Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 9, 2019

Михайло Грушевський розбудив країну і приспав

Автор:

|

Листопад 28, 2019

|

Рубрика:

Михайло Грушевський розбудив країну і приспав
Михайло Грушевський

24 листопада 85 років тому помер Михайло Грушевський, один із найвідоміших персонажів історії України.

Герой-невдаха
Амплітуда в оцінюванні ролі Грушевського в історії України хитається між величанням «батько нації» та звинуваченнями в зраді Батьківщині. Історик Ярослав Дашкевич визнав його «творцем самої України» й навіть московська «Независимая газета» запевняла, що він «поклав початок процесу трансформації неісторичної етнографічної маси в історичну українську націю, дав своєму народу історію, яка відрізняла його від інших народів».
Натомість один із літописців Української Народної Республіки (УНР), генерал її армії Юрко Тютюнник, визнав: «Ми слухняно йшли за своїми провідниками. А наші провідники любили Росію». Але він визнав, що 1917 року «Грушевського усі вважали майже за генія». А один із державних секретарів (тобто міністрів) УНР Сергій Шелухин радив лідерам Української партії соціалістів-революціонерів піддати Грушевського та його однодумців психіатричному аналізу «з огляду на їхню повну бездіяльність».
Без Грушевського й справді не було б ні УНР, ні її сучасної наступниці, але водночас і через його помилки Україна увійшла до складу СРСР. Яким чином він вплинув на різні результати? Цей «каталізатор» еволюції народу в націю загальмував її унезалежнення, вочевидь, тому, що внаслідок зміни обставин достоїнства Грушевського трансформовувалися в недоліки.
Навряд чи могло бути інакше — один із його соратників по Центральній Раді Володимир Дорошенко визнав: «Події не застали нас свідомими своєї мети членами української нації, а громадянами імперії українського походження». Не підданими імперії, а саме громадянами, тобто її свідомими, а не пасивними представниками.

Громадянин імперії
Щонайменше почасти таким був і «творець України», бо народився 17 березня 1866 року — через три роки після заборони його рідної мови в Російської імперії, унаслідок якої інтелігенти-наддніпрянці формувалися під чужоземним впливом. Зокрема, батько Грушевського учителював у гімназії, покликаної зросійщити Холмщину.
Коли б не сприяв асимілізації українців, то не піднявся б службовою драбиною, зайнявши посади інспектора та директора народних шкіл. А позаяк його син визнав у спогадах, що проголосити незалежність УНР від Росії змушений був лише аґресією більшовиків, принаймні почасти «громадянином імперії» був вихований і він.
І цій обставині не перечить той факт, що Грушевський, як і його батько, був, водночас, патріотом України. У спогадах він свідчив: «Під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив’язання до всього українського — мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття».
Коли Грушевський дізнався, що в рік його народження не вийшло жодного українського видання, то дав «ганнібалову клятву» компенсувати втрату. І зробив це навіть не сторицею — історик Омелян Пріцак запевняв, що «ніхто з українських вчених не дорівняв Михайлові Грушевському числом своїх публікацій (майже 1800, у т. ч. близько 180 книжок), ледве чи багато є вчених у світі, що могли б з ним рівнятися».
1885 року він занотував у щоденнику: «Гарно було б зробитись ватажком гурту українського, зробитись, як то кажуть, передовим бійцем усіх хлопців, любящих свою Вкраїну». Та коли вступив історико-філологічному факультеті Київського університету, то його батько, зі слів історика Івана Крип’якевича, «наляканий тодішніми студентськими розрухами, побоюючись за гарячу вдачу сина, відібрав від нього слово, що не братиме участі в роботі ніяких гуртків». І цю поміркованість батька Грушевський успадкував.

Будитель
Щоправда, наприкінці навчання в університеті взяв участь у діяльності нелегального товариства «Громада» та проводив на своїй квартирі таємні сходини українського гуртка в Київській духовній семінарії, яким опікувався. А після того, як очолив 1894 року у Львівському університеті україномовну кафедру всесвітньої історії «з особливою увагою на східню Європу», очолив ще й Наукове товариство імені Шевченка, фактично реорганізувавши його в академію наук. Знайшов кошти і для «Української видавничої спілки», яка видала перед Першою світовою війною до 300 українських книжок.
Саме завдяки ним, а передусім — творам Грушевського, українці усвідомили себе нацією з давніми державотворчими традиціями та розпочали їх відроджувати. Відтак Джеймс Томпсон, історик зі США, констатував, що Грушевський дав своєму народові наукову базу національної ідеології.
Водночас, він був одним із організаторів національного руху. Зокрема, 1899 року — одним з ініціаторів і засновників Української національно-демократичної партії, а 1908-го — Товариства українських поступовців (ТУП), яке очолив, згуртувавши у ньому більшість українських партій і національно-громадських організацій Наддніпрянщини.
Тому професор Київського університету Флоринський констатував тоді, що Грушевський — майбутній президент Української республіки. Тож не дивно, що коли той повернувся на початку Першої світової до Києва, його заарештували та засудили як «австрійського шпигуна» до заслання в Сибіру (щоправда, не відправили туди, бо проти цього протестували і російські академіки, і еміґранти-українці у США).
Коли після падіння самодержавства ТУП утворило в Києві Центральну Раду, то її головою безальтернативно обрали Грушевського. Зі слів історика Дмитра Дорошенка, «ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство».
Щоправда, його навіть у енциклопедіях називають президентом УНР, але голова її уряду Володимир Винниченко свідчив: «Ні одна Конституція Української Революції, ні Центральної Ради, ні Трудового Конґресу не мають у собі такого інституту, ні такої назви».

Саботажник?
Але будитель України не лише вважав межею своїх мрій її автономію у складі Росії, а й боровся проти цілковитого суверенітету своєї Вітчизни. Навіть особисто зіштовхнув із трибуни Всеукраїнського військового з’їзду лідера самостійників Миколу Міхновського.
Цілковите унезалежнення України допускав лише в разі, якщо не вдасться домогтися автономії. При цьому суперечив собі — запевняв у «слабкості масового руху» українців, і зізнавався в таких побоюваннях: «Я в тих часах жив в безнастанній свідомості можливості урядового наскоку — трусу, арештування, заслання і т. д.»; «всяка спроба самочинності була б задавлена прямо з садичною жорстокістю, і при сій нагоді були б роздавлені початки національної організації».
6 серпня 1917 року навіть просив обрати замість нього головою Центральної Ради людину зі сильнішими нервами, але його вмовили залишитися на посту. Та навряд чи тоді радикальніше поводився б будь-який інший лідер, обраний більшістю тої Ради.
Микита Шаповал, один із її членів, запевняв, що проголосити УНР змусили делегати третього Всеукраїнського військового з’їзду — «почали гукати, що як Ц. Рада не оповістить скоро України республікою, то вони її візьмуть на багнети!» Але більшість солдатів-українців уже встигла розчаруватися в Раді й роз’їхатися по домівках. Тим паче, що воякам, котрі прибували на захист своїх лідерів, відмовляли у харчах і зимовому обмундируванні.
Після того, як Україну очолив гетьман Павло Скоропадський, від активної політичної діяльності відійшов і Грушевський. Коли ж Директорія, скинувши гетьмана, реанімувала Центральну Раду, її екс-голова, чи то образившись, чи то й справді «полівівши», закликав проголосити в Україні «диктатуру трудового селянства і робітництва» й укласти «союз її з иншими радянськими державами». Його прізвище навіть фігурувало у справі про путч проти Директорії.

Трагічний епілог
Коли ж вона відпустила Грушевського за кордон — розпочав перемовини з комуністами про своє повернення в Україну. Заслужив на це компліментами більшовикам і закликами до інтелігентів-еміґрантів «співпрацювати з радянською владою». Але після того, як ті допомогли індустріалізувати СРСР, їх майже всіх репресували.
Заарештували як «керівника Українського націоналістичного центру» й Грушевського. Коли він відмовився визнавати ті «свідчення», які з нього «вибили» слідчі, 5 січня 1933 року справу екс-голови Центральної Ради закрили з огляду на його… смерть. Але затягнули з нею до 24 листопада 1934-го — Грушевський помер у Кисловодську від сепсису через три дні після операції з видалення фурункула, яку провів головний лікар місцевої лікарні, котрий хірургом не був.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online