Новини для українців всього свту

Sunday, Apr. 5, 2020

На захист Марії Сосюри

Автор:

|

Січень 22, 2020

|

Рубрика:

На захист Марії Сосюри
Марія Сосюра

У перші дні січня виповнилися роковини народження та смерти поета Володимира Сосюри, про що тижневик «Міст» нещодавно нагадував своїм читачам. У різних засобах масової інформації з’явилися публікації про його життя і творчість. І знову, як і у минулі роки, декотрі автори заходилися чорнити його дружину Марію Сосюру. Вона, мовляв, була аґенткою кремлівських спецслужб, писала доноси на свого чоловіка та його оточення. Особливо активні в такому паплюженні колишньої політичної ув’язненої були Едуард Андрющенко, Віра Агеєва, Олександра Вагнер, котрі пишуть російською мовою.
А Марія Сосюра відбувала термін у Кемеровській області в одному бараку з моєю мамою. Табір у Суслово АГ-347/7, начальник табору — Толмачов, начальник КПЧ — Булкін. Марія розповідала мамі, що її посадили за лист до Москви. Коли почали переслідувати Сосюру, вона написала, що й інші письменники не кращі за нього і це розцінили як наклеп. Тепер це розцінюють як донос. Мама відбула десятирічний термін раніше — у квітні 1954-го (Марія — у вересні того ж року), тож Марія передала їй листа до своєї мами у Києві. Моя мама до Києва не потрапила, листа не надіслала і сказала мені про це незадовго до своєї смерти. Пояснила, що Марія в листі несхвально відгукувалася про свого чоловіка, котрий любив стрибати у ліжко до інших молодиць, а мама боялася, що Сосюра прочитає листа і Марії буде гірше. Я ж того листа до Києва надіслав.
У мамин табір Марія потрапила після важких робіт, де дістала інвалідність і була їздовою на конях. Вони хотіли поставити на сцені «Назара Стодолю», але вартовий Дубовик побачив з вишки теслю Івана з Білорусі, котрий готував сцену, і застрелив його. Вистави не було. Десь у мене була світлина таборового драмгуртка, де Марія — козак із намальованими вусами.
«4 березня 1950-го її засудили до десяти років виправно-трудових таборів. Арештантський одяг, мітки на спині, вилогах, бушлаті, шапці, спідній білизні, триповерхові нари в бараках, злочинний світ, бійки», — пишуть згадані мною російськомовні автори. Але в сибірських бараках арештантського одягу з мітками на спині жінки не мали. 1950 року політичні вже були відокремлені від кримінальних і навіть кримінальні намагалися повернутися до політичних, де було їм простіше жити. Без бійок, без злочинного світу. У бараку з мамою було багато цікавих жінок — так званий ленінградський потік, жінки з Китайсько-Східної залізниці. Артистки, шляхтянки… Мали свій світ. У мене є новорічні картки, які намалювали Пестель, невідома мені дівчина з Литви. Це був їхній заробіток. Про бійки ніколи від мами не чув.
У «Вікіпедії» написали, що «Марія у листі до голови Спілки письменників України О. Корнійчука розсекретила факт своєї співпраці з НКВС, заявивши, що вона — аґентка МДБ «Даніна» з 1941 року, а її явка — готель «Театральний», кімната 26. Вона виконує завдання по роботі серед інтелігенції». Також сказала про це коханцеві Миколі Кравчуку, своєму лікарю Степану Савченку та малознайомому чоловікові Григорію Михайловичу. Слідчий Козлов змусив її це визнати.
Я прочитав багато архівних справ НКВС і зауважив, що псевдонімами позначали підконтрольних осіб. Дівоче прізвище Марії було Данилова (вона з Ленінграду), то її могли закодувати як «Даніну». Оперативник писав «Даніна зустрілася, Даніна приходила». Часто зустрічалося «Источник сообщает». Тобто оперативний службовець знав, хто цей «источник», а зверхникові це не було потрібне, його цікавив сам факт.
Марію могли запросити оперативники на зустріч до готелю «Театральний» для профілактичної розмови і в надії отримати якусь інформацію. Але при цьому вона мала зобов’язатися не розголошувати цього. У листі до Корнійчука вона могла й збрехати про своє завербування, щоб надати собі ваги. Як і своєму коханцеві сказати про свою важливі контакти з МДБ. Корнійчукові вона заявила, що ходила до готелю не на романтичні побачення, а з іншою метою. Де ж у столиці можна влаштувати таємне побачення з коханим, як не в готелі? На цьому охоче заробляли покоївки. А навіщо було б МДБ ув’язнювати свого давнього аґента?
Сучасний дослідник життя М. Сосюри пише: «В українських архівах доносів Марії Сосюри виявити не удалося, однак про те, що вона їх писала, стало відомо завдяки звинуваченням у розголошенні державної таємниці. Марія відкрилася спершу чоловікові, потім кільком знайомим».
Отже, після виклику до готелю обурена жінка поскаржилася на це Сосюрі й друзям. Звісно, службовцям МДБ це не сподобалося й слідчий Козлов примусив її визнати, що вона написала десять листів із наклепами на радянське життя та українських письменників. Про це Марія й розповідала в бараку моїй мамі. А у її звинуваченні немає нічого про державну таємницю. Це вже тепер газетярі придумали. Там сказано: «За розголошення відомостей, які не підлягають розголошенню, виготовлення і поширення листів антирадянського змісту». Тобто за плітки. Бо які державні таємниці могла знати артистка балету, дружина придворного поета?
Тепер газетярі пишуть: «Ми не можемо однозначно сказати, чому Марію Сосюру примусили доносити на чоловіка, тому що її аґентурна справа, найшвидше, не збереглася. Але можна припустити, що вона мала спостерігати за настроями, розмовами не лише чоловіка, а й усієї письменницької групки того часу». Отже, доноси не збереглися, аґентурної справи немає, але «можна припустити»… Даруйте! Я колись бачив у Черкасах вирок керівникові районного управління торгівлі, котрий відмовився годувати дефіцитом начальника з КДБ. Було написано: «Фактів хабарництва не встановлено, але за внутрішнім переконанням суду звинувачений міг узяти хабара». Сім років неволі. Також суд «міг припустити». Йшлося про те, що колеги подарували тому керівникові на день народження пляшку дефіцитного в СРСР коньяку.
У Марії традиційного суду не було. Її судила Особлива нарада при Міністрові державної безпеки СРСР — більшовицький каральний орган. У сучасних публікаціях газетярі наводять вміщені на сторінках слідчої справи машинописи її листів до М. Хрущова з неґативною оцінкою київського письменництва й О. Корнійчука з поясненням її візитів до готелю. Але чи були оригінали? До речі, там значиться: «Інших доказів злочинної діяльности Сосюри М. Г. у справі немає».
Слідство — це особлива гра, змагання навченого та досвідченого службовця і стривоженої арештом людини. Наведу приклад з власного досвіду. 1974-го на мене донесли два моїх приятелі-колеги. Коли в управлінні КДБ мені показали мої висловлювання, я відразу збагнув, хто про них розповів в органах. Пригадав, що ми говорили в приміщенні «Інтуриста», куди мене запрошували ті приятелі на дружню розмову за чаркою. Потім один із друзів негайно і раптово помер 45-річним, другий помер трохи згодом, але перед смертю мені сказав: «Це не я, це покійник зробив». Керівник «Інтуриста» також помер. Але це сталося пізніше.
А тоді, 1974-го, головний редактор газети сказав, що я можу йти додому, бо мене звільнили. Я пішов додому й достатньо швидко за мною приїхали чорним автом. У кабінеті мій співрозмовник спершу сказав: «Захарченка посадили й тебе посадимо». Захарченко був моїм колегою, а після табору став відомим письменником. Я збагнув, що слідчий спершу мусить мене налякати. Також під час нашої бесіди заходив його колега і звертався до мене з грозами. Це була гра в доброго та злого слідчого. Мене попередили, що моя доля стане легшою, коли сам із їхньою допомогою напишу добровільні зізнання.
Почалася цікава гра. Я мав, наприклад, писати, що припускався антирадянських висловлювань. Яких саме? Я казав, що у Польщі досі немає соціалізму. Так, але вони щосили його будують. Я казав, що Польща має три партії. Де там! Партія у них одна, робітнича, а дві інших, то не партії, а такі собі народні спілки. Колгоспів також немає, але будуть. У мене вдома бачили Біблію. Так, бо радянський журналіст повинен мати Біблію, щоб протистояти церковній пропаганді. А польські газети? Але ж я відповідав у газеті за радянсько-польську дружбу і мій головний редактор очолював відповідне товариство. І так далі… Я отримував перепустки до закритих гарнізонів Кронштадту та Шихана, тому слідчий докладно і з підозрою розпитував про зустрічі там. Увесь день тривала розмова. Звісно, я не був принциповим героєм, викручувався. Але не хотів, щоб і мене посадили як Захарченка. Врешті-решт, після суперечок я писав у зізнання, що провадив вже не антирадянські, а ідеологічно неточні висловлювання, а це вже не була кримінальна стаття.
Чи запис слідства М. Сосюри може передати правду про обставини крутої розмови? Сучасні газетярі пишуть, що Марія донесла, що В. Сосюри навідував гість зі Львова Микола Гербій, котрого назвали «бандерівцем». Але в справі є запис про це в протоколі слідства, а не донос. Звісно, про цей візит знали в органах й заперечувати його не було сенсу. Стеження було тотальним.
Після повернення Марії з Сибіру В. Сосюра розлучився з дружиною (вже третьою) і прожив із Марією ще десять років. Вочевидь, знав правду про її «доносительство».
На «Радіо Свобода» Матвій Вайсберг написав: «Дурь яка. Ніякий вона була не аґент, смішно, їй-богу. Я її знав усе дитинство нашу «тьотю Муру», і з онуком Зариком досі спілкуюся. Зробили з нещасної жінки казна-що. Аґент… Жодного доносу не представили, крім самооговору. Щось примусили підписати, посадили, а потім «дослідники» заради сенсації й красного слівця копають лайно і кидають його на вентилятор».
Чітке визначення сутности справи. Не забудьмо тендітну жінку, балерину, яку змусили кайлом довбати камінь, поки не покалічили, потім посадили їздовою на табірного воза з солдафоном-конвоїром із ранку до ночі й так день-у-день, рік-у-рік у бараку, наполовину вкопаному у мерзлу сибірську землю. Чи не час вклонитися її пам’яті?

Лев Хмельковський

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply