Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, May. 25, 2018

Особливий талант Гната Юри. 44 роки він обманював радянську владу, ведучи cвій театр до європейської культури

Автор:

|

Січень 12, 2012

|

Рубрика:

Особливий талант Гната Юри. 44 роки він обманював радянську владу, ведучи cвій театр до європейської культури

Іноді в житті трапляються дивовижні збіги й аналогії. У юності Гнат Юра грав на сцені такого собі винахідника Бенціона, який змайстрував вічний двигун, а ретрогради-одноплемінники ту машину зламали. Згодом Гнат Юра створив театр імені Франка. Це й був його вічний двигун, який не раз намагалися пошкодити свої ж співвітчизники, але він і досі працює й працює…

Слов’янин із французьким темпераментом

Акторську кар’єру Юра розпочав 1907 року. Грав багато, навіть під час армійської служби в містечку Олександрії, на тодішній Херсонщині. Потім подався в Галичину. Там познайомився з Курбасом. Коли той створив у Києві леґендарний «Молодий театр», Юра теж там грав. А згодом, у січні 1920-го, заснував у Вінниці український театр імені Франка — нинішній знаменитий столичний. А тоді це був приватний театр на колесах, що показував спектаклі на цукроварнях Черкащини й Поділля. Був голод. З артистами розраховувалися цукром. Навіть із Бучмою, майбутнім великим актором.

У тому театрі Юрів-акторів було троє. Окрім Гната, ще грали старший брат Терешко й молодший Сашко (виступав як Юра-Юрський). Сестра Тетяна — теж артистка. Найпопулярніший у сім’ї — старший брат. Навіть їхній папуга знав його ім’я: «Те-ре-шко!» З синами мандрувала й мати Меланія Григорівна, варила їсти (коли було що) на всю братію. Померла під час гастролей у Вінниці, де її й поховали.

Прізвище Юра походить нібито з Франції — там є Юрські гори. Предком роду вважався наполеонівський солдат, який не повернувся додому й осів на Херсонщині. Гнат Юра чудово грав роль Фіґаро, і знавці казали, що такий французький темперамент серед слов’янських артистів — рідкість.

Під жаб’яче кумкання

Радянська влада помітила мандрівний колектив. Нарком освіти Микола Скрипник послав артистів обслуговувати шахти Донбасу. Донецьк тоді ще звався Юзівкою. Афіші франківців там читали так: «Гастролі французів». Але вже невдовзі артисти здобули там авторитет: донеччани приходили зі своїми стільцями й вимагали продати їм квитки, бо місця в них уже є.

Гастролі справили таке враження на владу, що вона надала театру статус державного й перевела до тодішньої столиці України Харкова. Спершу їх оселили в малому театрі над Лопанню, де кумкали жаби. У Харкові були потужні російські театральні традиції. У головному театрі міста працювала трупа Аксаріна, який казав: «Малороссы в столице — это позор!» Скрипник вигнав Аксаріна, а театр віддали франківцям.

Залишалося завоювати симпатії харків’ян. Юра зробив це швидко: коли поставив «97», знамениту п’єсу Миколи Куліша про голод 1921 року. Той голод іще був пам’ятний публіці. У другому акті дехто з глядачів непритомнів від шоку, й о 10-й вечора біля театру чергувала карета «швидкої». Юра грав у тій виставі незаможника Мусія Копистку. Портрет Юри-Копистки висів у кабінеті Петровського, голови ВУЦВК.

Що вище за мистецтво?

1926-го франківці гастролювали в Москві, збиралися до Парижа. Але коли театр повернувся до Харкова, стало відомо, що його переводять до Києва, а столичним стає «Березіль», очолюваний колишнім соратником Юри Лесем Курбасом. Мовляв, Курбас — проґресивніший. Влада зіштовхнула лобами двох майстрів, заславши одного з них у провінцію. Бо Київ тоді вважався провінційним. Поруч із театром — там, де нині пам’ятник Іванові Франку, — стояла хата, за тином росли соняхи й паслися кози.

Уже за рік Юра здобув любов киян, які рідко до кого прихильні, окрім гастролерів. Амвросій Бучма казав так: на світі є лише два геніальних режисери — Курбас і Ейзенштейн, і лиш один режисер делікатний — Юра. Гнат Петрович справді був людиною з м’яким серцем, що в театральній професії (та ще за тих похмурих часів) вимагало чималої мужності.

Здається, для Юри театр був поняттям сімейним. І це він цінував навіть вище за мистецтво. У театрі, окрім двох братів, працювали ще і їхні дружини-актриси, і сестра Тетяна, і її чоловік-актор. Вони разом з іншими пройшли весь шлях від заснування театру, і гріх було звинувачувати Юру в «клановості». Тим більше, що «по-сімейному» він ставився не лише до родичів-акторів. Коли 1933-го хмари скупчилися над Курбасом, Юра забув усі кривди й запропонував йому перейти до франківців. Той не пішов.

Та декого Юра таки врятував. Скажімо, актрису Катерину Осмяловську та її чоловіка Леся Липківського — сина першого митрополита Української автокефальної православної церкви Василя Липківського. Вони працювали в Одесі, де комсомольці змушували їх зректися батька. Юра взяв обох до себе й заборонив їх цькувати.

У рядові!..

Траплялися речі й зовсім, як на той час, дивовижні. Артист Віктор Добровольський 10 місяців сидів під слідством у київській тюрмі НКВС. А як вийшов звідти, Юра одразу призначив його на роль Михайла в «Украденому щасті» Франка. У цьому вершинному спектаклі франківців усі троє голов­них виконавців знали, що таке насправді украдене щастя: Бучма чекав арешту після того, як забрали його друга Курбаса. А перший чоловік Наталії Ужвій, поет Михайль Семенко, був розстріляний.

«Украдене щастя» повезли до Москви. Сталін бажав дивитися не драму, а щось веселіше. Йому показали «В степах України». Це було за тиждень до війни.

1954 року франківці знову були в Москві. І повторилася ситуація перших гастролей. Раптом прийшов наказ: зняти Гната Юру з посади головного режисера (нібито — за власним бажанням). А натомість прислали з Харкова Мар’яна Крушельницького, актора-курбасівця. Юра став рядовим артистом і режисером у своєму театрі. Через рік влада спохопилася: Юру зробили «художнім керівником», а Крушельницького — «головним режисером». Їм пояснили в ЦК партії: «Тепер керуватимете вдвох, як ото у МХАТі — Станіславський і Немирович!» — «А хто з нас буде Станіславським?» — незворушно спитав Юра. Фраза прозвучала вбивчо, адже він був геніально-печальним коміком.

…П’ять останніх років свого життя пенсіонер Юра сидів на балконі будинку на Ольгинській, 2 і дивився на театр, що йому не належав. Там він і помер 18 січня 1966 року. А механізм, створений ним, продовжував працювати.

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...