаходять нові й нові громадські клопоти.

Це — справді аскетичне життя, якому, мов сонце, присвічувала висока мета. Усе в цієї жінки було присвячене українській справі. Прилетівши вчергове до Києва, вона розповідала: зайде до пана Зінкевича в «Смолоскип», бо має виплатити стипендії молодим письменникам; збирається до Криму, де фінансує конкурс школярів «Ми — діти твої, Україно!»; показує мені довгий список організацій, які матимуть від неї пожертви; запитує, кого з письменників варто було би підтримати з виданням книжки (але — щоб тільки справді талановитої!).

Не можна не захоплюватися ентузіазмом і винятковою щедрістю цієї людини. А ще — ця невтоленна жадоба скрізь бути й усе бачити! Їй просто несила було всидіти на місці. Щоразу казала щось на кшталт: «Ми з вами збиралися до Чигирина й Суботова, то коли їдемо?» І ми їхали. Казала: «Ви говорили про Качанівку» — і ми знову їхали.

Мені справді важко уявити в Україні якусь місцину, де не побувала пані Уся. Вона при кожній зустрічі захоплено розповідала, звідки ото щойно повернулася. Мені здається, що її надихала й відмолоджувала дорога. Казала, що колись уявляла собі: ото піде на пенсію й тоді весь свій час — а його буде надзвичайно багато! — присвятить читанню всіх тих великих книг, які не встигла прочитати за напруженою медичною роботою.

Але вільного часу в неї зовсім не було. Був час для інших, а для себе його їй бракувало. Звичайно ж, Пані Марії дуже не вистачатиме всім, хто її знав. Так буває тільки з людьми справді золотої душі. Прощаючись із нею, скажемо: «Дорога пані Усю, дякуємо Вам за всі Ваші шляхетні справи. За Ваші труди. Хай буде Вам пухом далека від України земля».

Михайло Слабошпицький

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...