Новини для українців всього свту

Monday, Oct. 26, 2020

Олександра й Роман Копачі. Ювілейний спогад про вчителів

Автор:

|

Грудень 11, 2013

|

Рубрика:

Олександра й Роман Копачі. Ювілейний спогад про вчителів

Великі люди вже давно звернули увагу на мистецтво виховання. Філософ Лейбніц сказав: «Якби вдалося вдосконалити виховання, ми обновили би рід людський». Життя плине своїм руслом, усе змінюється, та не все минає. Залишаються добрі справи – наші й наших друзів – у спогадах близьких і нащадків. Вони перебувають у пам’яті людській, у творах, піснях і душах… І не було би поступу вперед, якби обірвалася та нитка в поколіннях, якби згасла пам’ять про ті справи давні, але не дуже далекі в просторі та часі. 

Власне, такий ланцюжок пам’яті не лише єднає минуле та сучасне, а й повсякчас нагадує по те, якою ціною розвивається людське життя, що дарує людині радість, щастя, із чого виростає чесність, добро та людська вірність. Багато людей задає собі такі питання. І на них відповідає нам великою мірою педагогіка. Першочерговим завданням сім’ї та педагогів є зміцнити й розвинути все позитивне у свідомості й тамувати все негативне в ранньому віці. Найголовніше – підготувати молоде покоління до самостійного життя, щоб у майбутньому доросла людина вміла робити правильні висновки й ухвалювати достойні рішення та йти справедливим шляхом.
Чесність — це одна з основних людських моральних якостей, яка відображає найважливішу цінність людини. У мене на все життя збереглася добра згадка про Олександру й Романа Копачів, котрі мають прямий стосунок до всього сказаного вище. Цей рік був насичений різними ювілеями важливих історично-літературних постатей, але я не помітив у пресі жодної згадки про цю чесну й заслужену насамперед у педагогіці родину. А зокрема, не згадано про д-ра Олександру Копач, 100 років від дня народження якої виповнилося в лютому ц.р.
Мені пощастило кілька років близько співпрацювати як з Олександрою Копач, так і з її чоловіком інж. Романом Копачем. Тому дозволю собі в першій частині статті згадати про Олександру, а в другій – про Романа Копача.
Олександра Копач (із дому Яворська) народилася 26 лютого 1913-го в старовинному місті Городенці, яке розташоване на історичному Покутті на Івано-Франківщині. Вважається, що назва міста походить від укріплення з частоколів і зрубів. У «Повісті минулих літ» подається, що 993 року князь Володимир Великий приєднав місто до Київської держави. Із давніх-давен у Городенці жили українці, євреї й поляки. Із містом пов’язані такі особистості: відомий бандурист Остап Кіндрачук, українська письменниця, театральна діячка Емілія Кулик, дідич міста й фундатор зведення храмів Микола Потоцький, педагог та громадський діяч, делегат Української Національної Ради ЗУНР Федір Замора, член-кореспондент Української академії архітектури Богдан Новосельський. Юліуш Словацький проживав у місті після переїзду з Вільна 1814-го. Нарешті, у цьому місті, на цвинтарі, спочиває адмірал д-р Ярослав Окуневський.
Городенка знана цінними й унікальними пам’ятниками. Саме в цьому місті промайнули дитячі та молоді роки Олександри Яворської, яку всі звали Лесею. Тут вона отримала початкову й середню освіту. Опісля студіювала в Ягеллонському університеті в Кракові, де 1937 року закінчила філософський факультет під керівництвом професорів Богдана Лепкого та Костянтина Кісилевського й отримала ступінь маґістра. Навчаючись у Кракові, Олександра належала до українського студентського гуртка «Зарево», у якому займалася громадсько-освітньою діяльністю.
Із Кракова повернулася в рідні краї, а 1941-го познайомилася на Холмщині з Романом Копачем і вийшла за нього заміж. Відтоді подружжя вчителювало в ґімназії в Городенці. Із наближенням російського фронту наприкінці 1943 року вони подалися на еміґрацію. Через Чехію дісталися Німеччини й там перебували в таборах для переміщених осіб (ДП), де працювали при таборових українських школах учителями.
Отримавши згоду 1948-го на подальшу еміграцію, панство Копачів виїхало до Канади й оселилося в Торонто. Поконавши перші міґраційні труднощі, пані Олександра Копач уже 1951 року започаткувала першу середню українську школу на Північноамериканському континенті — Курси українознавства імені Григорія Сковороди в Торонто. Невипадково О. Копач надала школі ім’я українського філософа. Згадаймо лишень слова академіка Івана Дзюби, який у своїй знаменитій праці правдиво назвав Сковороду «першим розумом нашим». О. Копач завжди захоплювалася творчістю Сковороди й дуже високо цінувала його глибоко проникливі праці.
