Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 24, 2017

Олександр Архипенко. До 125-ліття від дня народження

Автор:

|

Травень 31, 2012

|

Рубрика:

Олександр  Архипенко. До 125-ліття від дня народження

З 9 серпня до 30 вересня 1987 року в приміщеннях галереї Канадсько-української мистецької фундації (КУМФ) у Торонто тривала виставка українського мистецтва з колекцій канадських і американських шанувальників, приурочена до відзначення сторіччя з дня народження Олександра Архипенка. Під назвою «Виставка українського мистецтва» вийшов друком супровідний розкішний 56-сторінковий каталог із 62 кольоровими та чорно-білими репродукціями різноманітних творів визначних мистців, чиї роботи було вказано в переліку (153). Серед зазначеного числа картин і скульптур, позичених із приватних колекцій, відвідувачі цієї експозиції побачили три твори Архипенка: два зі збірки Маргарети й Леоніда Молодожанинів («Жіноча фігура», літографія, 75 х 55 см, «Абстрактна конструкція», також літографія, 75 х 55 см) й одну — полотно олійної техніки «Меланхолія» з 1921 року (112 х 87 см) зі збірки Ірини та Ярослава Морозів. Репродукцію останнього твору було розміщено на обгортці каталогу, вступне слово до якого про виставку й самого Олександра Архипенка написав мистецтвознавець Святослав Гординський (1906—1993).

Ґігант монументалізму

У кількох престижних американських галереях було влаштовано виставки різних творів Архипенка; організовано десятки наукових конференцій про творчість, новаторство та внесок скульптора в розвиток кубізму в скульптурі на початку ХХ ст. і надруковано в різноманітних газетах і мистецьких журналах безліч статей зі згадкою про велич і світову славу Архипенка. Під назвою «Олександр Архипенко з дедикацією в століття» було видано книжкову монографію мистецтво­знавців на тему «Твори О. Архипенка в Еріх Геріц колекції в Тель-Авіві».

Навіть за часів Радянського Союзу в Національному музеї у Львові, на виставці з нагоди 100-річчя від дня народження мистця, було показано всього сім рисунків і одну літографію. Це свідчить про те, що організатори виставки не змогли зібрати більше творів майстра по всіх фондах України. У Києві, маючи тоді тільки одну скульптуру Архипенка — «Погруддя Менгельберґа», навіть не мали наміру влаштовувати виставку маестро.

Тут слід згадати, що саме цю скульптуру можна вважати не властивою для Архипенка, хоча її виконано у бронзі 1925 року ним самим, але робота — портретного характеру, реалістичного стилю й зовсім не «шкідлива для соцреалізму» в мистецтві, який тоді вже опановував усі сфери в комуністичній системі. До речі, у Львові 1925 року, за вказівками керівників Комуністичної партії, тодішній заступник директора музею Василь Любчик знищив понад 300 високоякісних мистецьких витворів, а між ними були й два Архипенкових: перший — «На терасі» (олія на дошці), другий — «Голова жінки» (олія на полотні).

В «Історії українського мистецтва», у четвертому томі другої книжки, можна знайти тільки одну текстову сторінку про Архипенка та його творчу працю, та й то як про буржуазного космополітичного скульптора. Зате чудові скульптурні твори — Архипенкові шедеври — зберігаються в різних галереях, музеях світового рівня та в приватних колекціях, здебільшого Європи й Америки. Багато творів цього непересічного майстра є в європейських Цюріху, Стокгольмі, Лондоні, Римі, Берліні, Белграді й таких американських містах, як Нью-Йорк, Вашинґтоні, Філадельфія, Чикаґо, Детройт тощо. Найкрупніша збірка (18 картин) перебувала в руках українців — панства Марії й Авґустина Сумиків у Нью-Йорку, які були особисто знайомі з Архипенком і купували навіть його ранні скульптурні роботи. Та чи не найбільша колекція творів Архипенка зберігається в Тель-Авіві (Ізраїль). Яким чином його твори туди потрапили?

Коли консервативна критика Франції вважала Архипенка «варваром, що руйнує шляхетні й академічні традиції мистецтва», коли він сам відчув, що в Німеччині про нього говорять і згадують в пресі куди прихильніше, то переїхав туди. Оселившись у Берліні 1921 року, одружився з німецькою скульпторкою Анжелікою Бруно-Шміц. Там він невпинно працював і постійно творив усе нові й нові скульптури. У його руках зроджувалися твори нових форм і стилів.

У Німеччині його знали ще з 1912 року, де він виставляв свої роботи в Гаґені, Дюссельдорфі та кілька разів — у Берліні. Після переїзду його персональні виставки відбулися в Дрездені, Вайсбадені, Ганновері, Мюнхені, Потсдамі та кілька разів знов у Берліні. Це свідчить про те, що були поціновувачі, зацікавлені його мистецтвом, які охоче купували його твори, але їхніх імен, на жаль, Архипенко й сам не знав.

1933 року в Тель-Авіві було засновано музей. Його директором став Карль Шварц, колишній директор єврейського музею в Берліні. Маючи широкі зв’язки й контакти з колекціонерами в мистецькому світі, Шварц поповнював експозицію якісними творами різних мистців. Найціннішу колекцію цьому ж музею подарував Ерік Ґеріц. Вона складалася з творів французьких імпресіоністів, а також із творів Архипенка. Тут було майже 30 його робіт раннього творчого періоду. Також після смерті Ґеріца його сини в 50-х рр. минулого століття подарували кілька Архипенкових скульптур для Тель-Авівського музею.

Про долю своїх творів, про те, куди вони поділися, сам Архипенко навіть не знав. Він припускав, що багато його довоєнних робіт було знищено обома війнами. У підсумку можна сказати, що інші світові музеї, як-от Парижа та Нью-Йорка, не можуть конкурувати з експозицією в Тель-Авіві ані за кількістю, ані за якістю різноманітних робіт майстра.

А тепер дещо варто сказати про 40-річний відтинок життя Олександра Архипенка на американському континенті. До США він приїхав 16 жовтня 1923 року. Цей другий період діяльності Архипенка як скульптора був деякою мірою стагнаційним, хоч тут він створив ще понад 700 робіт. Бо вони вже не були позначені такою винахідливістю й ориґінальністю, як його попередні витвори в Європі.

1924-го Архипенко вигадав у кількох варіантах машину для рухомих картин, які назвав «архипентурою». Його великий талант проявився в оздобленні вітрин різних нью-йоркських крамниць. У Нью-Йорку Архипенко, крім занять власною творчістю, відкрив приватну школу, де навчав студентів. Звідси вже 1934-го він виїхав до Лос-Анджелеса в Каліфорнії, звідти через два роки переїхав до Чикаґо, а 1938-го знову повернувся в Нью-Йорк. 1946 року він ще якийсь час жив у Чикаґо.

Усюди маестро вів мистецькі школи, читав лекції. Цілий 1956 рік викладав в Університеті Ванкувера.

Архипенко був непосидющим. 1950 року він мав виклади в Університеті Міссурі й інших школах південноамериканських штатів: у містах Орегоні, Сієтлі, Делавері, Вашинґтоні та деінде. Десять останніх років свого життя мистець жив у Нью-Йорку, де мав багато особистих виставок — рисунків, скульптомалюнків, колажів і скульптурних робіт — у різних галереях і музеях. 1957-го, на 65-му році, померла його дружина Анжеліка. 1960-го Архипенко одружився вдруге — із Франціз Ґрей, своєю колишньою студенткою та скульптором за фахом. Як за життя, так і після смерті Архипенка відбулося багато виставок його творів у Канаді, Італії, Німеччині, Бельгії, Бразилії, Японії, Гватемалі, Ізраїлі та деінде.

Шлях у вічність

Олександр Порфирович Архипенко народився 30 травня 1887 року в Києві. В 1902—1905 рр. навчався в Київському художньому училищі, з 1906 року до осені 1908-го — у Московському училищі живопису, скульптури й архітектури. Продовжував науку у Франції, у Паризькій мистецькій школі при Академії мистецтв.

Навіть неповний місяць походивши до Академії мистецтв, Архипенко, вважаючи це марнуванням часу, записався до робітні славного французького скульптора Родена. Познайомившись тут із Михайлом Паращуком, який 1910 року закінчив Академію Жульєна та працював у майстерні Родена, Архипенко покинув свого друга й учителя, вважаючи, що стиль Родена не навчить його нічого нового. Він шукає та вивчає античне єгипетське мистецтво, у якому бачить сильну композиційну лінію без великого реалізму й пророблених деталей. Ще в часи третьої єгипетської династії (2500 р. до н. е.) її скульптори різьбили з цієї точки зору «кубічні» людські форми правителів Єгипту та їхніх дружин у стані спокою, без напружених і рельєфних м’язів, як це робили пізніше грецькі чи римські митці.

У перших творах Архипенка видно вплив скитського та єгипетського мистецтв, які можна зачислити до останніх різьб київського періоду. Починаючи з 1909 року, зі самого початку новонародженого кубістичного напряму в образотворчому мистецтві, у скульптурах Архипенка можна спостерігати поступовий розвиток його таланту. Послідовність у творчих пошуках, самостійність і рішучість, відданість мистецтву стали важливими прикметами в його правильному поступі. Такі малярі, як Брак і Пікассо, прив’язані один до одного тотожністю стилю. Архипенко своїми новими творами в скульптурі дещо пірамідно-площинної форми йшов паралельно до них. Його різьби «Сидяча фігура», «Чорне сидяче торсо», «Поет», «Жінка» (усі — 1909) й інші є свідченнями того, що маса чим далі стає легшою, зате рух і лінія — цілком нові. «Жіноче торсо» (1910) різьблене в камені, нагадує за композицією скульптуру, яку вирізьбив Дюшан-Війон того ж року («Спортсмени») — із короткими простими раменами, тільки, на відміну від француза, Архипенко осягнув виразнішу площинність із малооформленим обличчям і спрощеними деталями.

В 1910—1911 рр. у Ар­­хипенка настав переломний період, у якому геометризовані форми поодиноких частин людського тіла свідчать про перебудову стилю, що характеризується наближенням до кубізму. У той час він зробив хоч невеликий крок уперед, зате зрозумів, що велич, неперевершеність і монументальність скульптури полягають у її простоті. Силою впертості та переконань він змусив себе думати тільки про модернізм скульптури. На підставі не модних більше законів ХІХ ст. Архипенко вірив, що кубізм, футуризм чи конструктивізм повинні продемонструвати нову візію ХХ ст. у культурному мистецтві. Він повірив у те, що простір, емоція, простота та час є перші й основні напрямні кроки в будуванні кубістичних скульптур. Одна з перших його робіт, «Жінка, що йде» (бронза, 1912), стала маніфестом персонального бачення, прокладаючи мости, яких мистець дотримувався протягом усієї своєї творчої кар’єри.

Його скульптури були тотально ориґінальні за експресією, конструкцією, обробкою поверхні й іншими, приналежними мові кубізму, методами. Його спроби експлорації й абсорбманіпуляції з матеріалом повністю відповідали французькому кубізму. Щойно тепер настала в нього реакція думання тільки про інновацію та революцію в кубізмі. Відданість цій лінії спрямувала скульптора до передачі внутрішньої структури замість зовнішньої, що означає еволюцію. Архипенко став на чолі нового стилю в мистецтві, який викристалізувався якраз на початку ХХ ст., коли переважала рефлекція технологічного думання. Архипенко використав свою винахідливість задля власного інтересу, бо застосував нову форму конструктивізму, базовану на площинах і ангулярах, уживаючи різні матеріали (камінь, залізо, бронзу), зосереджуючись на заповненні порожнечі між мистецтвом і науковим досліджуванням, де простір і час, світло й рефлекс відіграють важливу роль.

Тіло людини збудоване не інакше, як інженерами сконструйований міст, математично обчислений на підставі формул, узятих зі законів природи. Архипенко робив те саме, і скульптури «будував» із таким розумінням, додаючи елементи людської винахідливості: твори за зовнішнім і внутрішнім виглядом продукував інакше, як попередні, традиційні щодо витонченості за формою анатомічної будови.

Силует і лінія грають в Архипенка також важливу роль. А ще важливішим є те, що разом зображують тему, де ритм і рух не перешкоджають один одному, а навпаки — відображають одну цілість. Від голови, наприклад, плавні лінії через груди, тулуб донизу, у ноги, є сильно збалансованими між репрезентацією й абстрактом, лінеарним просторовим ефектом та ритмом і композицією структури, у цьому випадку — скульптури.

Подальшим завданням Архипенка було зовсім елімінувати фігуральні засоби й зосереджуватися над абстрактними одиницями, притаманними стилеві конструктивізму та кубізму. Олександр Архипенко вважається піонером кубізму, який почав вирізнятися своїми кам’яними фігурами з-поміж таких скульпторів, як, наприклад, Боккіоні, Бранкусі, Дюшан-Війон, Пікассо, Ґабо й інші. На жаль, чомусь в «Історії мистецтва», яку написав Горст Вольдемар Джонсон і котрою користуються студенти університетів, немає навіть невеликої згадки про Архипенка. Здається, що йому відмовляють у першості через національне походження. Загалом, у багатьох випадках зустрічаємося з довідкою про російське походження Архипенка, бо до Парижа він приїхав із московського училища.

Уже навесні 1912 року в Парижі Северіні разом із Боккіоні відвідував найвідоміших майстрів скульптури кубізму, й Олександр Архипенко був одним із найкращих серед тих, кому той висловив свою прихильність і любов. Якщо можна додати деякі дані про Боккіоні (1882—1916), то сам він уважався малярем італійського футуризму в 1908—1912 рр., до того часу, коли створив дві відомі скульптури «Поцілунок» і «Прометей» (1912).

«Різьбити простір і час»

На виставці скульптури 1914 року в паризькому «Салоні незалежних» Архипенко показав у своїх творах власну окремішність і ексцентричність, де пошук висловлено в найбільш спрощених формах, а поліхромія й варіація матеріалів (гіпс, бронза, теракота) привертали на себе велику увагу. Архипенко, ставши віч-на-віч, переміг Боккіоні. Він утішався своїми досягненнями, у яких поєднав радикальні інновації з традиційним українським народним мистецтвом (кам’яні степові баби) шляхом спрощування форми.

Його скульптури стали набагато легшими, порівняно з початковими — масивними, важкими і блоковитими. Сам Архипенко твердив, що «не формула кубізму, а геометричні принципи тривимірних скульптур походять виключно із спрощування форми людського тіла, розбиваючи його на окремі площини, які б надали твору загальний контур постаті в русі, не показуючи зайвих реалістично-природних рис моделі». Архипенко, деякою мірою скульптор футуристичного значення, залишився долученим до цього стилю, бо забажав відправити своїх п’ять праць у квітні 1914-го до Рима, на «Вільну виставку інтернаціонального футуризму». Тут він був оточений увагою мистецьких критиків як автор «перших динамічних конструктивних об’єктів».

Синтетична фаза кубізму розпочалася 1913 року. Між тими митцями, які вклали найбільше зусиль у його розвиток, був Ф. Леже, у якого кубістичні елементи вперше проявлялися ще 1910-го.

В Архипенка 1912 року з’явилися кубістичні скульптури, сповнені того, про що сам висловився так: «Скоро після мене прийде час, коли мої твори стануть прикладом і мистці будуть різьбити простір і час». Ці слова вигравірував як гасло у своїй скульптурі «Жінка, що йде» (1918).

Тепер Архипенко стає родоначальником кубізму в скульптурі, дає напрям майже всім новітнім течіям у галузі скульптури аж до абстракціонізму включно. Із живим зацікавленням він ставиться до навколишнього життя, до людей і діячів історії, тому що в них бачить невичерпну тематику для самобутньої творчості. Мабуть, найпліднішим періодом у скульптурі стали 1913—1914 рр., бо сюди належать сильні твори в стилі кубізму — «Жінка зачісується», «Боксери», «Геометрична фігура», «Статуета» й низка інших. У скульптурах «Медрано 1 і 2», хоч між ними — різниця у два роки, Архипенко показав мистецтво в найбільш спрощених тривимірних формах. Слід згадати, що з початком 1915-го він різьбить сплощені твори, які можна було оглядати спереду, бо ззаду вони мали якесь тло чи тонку металеву стіну-плівку. Того ж року Архипенко звертає більше уваги на скульпто-малярства, тобто малюнок і рисунок олівцем, хоча такий перехід тривав довші роки.

Скульпто-малюнок не був для нього новим, це — лише нове зображення форм, до яких шукав ідеальні пропорції людського тіла. Він їх рисував попередньо майже до кожної скульптури, намітивши бодай контури або головні лінії. Щойно тепер входять до скульпто-малюнка численні рисунки актів, у яких швидкість і свободу схоплено легкими лініями, гармонією та вишуканою рафінованістю. «Жінка на коліні», «Торсо», «Купальниця» — це тільки кілька прикладів із багатьох, які показують вміння Архипенка користуватися технікою, аквареллю та гуашшю. Багато з них — завершені твори, натуралістичні, пророблені за сюжетом і в композиції з мертвою природою постаті.

Тут можна додати, що реалістичний струмінь, який посилював і послаблював кредо мистця, проходив усі етапи складного та суперечливого творчого життя Архипенка. Приблизно 11 років прожив він у Франції, кілька в Німеччині, решту — в Америці, і всюди виставляв свої твори, які викликали різні думки. З’являлися й злі насмішки відвідувачів, а також і карикатури в газетах на його різьби. Архипенка обороняли тільки деякі мистці, такі як Ф. Леже, І. Сюрваж, які надавали йому моральну підтримку. Французький поет і критик Аполлінер став прихильником скульптора, бо зрозумів Архипенкову творчість.

Хоча Архипенко мав у своєму арсеналі численні виставки, власні твори почав продавати щойно на початку 1920-х рр. Через таку неґативну атмосферу йому доводилося важко, а життя в Парижі було дорогим. Тому мистець і пускався не раз на заробітки іншими дорогами. З українською громадою, членом якої став ще 1909 року, маестро мав тісний зв’язок: тут він зустрічав своїх земляків із різних куточків України.

Архипенко співпрацював і з гуртом молодих мистців. Між ними були М. Бойчук, М. Паращук, С. Левицький, М. Бурачек і кілька інших. Після закінчення Першої світової війни скульптор подорожував Швейцарією (у Женеві продав кільканадцять скульптур), Німеччиною, щоби таким чином готувати мистецькі виставки. Вони відбувалися в містах Західної Європи, бо люди вже заговорили про нього як про великого мистця модернізму. Після успішної виставки в Берліні восени 1919-го маестро осів у Канаді на три роки, де відкрив велику майстерню, у якій навчалося приблизно 30 студентів. Ще більше часу Архипенко присвятив педагогічній роботі в Америці, коли 1923-го переселився туди. Решту — майже 35 років — свого життя мистець провів у Нью-Йорку, де й помер 25 лютого 1964-го.

Залишив Архипенко по собі величезний і цікавий доробок: понад 1000 скульптур, картин і творів, скульпто-живопису, що експонувалися на 130 персональних виставках у різних країнах світу. Реалістична лінія творчості мистця з’явилась у серії чудових жіночих торсів, які відзначаються класичною гармонією форм. Перебуваючи в Америці, він виконав скульптурні портрети Т. Шевченка, І. Франка, у яких помітні індивідуальні риси, що чітко розкривають зміст твору. Виконані ним скульптури дириґентів Фуртвенґлера та Менгель­берґа, в основу яких покладено музичні ритми з енерґійними рухами, таки нагадують напружені фігури різця Родена.

Хоча ідейно та творчо міцно зв’язаний із космополітичним мистецтвом заходу, Архипенко все ж таки почувався українським мистцем. В 1930-х рр. він брав участь у мистецьких виставках у Києві, працював над пам’ятниками визначних українських діячів культури й історії, зокрема монументом князеві Володимиру. Також деякі його різьби насичені мотивами українського фольклору. У якому би мистецькому середовищі він не перебував, творчість Архипенка завжди відчувалася суто українською, бо туга за Батьківщиною не полишала його до кінця життя.

 Павло Лопата

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...