Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Dec. 13, 2018

Незвичайне знайомство з генерал-хорунжим Василем Куком

Автор:

|

Вересень 19, 2018

|

Рубрика:

Незвичайне знайомство з генерал-хорунжим Василем Куком

Мені пощастило за сприяння академіка Ярослава Дзири пізнати особисто в Києві леґендарну постать нашої історії — головного командира УПА, котрому пощастило дожити до відновлення Української держави. Він народився 11 січня 1913 року у с. Красне Золочівського повіту Тернопільського воєводства (тепер — Буський район Львівської області).
Радянська пропаґанда завжди змальовувала учасників українського національного збройного підпілля, а особливо лідерів цього руху, як представників буржуазних багатіїв, які нібито були трутнями і наживами простого народу. Тим вони намагалися підкреслити антинародну позицію цього руху, який насправді складався майже стовідсотково з простолюду. Таким підходом комуністичний режим провадив ідеологічну класову боротьбу.
Родина Василя Кука, як і більшість родин учасників руху опору, була бідною селянською сім’єю. Батько Степан Матвійович — залізничник. Мати Парасковія Федорівна — селянка. Злидні були настільки великими, що сім’я Кука не мала спершу навіть власного повноцінного житла. Не було ні своєї худоби, ні господарства. Ще до свого весілля 1908-го батьки Василя придбали половину хати в Тацьки Дубеняк, котра еміґрувала до Бразилії. Це була бідненька селянська хижа, вкрита соломою. А коли з’явилася корова, то для неї прибудували хлівець.
Сім’я Степана й Парасковії була багатодітною, але з восьми народжених дітей до свого повноліття дожили лише шестеро: Василь (1913-2007), Ілярій (1915-1938), донька Єва (1917-1946), Ілько (1919-1939), Филимон (1920-2003) та наймолодший Іван (1924-1984).
Після початку Великої війни австрійська влада евакуювала Степана як кадрового працівника залізниці до Австрії. Відтоді відповідальність за всю сім’ю лягла на матір, котра була вимушена покинути з усіма дітьми домівку й пішки втікати від бойових дій. Після того, як лінія фронту минула село, Парасковія з дітьми повернулася до своєї оселі. З особистих записів Василя Кука дізнаємося, що в 1915-1916 рр. у с. Красне стояли частини російської царської армії. Солдати зі сходу, зі слів Кука, ставилися до місцевих добре, оскільки «говорили по-нашому», тобто були мобілізованими українцями. У своїх мемуарах В. Кук зберіг спогад, як солдати-українці з російської армії пригощали його цукром і чаєм. Але 1916 року під час відступу спалили в селі багато хат, ґуральню та панський маєток.
1918-го, вже під час польсько-української війни, в с. Красне неодноразово пробивалися польські війська. У своїх спогадах Василь зазначав, що одного разу якийсь польський жовнір хотів його, п’ятирічного хлопця, кинути в колодязь. Поляки по-варварськи поводилися з українцями. Після поразки українських визвольних змагань 1917-1921 рр. родина Куків повернулася до мирного життя в рідному селі, але вже під владою Польщі. Стосунки між поляками й українцями в міжвоєнній Польській державі після взаємного збройного конфлікту залишалися вкрай складними. Поляки намагалися якнайшвидше полонізувати своїх сусідів шляхом релігійної та національно-мовної асиміляції через церкву, а особливо через ліквідацію україномовного шкільництва.
Українці, природно, протистояли брутальній полонізації, утискам адміністрації і польській санаційній поліції. У 1923-1932 рр. Василь навчався у Золочівській класичній гімназії, яка належала товариству «Рідна школа». Студіюючи в ґімназії Василь став членом Юнацтва ОУН, із 1932-го. надзвичайно активно діяв у Золочівській повітовій екзекутиві ОУН. За словами Кука на свідомість тодішньої української молоді впливало те, що реакційна політика санаційної Польщі мобілізувала молодь до захисту національної гідності. Крім ОУН, велику виховну роботу провадили «Просвіта» й українська патріотична скаутська організація «Пласт», в яку Василь вступив 1927 року. Саме «Пласт», за спогадами патріота, став тим важливим перехідним етапом між дитинством та юністю, помітним кроком до дорослого життя. «Той «Пласт» зачав мене вчити уму-розуму, що треба, якщо ти хочеш щось здобути, ти мусиш мати сильну волю. А по тому ще прийшло — то пізнати свою країну. І тоді пішло вивчати топографічні карти, всякі, і військові карти і в зв’язку», — писав майбутній генерал.
Тому цілком закономірно, що саме через пластову організацію в Золочівській класичній гімназії Василь Кук дізнався про діяльність підпільної Української військової організації (УВО) та діяльність полковника Євгена Коновальця. У своїх спогадах він писав: «Син одного Січового Стрільця дав мені «Сурму», я пішов на стрих, сів там, де було сіно, щоб ніхто не бачив, що я читаю, прочитав, і з того я довідався, що є така УВО. І тоді я схотів належати до УВО». Газета «Сурма» була друкованим органом УВО, вона з 1927 року виходила в Берліні, а з 1928-го по 1934 рік — у Каунасі (тодішній столиці незалежної Литви, з якою УВО і ОУН на початку 1930-х рр. налагодили союзні стосунки). За зберігання та розповсюдження газети «Сурма», чи інших інформаційно-пропаґандиських матеріалів УВО в тодішній Польщі передбачалася карна відповідальність.
Так у 17 років розпочався новий етап життя Василя Степановича Кука. Після закінчення гімназії він продовжував студії у Люблінському католицькому університеті на юридичному факультеті. Тут організував і очолив студентську групу членів ОУН. У 1932-1934 рр. виконував доручення крайової екзекутиви й як зв’язковий їздив до Кракова та на Волинь, перевозив нелегальну літературу та зброю. За революційну діяльність його неодноразово заарештовувала польська поліція. А 1934-го польський суд призначив йому покарання — два роки в’язниці. 1936 року патріот вийшов на волю й очолив Золочівський повітовий провід ОУН. У травні 1937-го перейшов у підпілля, оскільки знову виникла загроза арешту. Проводив нелегальні нічні вишколи ремісничої молоді у Львові, а восени того ж року переїхав у Підгаєцький повіт, де організував підпільну друкарню «Мандоліна» і керував нею до жовтня 1939 року. 1940-го за дорученням ОУН перебував у Кракові, організовував нелегальні переходи кур’єрів і зв’язкових ОУН через радянсько-німецький кордон. Працював разом із Романом Шухевичем.
Після II Великого збору ОУН Степан Бандера призначив Василя Кука членом Проводу ОУН, в якому той очолив організаційну референтуру (відділення). Водночас він брав участь у діяльності військового штабу, відбував старшинські військові вишколи.
Навесні 1941 року організував та очолив Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу в східні області України, в т. ч. до Криму та Кубані. У червні очолив Львівську провідну похідну групу (бл. 20 членів), яка 28 червня прибула до Львова й охороняла Народні збори, на яких 30 червня проголосили Акт відновлення Української держави. Коли Степана Бандедру, Ярослава Стецька й інших у липні-серпні 1941-го заарештувало Ґестапо, Василь Кук організував і очолив Київську провідну похідну групу членів ОУН (бл. 30 осіб), переважно зі східних областей та Волині, для повторного проголошення відновлення української державності в Києві. 31 серпня у м. Василькові частину членів групи, в т. ч. Кука заарештувала німецька поліція. При етапуванні групи до Львова у Луцьку Василеві разом із Дмитром Мироном і зв’язковим Тарасом Онишкевичем вдалося втекти та щасливо дійти до Львова.
Навесні 1942 року Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях. Після загибелі Д. Мирона в липні 1942-го й арешту його заступника П. Сака безпосередньо керував діяльністю ОУН на всіх українських центрально-східних і південних землях України. Навесні 1943 року очолив УПА-Південь. У квітні 1944-го керував найбільшим боєм УПА під Гурбами. З 1947 року був заступником головнокомандувача УПА Романа Шухевича на всіх його посадах, а після його загибелі 5 березня 1950-го Кука обрали головою Проводу ОУН в Україні, головним командиром УПА та головою Генерального секретаріату Української головної визвольної ради.
23 травня 1954 року Василя схопили аґенти КДБ. Перебував у слідчих тюрмах Києва і Москви до 1960-го був звільнений у зв’язку з новим курсом політики Хрущова з метою скомпрометувати його в очах українців.
Василь Кук відомий також як публіцист та історик, серед найвідоміших його праць — «Пашні буряки» (1938), «Колгоспне рабство» (1952), цикл нарисів про життя та творчість Артема Веделя, відомого українського композитора, 1970-1990 рр. — біографічні нариси про Степана Бандеру, Романа Шухевича, фундаментальний збірник документів «Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 року» (2001).
До останнього подиху свого життя Василь Кук вів активну громадську діяльність, спрямовану на відновлення історичної справедливості, видав чимало книг і написав безліч статей про діяльність ОУН-УПА. Виступав на різних з’їздах і конференціях на яких правдиво передавав історію визвольних змагань і документував її героїв. Був членом Головної булави Всеукраїнського братства ОУН-УПА, головою Наукового відділу Братства ОУН-УПА.
В останні роки свого життя жив у Києві. Серце Василя Кука перестало битися вранці 9 вересня 2007 року. За заповітом померлого останнього головного командира поховали в рідному селі Красне.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...