Thursday, Oct. 23, 2014

Останній енциклопедист. Чижевський інтеґрував українців у Європу «філософськи»

Автор:

|

Квітень 12, 2012

|

Рубрика:

Останній енциклопедист. Чижевський інтеґрував українців у Європу «філософськи»

18 квітня 35 років тому в німецькому місті Гайдельберзі помер науковець-енциклопедист (філософ, релігієзнавець, історик, філолог, лінґвіст, культуролог, літературо­знавець і астроном) й автор майже тисячі праць вісьмома мовами Дмитро Чижевський.

Патріарх і Нестор

Цей українець, який народився 5 квітня 1894 року в Олександрії (тепер — Кіровоградщина), став одним із найбільш феноменальних, обдарованих, освічених, ерудованих людей усіх часів і народів. Історик і публіцист Панас Феденко казав про нього: «Учені такого рівня народжуються раз на століття або й рідше».

А німецький професор Макс Фасмер називав його «об’єктом заздрощів для кожного університету». Та пощастило лише Київському (коли той був перейменований на Вищий педагогічний інститут), німецьким — у Гейдельберзі (при університеті в цьому місті фактично Чижевський створив Славістський інститут), Галле, Єні, Кельні, Марбурзі, американському Гарварду (бібліотеку цього університету він поповнив 13 тис. книг) й українським вищим навчальним закладам поза межами України — Високому педагогічному інститутові імені Михайла Драгоманова, Вільному університетові та Вільній академії наук і мистецтв.

У 1000-сторінковому ювілейному збірнику, виданому в Мюнхені до 70-річчя від дня народження Чижевського, статті про нього опублікували 95 науковців майже з усіх країн світу. Зокрема, славісти проголосили його у збірнику своїм Патріархом і Нестором. Та є в тому фоліанті й гіркі слова самого Чижевського: «Озирнувшись на зроблене, припускаю, що найдовше зберігатимуть інтерес до моїх праць чехи. Мої земляки-українці, за поодинокими винятками, того, що я роблю, не розуміють».

Дослідник Василь Лісовий писав із цього приводу: «Факт, що постать такої величини залишається в Україні маловідомою, зрозумілий: Чижевський належить до тих, кого дозволялося лише замовчувати або проклинати. Одні з таких повертаються до нас з-поза стін, за якими катування і смерть, інші — із-поза «залізної завіси». Він належить до других».

Мабуть, Чижевський дійшов свого невтішного висновку після того, як прочитав 1957 року в журналі «Радянське літературо­знавство», що Олександр Білецький, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка Академії наук УРСР, порівнює його «Історію української літератури» з… радіостанцією «Голос Америки». Та, вочевидь, той змушений був таврувати Чижевського з огляду на КДБ. Бо, як установив професор-філолог Михайло Наєнко, «в усних розмовах (як згадують сучасники Білецького) і в неофіційних ситуаціях він називав працю Чижевського справжньою наукою й рекомендував її для опрацювання своїм аспірантам і окремим молодшим працівникам Інституту літератури», а заступник головного редактора «Радянського літературознавства» Л. Коваленко так висловився (ясна річ, не для друку) про «Історію української літератури» Чижевського: «Якби цю книгу поширити в підрадянській Україні, то від «нашого» літературо­знавства зостався б тільки пшик».

Чиїх батьків?

Реабілітувалися українські вчені вже після того, як позбулися пресу КДБ. 1990-го вони запевняли в газеті «Літературна Україна»: «Дальший поступ української філософії, та й загалом гуманітарної науки немислимий без фундаментальних праць Чижевського… Чижевський… — зірка світової славістики, постать, якою пишалася би кожна цивілізована нація… Тому повернення Чижевського сьогодні — справа реабілітації нашої національної гідності, справа відновлення заслуженого престижу української духов­ної культури». Зокрема, під цими висновками підписалися й Оксана Забужко та Мирослав Попович, які зазвичай неохоче визнають авторитети своїх колеґ.

«Без його праць українське літературознавство було й залишається не просто «неповним», а злиденним. Як, до речі, українська філософська думка ХХ ст. У часи, коли Україна стала незалежною, вона особливо має пишатися тим, що й у часи неволі не давали заснути тій думці такі сподвижники, як Дмитро Чижевський», — стверджував і Михайло Наєнко. А Олександр Чуднов свій оптимізм із приводу майбутнього України покладав на ту обставину, що, за його словами, «нове українське студентство вчиться думати, читаючи «Нариси з історії філософії на Україні» Чижевського.

Та, мабуть, за межами нашої країни його повернення на Батьківщину все ще виглядає непереконливим. Бо 2002 року в Празі на міжнародній конференції, присвяченій науковій спадщині Чижевського, за словами Наєнка, «з’ясовувалася проблема, кому більше (чи й остаточно) Д. Чижевський належить: Україні, Росії чи Німеччині». Причому спровокував дискусію саме представник останньої з цих країн В. Кортгас, прочитавши доповідь «Німеччина — батьківщина вибору Д. Чижевського». Як резюмував Наєнко, «арґументи, якими при цьому оперували, зводилися до підрахунку написаних ученим праць: мовляв, німецькою мовою він написав більшість, російською теж знач­ну частину, а українською — найменше».

Та, по-перше, коли б і справді можна було визнати коректною «націоналізацію» науковця, який належить усій планеті, то хіба лише після того, як він обмежився б котроюсь із мов. Натомість Чижевський звітував 1945 року, що видав на ті часи 88 праць німецькою, дві — французькою, 22 — російською, 19 — українською, 15 — чеською, п’ять — словацькою, по одній — хорватською й польською (узагалі володів усіма слов’янськими). По-друге, М. Наєнко слушно заперечив В. Кортгасу: «За основу в таких випадках треба брати лише менталітет людини; він, як відомо, зумовлюється завжди єдиною Батьківщиною, яка для Чижевського була в Україні й більше ніде». До слова, і росіяни не зреклися Володимира Набокова за те, що писав не лише рідною мовою, а й англійською.

Без нас не обійшлися

Рамки газетної публікації не дозволяють її авторові перелічити все те, за що українці не мають права поступатися Чижевським тим, хто прагне монополізувати його як науковця. Та принаймні деяких його заслуг перед своїми співвітчизниками не можна не згадати. Усебічно дослідивши історію української культури й духовності та порівнявши її з аналогічними здобутками інших європейських народів, науковець на конкретних прикладах арґументовано довів, що ані наша Вітчизна, ані весь слов’янський світ загалом не були провінційним додатком до європейської культурної традиції, до якої вони завжди органічно входили. У багатьох статтях (зокрема, уміщених ним у збірнику «Що дали наші землі Європі й людству») Чижевський переконливо показав, що без внеску слов’янських культур «Європа перестала би бути Європою».

Та слов’яномовні народи, звісно, не лише попов­нювали загально­європейську скарбничку, а й щедро черпали в ній і знання, і культуру, і духовність. Духов­ний портрет України, як і східнослов’янських народів узагалі, склався, на думку Чижевського, під впливом німецької філософської традиції.

Чижевський неабияк прислужився своїм співвітчизникам і тим, що позбавляв їх комплексу меншовартості. У тому числі, довівши, що й тоді, коли Україна потрапляла в московські лещата, вона не була ані культурною, ані духовною провінцією Росії. Якраз навпаки: позаяк, на думку Чижевського, руські література, культура й духовність були суто староукраїнськими, учений наполягав на вищості та пріоритеті похідних від них української літератури, культури й духовності над російськими аналогами. Аж до твердження, що російської літератури не існує, а є тільки російські письменники. А російську історію він називав «суцільним божевіллям із короткими паузами».

Шовіністичними ці твердження вважали лише радянські науковці. Тільки вони не погодилися з тим, що, за словами Чижевського, «однією з найбільш визначних рис культурного життя є існування «традиції», тобто тенденції заховувати, утримувати певні культурні факти, що великою мірою нагадує індивідуальну ««пам’ять». Пам’ять зберігає все минуле, змінюючи тим самим усе сучасне».

Чижевський довів також, що домінантними чинниками національної самосвідомості є архетипи, закладені в правічних надрах народного життя. А в українців вони — порівняно давніші й міцніші, аніж у їхніх самозваних «старших братів».

Вічний еволюціонер

Та і як можна було називати Чижевського шовіністом, коли його мати була росіянкою, а дружина — єврейкою. Причому він офіційно не розлучився з нею й після того, як жінка поїхала від нього до США, бо вважав це негідним вчинком щодо інших євреїв, переслідуваних у Німеччині нацистами. А коли «Дім Науки» при Українському вільному університеті (УВУ) у Мюнхені очолив автор хвалебної біографії Гітлера й расистських опусів, Чижевський, протестуючи, вийшов із професорської колеґії УВУ.

Попри особисті непрості стосунки з тодішньою німецькою владою, яка заборонила йому виїздити з Галле й обіймати посади в більш престижних університетах, Чижевський заявляв, що типовими рисами для української думки є симпатія до інших націй, а передусім — до німців. Натомість «ті симпатії, додавав Чижевський, які висловлюють Гоголь або Куліш до росіян, мають політичний, а не психологічний характер».

До слова, найвиразнішими психологічними рисами українців він уважав: «емоціалізм і сентиментальність, чутливість і ліризм»; «індивідуалізм та стремління до «свободи»; «неспокій і рухливість, більш психічні, ніж зовнішні». Чижевський радив зважати на ці риси, аби вони не перешкоджали українцям, як це не раз уже траплялося. Звертав увагу й на «легковажність, короткозорість і обман — святкувати перемогу до побіди», «некритичний оптимізм, щодо можливости досягнення цілей». Застерігав: «Коли великі історичні завдання упущені свого часу, коли їх розв’язання замінено боротьбою за дрібні та «настирливі» інтереси, тоді пройде без сліду й та година, у яку можливо було велике. Як немає завше живої волі, завше живої — у свідомости трагізму історичних перспектив, — то й усі двері історії залишаються зачиненими назавше!»

Ці висновки Чижевського не були доктринерством — він прийшов до них еволюційним шляхом. 1917 року його ще студентом обрали до виконавчого органу Української Центральної Ради — Малої Ради — від… російських соціал-демократів-меншовиків, а 1918-го він голосував проти незалежності Української Народної Республіки. Сподівань на справедливу федерацію України й Росії Чижевського позбавили більшовики, повівши на розстріл. Розправи він уник тоді лише завдяки неуважності своїх конвоїрів.

Ця й інші життєві перипетії підштовхнули його до ідеї, яку він заповів своїм співвітчизникам: «Бувають побіди над «долею». Це — випадки, наприклад, національного відродження, велетенського росту людини під упливом велетенського завдання, що стає несподівано перед нею й піднімає її до себе, це — дивне відновлення держави, що, здавалось, розбита дощенту, це — дивовижний прояв дійсної шляхетности у клясі, що була психічно отруєна беззаконним пануванням або жорстоким гнітом».

 Ігор Голод

Share This Article

Related News

Як наш Попович крізь космос пройшов
Скульптурні твори, Лесі Українці присвячені
Князь, що навчився жити по-новому

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply