Новини для українців всього свту

Saturday, Jan. 16, 2021

Маг великої гри

Автор:

|

Січень 01, 2014

|

Рубрика:

Маг великої гри

У жодного з українських — радянських і пострадянських — футбольних тренерів не було такої кількості спортивних трофеїв і видатних перемог, але ніхто не мав і стількох рубців на серці від нещадної й часто несправедливої критики. 6 січня головному тренеру київського «Динамо» Валерію Лобановському могло би виповнитися 75 років.

Слава буває різна…
Валерія Васильовича Лобановського (скорочено – ВВЛ, 1939-2002 рр.) звинувачували в надмірній академічності та схилянні перед Його Величністю Результатом, у договірних матчах і «виїзній моделі», у відсутності видовищності в грі динамівців і в немислимих для звичайної людини фізичних навантаженнях, яким він піддавав гравців.
Його звинувачували в тому, що перетворив неабияких футболістів на гвинтики й коліщатка бездушного механізму для здобування турнірних очок і чемпіонських титулів, у тому, що він ігнорував прес-конференції й відкрито демонстрував неприязнь до журналістів.
То чому ж про ВВЛ пішла така слава? Чи тільки через нелюбов до журналістів ? Чи лише від манери зображати з себе сфінкса? (До слова, у молодості Лобановський жваво реагував на події на полі, потім став тільки розгойдуватися на тренерській лавці, а в останні роки просто сидів нерухомо, навіть не змінюючи виразу обличчя. Одна англійська газета прокоментувала це так: «Валерій Лобановський виглядав, як засуджений до заслання на сибірські рудники. Або як той, хто може засудити!”)

Зависокі вимоги
Разом із тим, ВВЛ був цілком нормальною людиною, цінував гостре слівце й умів бути добродушним, веселим і турботливим. Ось тільки коло людей, яким призначалося його тепло й симпатії, залишалося надто вузьким, а з роками ще звузилося. Занадто вже високі вимоги висував ВВЛ до своїх близьких або до тих, хто претендував називатися такими! Дехто таки потрапляв у це «ближнє коло». Однак більшість перебувала далеко за його межами. Звідси – і прізвиська: Залізний Полковник, Крижана Гора.
Що ж до поведінки на лаві, то Лобановський принципово не хотів грати на публіку. «Розумієте, – пояснював він, — і я міг би, як Трапаттоні (колишній тренер збірної Італії, який славився темпераментною поведінкою під час футбольних матчів. – Авт.), закласти в рот два пальці, свиснути по-молодечому й застрибати навколо запасних гравців. Прокричати що-небудь футболістам на полі… Але навіщо? Усе це – гра на публіку. Спецефекти… Хтось вважає це за необхідне. Я – ні. Усе має бути розумно. Навіщо кричати, якщо футболісти все одно тебе не почують у гаморі трибун, а вказівки можна передати капітаном? Навіщо скакати, якщо це нічого не додасть до подій на полі? Тому позиція тих, кого дивує моя «нерухомість», тих, хто мало не вимагає від мене наслідувати інших тренерів, видається мені дивною. Те, що я не реагую настільки жваво – лише зовнішнє враження. Я волію тримати емоції всередині. Крім того, боюся нашкодити справі, давши передчасно волю почуттям. Висловлю зопалу думку про чиюсь гру, ображу людину, а потім аналіз покаже, що я помилявся, довірився оманливому враженню. І як потім бути?»

«Він — футбольний аналітик»
Хоча таким спокійно-відстороненим, із майже неживим виразом на обличчі, він був далеко не завжди. У документальній хроніці середини 1970-х років (особливо в міжнародних матчах) можна побачити, як Лобановський нервово тремтить на тренерській лаві, збуджено підказує щось своїм гравцям і переможно розмахує руками після взяття воріт супротивника – подібно до Робінзона Крузо, який після довгих років ув’язнення на безлюдному острові побачив корабель на горизонті!
До речі, колишній футболіст дніпропетровського «Дніпра» Володимир Сергєєв згадував, що на початку своєї тренерської кар’єри Лобановський «репетував жахливо – дуже нервовий був чоловік»: «Нормально психував – так і має бути. Коли він підвищував голос після першого тайму, на нас це іноді впливало – брали ініціативу у свої руки. Він – футбольний аналітик, який вміє налаштувати людей на повну самовіддачу у грі».

Перші кроки у футболі
А якщо повернутися назад у часі ще далі… 1957 рік, Одеса – у першій весняній зелені, маленький затишний стадіон «Динамо», заповнений темпераментними вболівальниками. Грають московський «Спартак» і київське «Динамо». Гра – товариська, але чи хто бачив «дружні» ігри між цими командами? «Динамо», за яке боліють усі місцеві, безбожно програє. А як же інакше? За «Спартак» грають олімпійські чемпіони Огоньков, Татушин, Симонян, а в киян зі знаменитостей – тільки Олег Макаров, та й той уже вийняв із сітки три «штуки»… Зневірений і засмучений тренер випускає на заміну якогось довгого й незграбного білявого хлопчину, якого публіка тут же охрестила «рудим».
Особливої користі грі його поява так і не принесла, і засмучені вболівальники відводили душу на новенькому: «Агов, рудий, ворушись, а то заснеш!», «Вставай, вставай із травички – застудишся…» Знали би тоді темпераментні фанати, кого вони так старанно лаяли! Адже це й був Валерій Лобановський — майбутній головний тренер київського «Динамо».

Попереду часу
Як гравець Лобановський не зробив видатної кар’єри. І не тому, що не був обдарований талантом, а якраз навпаки — тому що набагато випередив свій час, і цього не розуміли тоді ні тренери, ні любителі футболу.
Увесь світ захоплювався дриблінгом Гаррінчі, а Лобановський і раніше проходив лівим краєм і захисникам було невтямки, як «виколупати» м’яч, який застряг, немов приклеєний, у довгих ногах нападника. Преса співала дифірамби «сухому листу» Діді, а вже тоді кутові, подані «Лобанем» і замкнуті на дальній штанзі «Базилем» (Олег Базилевич, пізніше працював тренером «Динамо» в тандемі з Лобановським. – Авт.), могли стати сторінкою в хрестоматії футбольної майстерності!
Лобановський обганяв свій час і тоді, коли став футбольним тренером. У місті на Дніпрі на рівному місці виникла команда з однойменною назвою, що вразила своєю самобутністю й майстерністю всю еліту радянського футболу.
А потім почалася тріумфальна хода на чолі рідної команди, почалася ера київського «Динамо» 1970-х – 1990-х років у вітчизняному, а потім і в європейському футболі; ера, що тривала два десятки років.
Людина з крутою вдачею (як і більшість людей, відзначених геніальністю), Лобановський заслужено мав безліч недоброзичливців, заздрісників і навіть ворогів у найвищих інстанціях. Не був він у пошані й у преси, так як не зносив дилетантства, такого притаманного можновладцям і,гляньмо правді у вічі, мас-медіа. А сказана ним якось фраза: «Ми з розумінням ставимося до їхнього нерозуміння» — заслуговує на те, щоби стати афоризмом.

Олексій Гай

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply