Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 18, 2019

Ми «зварилися» в «кулішівці». Завдяки цій абетці наддністрянці об’єдналися з наддніпрянцями в єдину націю

Автор:

|

Лютий 09, 2012

|

Рубрика:

Ми «зварилися»  в «кулішівці». Завдяки цій абетці наддністрянці об’єдналися з наддніпрянцями  в єдину націю

14 лютого минає 115 років відтоді, як спочив Пантелеймон Куліш — громадський діяч, письменник, поет, перекладач, етнограф, історик і критик, без фанатичної праці якого навряд чи на політичній мапі світу друкували би слово «Україна».

Піонер українства

На вдячність співвітчизників Куліш заслуговує навіть попри те, що зрікався того, що проповідував. Не лише він уподібнився проґресивному спершу герою оповідання Антона Чехова «Іонич», який став ретроградом у статечному віці. Усе ж саме Куліш підхопив разом із Тарасом Шевченком і істориком Миколою Костомаровим естафету опору асиміляторам українців від автора «Історії Русі». І вручив її Володимирові Антоновичу, Олександру Кониському, Павлу Чубинському, Миколі Лисенку та Лесі Українці, які, своєю чергою, передали її поколінню Михайла Грушевського, Миколи Міхновського та Симона Петлюри. Таким чином, саме Куліша історик Орест Субтельний проголосив «піонером українства».

Хоч до розгрому російськими жандармами першої української політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства — Куліш рідко зустрічався з її членами, бо жив тоді в Петербурзі, він неабияк вплинув на їхню програму завдяки переписці. А об’єдналися вони тоді навколо, як писав Куліш, «великого задуму — видвигнути рідну націю з духовного занепаду, а українського кріпака з неволі духовної й соціальної».

«Підняти націю з темряви, яка не давала розвиватися її духовним силам і тим самим калічила її», Куліш присягав іще до створення цього братства спільно зі соратниками з українофільського гуртка «Київська молода». А після погрому кирило-мефодіївців українське літературне життя поновили, як запевняв літературознавець Микола Зеров, саме «Записки о Южной Руси» Пантелеймона Куліша.

Коли Антонович і інші хлопомани порвали з польським національним рухом, то їм, як установив Зеров, «тяжко було дошукатися товаришів, що займалися б українськими справами», аж допоки вони «не зв’язалися з редакцією «Основи» — першого українського громадсько-політичного та культурно-мистецького щомісячника. Франко визнав, що в «Основі» працювали «найліпші наші сили».

Лідер

А їхнім очільником був саме Куліш. Після зближення з ним і його однодумцями хлопомани й заснували 1861-го «Громаду», з якої вийшли засновники перших українських політичних партій на Наддніпрянщині. А ті, своєю чергою, проголосили Українську Народну Республіку, за яку, зокрема, воювали майбутні ще тоді засновники Організації українських націоналістів і Української повстанської армії.

Громадівець Михайло Драгоманов запевняв, що Куліш був свого часу «єдиний, хто може поставити українську справу на всю її широту». З метою підвищення національної свідомості та загального освітнього рівня своїх співвітчизників він на­друкував буквар і читанку «Граматка», укладені ним, і 39 випусків «Сільської бібліотеки» — книжечок-«метеликів» із найкращими творами української літератури. А вперше переклавши твори Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне та Шиллера, розпочав «європеїзацію» своїх співвітчизників.

Микола Хвильовий писав: «Що ж до ідеального революціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилася до типу західного інтелігента».

Саме Куліш, неабияк ризикуючи, переправив «символ віри українства» — «Кобзар» Шевченка — за кордон, аби здійснити його перше безцензурне видання. А перед тим ще й редагував його, надаючи глибшого змісту. Приміром, після того, як змінив рядок Шевченка «Наш завзятий Головатий» на «Наша пісня, наша дума», по-інакшому залунало й продовження: «От де, люде, наша слава, слава України!» Відредагував Куліш і видав як «сирі» ще «Народні оповідання» Марка Вовчка, так і твори багатьох інших корифеїв нашої літератури. Та не лише вони протистояли асиміляторам українців.

Коли в 1920-х на Наддніпрянщині почалася «українізація», публіцистичні статті, історичні розвідки, поезії, поеми й повісті Куліша популярністю поступалися лише Шевченковим. Своєю чергою, той писав про Кулішеві «Записки о Южной Руси»: «Цю книгу скоро напам’ять буду читати». Називав її найпрекраснішою, найблагороднішою працею, діамантом в історичній літературі, неоціненною, алмазною книгою.

Учитель

А шальки терезів у протистоянні між україно- та москвофілами саме Куліш зрушив у бік перших іще тоді, коли їхні опоненти засіли мало не в усіх «бастіонах» на західних землях нашої Вітчизни. Саме під впливом творів Івана Котляревського, Тараса Шевченка й Куліша, якого Іван Франко іменував «перворядною звіздою в нашому письменстві», галичани в 1860-х рр. почали… переодягатися в українські національні костюми.

Історик Роман Горак так описав «українізацію» Галичини: «Хлопоманство перекидається з одягу й на більш поважні речі. Треба вже свою мову, але не на основі книжної (церковнослов’янщини), а на основі тієї, яку вніс у літературу Куліш». Відтак 1893-го галичани домоглися від австрійського уряду затвердження в Наддністрянщині української фонетичної абетки й такого ж правопису, які саме Куліш першим застосував у своїх і редагованих ним творах. Тому їх і прозвали «кулішівкою» (а згодом — «желехівкою», оскільки першу з них удосконалив галичанин Євген Желехівський).

«Фонетичний правопис полегшував учням навчання в школі й обрубував зв’язки між українською та російською орфографіями, символічний сенс чого винахідники «фонетики» дуже добре усвідомлювали. Австрійська держава й польсько-галицька адміністрація благословили в 1890-х рр. саме цей вибір, що стало важкою поразкою для русофілів, які тим часом утратили вплив на школу та наступні покоління», — констатувала Анна-Вероніка Венланд, дослідник москвофільства.

«Правдист»

Попри погрози царських урядовців зняти його з державних постів у Варшаві, Куліш ще й уперто надсилав свої твори та власні кошти львівському щомісячнику «Правда», який був у 1867—1880 рр. друкованим органом українців Галичини. Уродженець містечка Воронежа на Сумщині волів звільнитися за власним бажанням зі своїх «хлібних» посад, бідувати, зректися російського підданства, еміґрувати, аніж відмовити наддністрянцям.

Тож саме його йменував Франко «головним двигачем українофільського руху в Галичині в1860-х і майже до половини 1870-х». А 1881-го

Куліш закликав наддніпрянців у «Зазивному листі до української інтелігенції» підтримати національний рух у Галичині. Тож історик Іван Лисяк-Рудницький визнав, що саме Куліш першим додумався перенести туди український центр.

Ще один історик — Ігор Чорновол — запевняв: «Куліш безпомилково передбачив майбутню політичну роль Львова в українських визвольних змаганнях ще напередо­дні свого першого приїзду сюди та вклав у Галичину значну частину своїх прибутків». Услід за ним інтелект і фінанси інвестували туди інші кияни, унаслідок чого Наукове товариство Шевченка у Львові й виховало на Наддністрянщині покоління січових стрільців.

Архістратиг

Та найголовнішою книгою, яка вплинула на національну свідомість наддністрянців, була, звісно, Біблія, уперше майже повністю перекладена українською мовою Кулішем спільно з геніальним галицьким фізиком Іваном Пулюєм, відкривачем променів, названих рентґенівськими, і письменником із Наддніпрянщини Іваном Не­чуєм-Левицьким. Причому перекладена попри фатальний, здавалося, збіг обставин.

Коли в Куліша вкрали рукопис його перекладу, він відновив утрачений текст із пам’яті. А в останні місяці свого життя йому, 75-річному, знову довелося відновлювати переклад, бо рукопис… згорів. Олександр Барвінський констатував: «Куліш поклав головою свого життя дати українському народові Святе Письмо в перекладі його рідною мовою й тим сприяв формуванню людей чистих серцем і праведної освіти».

А Пулюй писав йому: «Ти, безбоязнений архістратиг України й Галичини, мужественно підносив Твій громовий голос проти насилля православного і проти насилля єзуїтського. Ти шукав правдивої релігії і моральності в Завітах великого Учителя Християнства і в Завітах всесвітньої науки, а не в мізерних видумках і постановах темного попівства і тих мітрованих дуків, що тепер запродують народ з душею і тілом московським царям і государственникам, як колись запродували польським королям і панам».

Актуальна спадщина

Значна частина спадщини Куліша здатна служити нам і зараз. Приміром, його рядки, адресовані Росії: «Обманщиця, кого ти не лестила, // Кому м’яких не слала ти перин? // Ще мало ти людей занапастила, // Що вірили обіцянкам твоїм? // Святою ти себе провозгласила // І небеса під себе осягла. // А на землі твоїй нечиста сила // Слов’янську кров сторіками лила. // Обняти світ залізними руками // Силкуєшся, щоб людському уму // Спорудити з продажними попами // Вселенськую безвихідну тюрму».

Натомість землякам своїм Куліш заповів: «Дбаймо про свою будучину, знаймо добре, що ми в себе вдома, серед своєї рідної сім’ї, у своїй рідній хаті, що ніхто нам її не дасть, ніхто її не підійме, ніхто ж і не обігріє та й не освітить так, як ми самі».

Тому Куліш, напевно, заслужив на те, аби, вшановуючи його, ми не згадували про полову, якої теж чимало залишив нам у спадок. Бо раціональні зерна його спадщини — неоціненні. Навіть український публіцист-націоналіст Євген Маланюк визнав, що Куліш «народу нашому подарував Біблію й Шекспіра, залишив нам перший національно-історичний роман («Чорна рада». — Авт.), мову, вже не ту, що «конала», як здавалося Метлинському чи Боровиковському, і не ту, що була діалектом для «домашнього», мовляв, вжитку як на це приставав Костомаров, а мову, вироблену й для публіциста, і для науки, і для белетристики, дав нам початки історіософічної та зразки політичної поезії, врешті, створив нам нашу сучасну абетку».

А сам Куліш застеріг від критики у свій бік так: «Не забудеш мене, поки віку твого, моя нене Вкраїно, // Поки мова твоя голосна у піснях, як срібло чисте дзвонить. // На що глянеш, усюди згадаєш твого бідолашного сина; // Тупоумство людське, моя нене, від тебе його не заслонить».

 

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...