Зорганізована нова українська школа розвивала в учнів глибоке почуття патріотизму до Батьківщини своїх батьків. А головне – вона стала суттєвим поштовхом у діаспорі й відіграла важливу роль у вихованні цілих поколінь нової свідомої української інтелігенції. І ця спільнота стала цінною складовою канадського суспільства й будівничим нової української громади поза межами України. Можна сказати, що Курси українознавства стали прикладом і дороговказом для багатьох українських організацій і церков у створенні української вищої шкільної системи за океаном.
Слід підкреслити, що Курси українознавства імені Григорія Сковороди зарекомендували себе на дуже високому рівні, там викладали кваліфіковані історики, дослідники й мистці, зокрема Ярослав Пастернак (археологія), Василь Верига (історія), доктор Ярослав Мудрий (історія), Мирон Левицький (мистецтво), Оксана Соколик (українська музика), о. Володимир Жолкевич і о. Іван Сиротинський (релігія), Микола Битинський (мистецтво). І впродовж усіх 30 років існування курсів мґр. Олександра Копач викладала там українську літературу.
Ось перед мною – «Відгомін років-Альманах» Курсів українознавства імені Г. Сковороди (Торонто 1976, 120 с.), виданий старанно на доброму папері у твердій обкладинці з численними ілюстраціями. Це – своєрідна енциклопедія, яка яскраво й докладно подає описово картину, за якими критеріями українська молодь у Торонто вивчала українознавчі предмети під керівництвом О. Копач.
Вона була блискучим організатором, довголітнім директором школи й 1967 року здобула ступінь доктора філософських наук у Оттавському університеті. Олександра належала до винятково високоосвічених жінок Канади й була в цьому гурті піонером педагогіки. Леся любила дітей, розуміла їхні здібності та потреби й завжди була готова їм допомогти. А діти любили й шанували д-ра Лесю, відплачували їй теплою, ласкавою усмішкою й квітами. Недаремно кажуть у народі: «Учитель — майстер життя». Адже він здатний своєю працею налаштувати дітей до повноцінної діяльності. Згадався й вислів: «Учитель — свічка, яка світить іншим, згоряючи сама». Пані Олександра була людиною доброю та вразливою, вона раділа успіхам і переживала через невдачі школи й учнів. У неї був той учительський професіоналізм, що включає надійність, відповідальність, добросовісність у роботі й готовність прийти на допомогу щодня, щохвилини.
Фізично О. Копач була тендітною жінкою, але мала у своєму тілі дивовижну силу вести дітвору до країни знань, запалювати в учнях той священний вогонь любові до рідної мови й культури, прищеплювати, як той садівник, галузки пізнання батьківського звичаю. Вона учила дітвору чути й розуміти, про що гомонять віки нашої історії. При цьому ювілею скажу, що вчитель – це професія, яка межує із святістю. Бути справжнім учителем, таким, яким була Леся, — мистецтво. Адже треба вміти у кожному учневі відкрити тільки йому притаманні риси, можливості, уміння, показати, на що він, учень, здатен.
Багато поколінь виховала вона протягом свого життя, була за покликанням педагогом і від природи – доброю людиною. Окремі дослідники називають її «взірцевим диригентом» зі своїм учительським складом, який прекрасно реалізував педагогічні завдання.
Педагогічні ефекти не спосіб визначити й передати в цифрах, але головне – те, що випускники школи добре та якісно були ознайомлені з українознавчими предметами. І підтвердженням цього є те, що колишні учні школи імені Сковороди дуже активно включилися у творчу й організаційну діяльність української діаспори й нині обіймають престижні посади в українських організаціях.
З перспективи часу можна констатувати, що праця д-ра О. Копач була благословенною, її педагогічні здобутки згадують із великою шаною та вдячністю. Крім суто педагогічної праці д-р О. Копач брала активну участь у культурно-освітньому й науковому житті м. Торонто. Була діяльним членом Асоціації діячів української культури, яку очолював д-р Богдан Стебельський, а після нього – Аріадна Стебельська. Олександра Копач – довголітня членкиня й голова Об’єднання українських письменників «Слово», член Об’єднання працівників дитячої літератури (ОПДЛ), Шкільної ради КУК, відділ Торонто (від якого отримала Шевченківську нагороду) і Ліги українських католицьких жінок Канади (ЛУКЖК), також була вона дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка, від якого одержала золоту медаль. Д-р О. Копач запрошувала й автора цієї статті до виголошення в НТШ доповідей із нагоди річниць Максима Рильського, Миколи Хвильового й інших. І про працю О. Копач я писав статті, які були поміщені в журналах «Нові дні» в Торонто та «Жіночий світ» у Вінніпезі. До слова, довгі роки О. Копач видавала журнал для української молоді «Проблиски».
Згадаймо коротко творчий доробок ювілянтки. Ось деякі взірці її творчости: «Хлопчик із казки» — оповідки-новели для дітей, «Богатирі стародавньої України» — історичні нариси для дітей з історії України, «Мініятюри» — новели-роздуми із життя. О. Копач – авторка книжок «Неповторні дні» (1960), «Наталена Королева» (1962), «Хрестоматія нової української літератури» (1970), «Мовостиль Ольги Кобилянської» (1972), «Нові обрії стародавньої України» (1980, 1994, примірник подарувала, зокрема, С. Павчаку в Городенку), «Богатирі стародавньої України» (1982) й інші. Повоєнне покоління, зокрема О. Копач, вносило нове «дихання» до літератури, коли в Україні большевицька влада накреслила навіть для письменників межі й головні напрями творчості. Там треба було писати під диктатом партії та «закріплювати здобутки революції», на руїнах і згарищах, серед голоду славити «найщасливіше життя у світі». Така сама трагедія була під червоним режимом і в педагогіці. Отже, д-р О. Копач стояла на здорових творчих позиціях.
Д-р О. Копач відома як українсько-канадська письменниця, поет, педагог, науковець, публіцист-літератор і громадський діяч. А передовсім як віддана подруга, зразкова мати і бабуня. Померла 12 липня 1998 року, віддавши все своє життя родині, науці та вихованню української молоді. Вічна їй пам’ять!
Ннаступного 2014 років виповнюється 100 років від дня народження її чоловіка, тому з шаною згадаймо інж. Романа Копача, який також користувався великим авторитетом серед своїх сучасників, зокрема серед своїх учнів, і був безмежно популярним серед пластової молоді.
Роман Копач народився 28 жовтня 1914-го у Львові. Він називав своє місто найкрасивішим у світі та найунікальнішим за положенням і архітектурою. Казав, що Львів має мальовничі вулички з романтичною аурою та милим запахом кави. Тут він закінчив 1924 року народну школу імені Князя Лева, де вступив до «Пласту» як новак. Із «Пластом» не розлучався аж до смерти. То була надзвичайно авторитетна організація, і належати до неї було престижно. 1922-го членом «Пласту» став Р. Шухевич, майбутній головний командир УПА. Він був співорганізатором пластового гуртка «Ясний Тризуб» і куреня старших пластунів «Чорноморці». Загалом, до 1924 року утворилося близько 30 юнацьких пластових полків і декілька окремих – для старших пластунів. Серед пластунів був поширений культ стрілецьких могил. Як розказував Роман Копач, силами стрийського та львівського «Пласту» було відновлено та впорядковано могилу УСС на горі Маківці. До розвитку «Пласту» доклалися також провідні діячі Української греко-католицької церкви. Митрополит А. Шептицький надав пластунам площу на горі Сокіл, де донині збереглася однойменна пластова оселя.
Із переходом до гімназії Роман був приділений до юнацького куреня імені Петра Конашевича-Сагайдачного, де відбув усе своє пластове юнацтво. Із молодечим запалом працював Роман. 1929-го пройшов він свій перший юнацький табір на «Соколі», де командантом був легендарний Іван Чмола, разом із Олександром Тисовським, Петром Франком і іншими. Пласт всебічно сприяв патріотичному вихованню української молоді на засадах християнської моралі. Роман неодноразово підкреслював: «Пластове дисципліноване й згуртоване життя було моєю мрією й відповідало моїм зацікавленням. 1930 року Роман відбув іще один юнацький табір. З хвилиною розпуску польською владою «Пласту» 1930-го формально закінчилося моє юнацтво, а неформально «Пластом» я і мої друзі жили та займалися підпільно.» 1933 року після матури за дорученням Тимоша Білостоцького Роман займався товариством «Сокіл».
У 1934-1938 рр. Роман студіював і закінчив філософський факультет Богословської академії у Львові під проводом о. д-ра Йосифа Сліпого, пізнішого патріарха й кардинала УКЦ. Психологію – раціональну й експериментальну – викладав відомий учений і діяч д-ра о. Іван Гриньох. Під час студій Роман працював виховником у «Пласті» й мав змогу добре познайомитися з головним проводом цієї організації. 1938-го йому вже довірили керівництво новацьким табором у Старяві коло Хирова. Працюючи в таборі, Роман познайомився з директором «Центросоюзу» Юліяном Шепаровичем, який пузяв Копача на роботу на підприємстві, де той пропрацював аж до вибуху Другої світової.
Під час війни Роман переїхав спершу до Кракова, а опісля – до Берліна, де студіював торгівлю. Невдовзі повернувся до Кракова. Звідти переїхав разом із кооператором Романом Кочержуком до Білої Підляски, і там вони зорганізували «Союз Кооператив» і Торгівельну школу. Р. Копач 1940 року на Холмщині допомагав організувати українське шкільництво. 1941-го у Білій Підлясці Роман зустрів Олександру Яворську й із нею одружився. Весілля відбулося в м. Городенці, де молоде подружжя стало вчителювати в місцевій ґімназії.
Із наближенням совєтського фронту Копачі еміґрували на Захід. У Німеччині Роман відновив свою пластову діяльність у таборі «Пюртен», де став провадити юнацький курінь. 1948-го переселився разом із дружиною до Канади, працював на різних роботах, а після одержання громадянства обійняв посаду головного касира дирекції пошти в провінції Онтаріо, де пропрацював 22 роки. Після виходу на пенсію трудився ще вісім років у банку.
У Торонто Роман Копач разом із членами куреня «Ті, що греблі рвуть» Галею Борис, Тонею Горохович, Мікою Зеленою та Цьопою Паліїв став жертовно працювати з молоддю. Серед представників цієї когорти Роман виділявся цікавими й оригінальними помислами. Роман був знаний під псевдом «Слонь», він перейшов до куреня «Лісові чорти», де був заслуженим і відзначеним членом.
Він працював на різних постах у станиці Торонто: і впорядником роїв, і гніздовим, і членом станичної старшини, членом Крайової пластової старшини. Провадив із десяток новацьких і юнацьких таборів, перепроваджував новацькі вишколи, тричі був комендантом «Лісової школи». Виконував обов’язки референта вишколу Канади, багато років займався кадровим підбором новацьких виховників і виконував обов’язки крайового референта новаків. Дві каденції був у складі Головної пластової булави, яка відзначила його за багатогранну діяльність Св. Юрієм у золоті.
Моє знайомство з інж. Романом Копачем почалося 1981 року, тобто тоді, коли я став учителювати в «Рідній школі» імені Юрія Липи, що містилася на вул. Крісті, 83 в Торонто. Там ми разом пропрацювали понад десятиліття. Пару років інж. Р. Копач виконував обов’язки директора цієї школи й викладав історію України. Він мав своєрідний стиль і методику викладання історії учням. Він часто поводився на лекціях, як товариш своїх учнів, — і це давало позитивні виховні результати. Учні задовільно засвоювали матеріал і вміли чудово переповідати історичні події.
За час співпраці ми мали змогу доволі часто обмінюватися думками на різні теми. Крім того зустрічалися на різних шкільних і позашкільних імпрезах і концертах, на всіляких доповідях, виставках і нарадах. До речі, інж. Р. Копач, людина безпосередня, відкрита й комунікабельна, умів прекрасно розвивати дискусію. А понад то панство Копачі, як і моя родина, були парафіянами церкви Св. Отця Миколая в Торонто, до якої я й сьогодні належу. Належить до цієї парафії й син Копачів Юрій зі своєю родиною. Після Святих літургій ми з покійними Копачами сходили до підцерковного залу на традиційну каву й вели довгі розмови як на побутові теми, так і про події в Україні.
Наші дружні зв’язки закріплювалися на Пластовій оселі в Ґрафтоні, де панство Копачі й моя родина є власниками в недалекому сусідстві катичів. Крім того в панства Копачів, як і в нас, – багата бібліотека, і ми навзаєм обмінювалися книжками.
Можна сказати, що панство Копачі носили глибоко в серці Україну та вміли передавати свою любов іншим, як той символічний прапор, якого не можна випускати з рук. Найвлучніше їхні почуття можна передати словами І. Франка: «Все, що мав у житті, віддав для одної ідеї». На жаль, останні роки інж. Роман Копач страждав від недуги, у нього почала занепадати пам’ять, і на 86 році свого життя 20 грудня 2000 року він помер у Торонто.
Обоє панство Копачі були дуже вартісними людьми, добрими батьками сина Юрія та його дружини Галі, взірцевими дідусем і бабунею для Ренати, Лариси та Дениса. Поховані бл. пам’яті панство Олександра та Роман Копачі на українському цвинтарі Св. Володимира в м. Оквілі біля Торонто.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply