Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, May. 20, 2019

Лицар Олег Ольжич

Автор:

|

Липень 18, 2013

|

Рубрика:

Лицар Олег Ольжич

30–40-х роки ХХ століття були часом тотального терору й війн на знищення, тож не вимагала лицарських чеснот. І все-таки лицарі тоді були. Олег Ольжич — один із них.

Шляхетського роду
Його перші поетичні спроби свідчать про вразливе серце. У дитинстві він колекціонував пташине пір’я. А пізніше в оповіданні ”Рудько (Життєпис одного півня)” він писав, що ми менше знаємо про те, що відбувається в душі у півня, ніж той півень знає про нашу душу.
Олег Кандиба народився в Житомирі 21 липня  1907 року. Він — син поета Олександра Олеся (Кандиби), автора рядків ”Сміються, плачуть солов’ї”, що походив зі збіднілого шляхетського роду, на їхньому гербі голуб сидить на короні. Вірші Кандиби-старшого переписувались у десятки тисяч дівочих пісенників.
Читати він навчився ще в трирічному віці, а п’ятилітнім написав п’єсу з козацьких часів. Віршувати також почав рано. Та Ольжич писав не для дівчат. Іноді вони з батьком сварилися. Олег казав, що вірші Кандиби-старшого — для гімназисток і телеграфісток.

Знаний у Європі
Батько його 1919 року втік від більшовиків до Праги, а Олег із мамою залишився в Пущі-Водиці під Києвом. Ходив там до школи, але, вочевидь, не мав радянських симпатій. І то був клопіт, бо мати писала до Праги: ”У тебе лишився син, який три роки не має батька. Ах, породивши дитину, роби з неї кого хочеш: англійця, поляка, зулуса, орангутанга — тільки не українця”.
Зрештою, їх випустили за кордон — після того, як Кандиба-старший написав про українську еміграцію погані вірші: ”І стоїть УНР, як корова дурна?” Олег навчався в Празі, у Карловому університеті, і невдовзі досяг успіхів у археології, одержав докторський ступінь. Він знав дев’ять мов, грав на фортепіано та скрипці.
Він був знаний у Європі, читав лекції в США. При тому вважав археологію лише засобом заробітку, якого не давала поезія. Тут Олег чинив, як і батько, що мав ветеринарну освіту й уже відомим поетом служив на київських бойнях.

Не поможуть ні німці, ні японці
Він узявся довести батькові, що УНР-Україна — зовсім не ”дурна корова”. У його віршах буяв культ сили, хоч сам він не був фізично сильним і покладався тільки на силу духу.
Культ сили взагалі був притаманний поезії тої епохи. Силу поетизували й політики — Муссоліні, Гітлер, Сталін, японські самураї. Ольжича часом захоплював і Муссоліні, і японці. А Гітлера він не любив і ще 1940 року писав, що це – дикий кабан, приречений здохнути. Він розумів: нам не поможуть німці чи японці.
Не дивно, що Ольжич вступив до Організації українських націоналістів (ОУН), яка в боротьбі за державу покладалася тільки на себе. Перше його оунівське псевдо було «Ідеаліст». У його передвоєнній поемі ”Незнаному воякові” є рядки про майбутню Державу — не ”від Сяну до Дону”, а ”від Карпат до Паміру”.

До кінця лишався гуманітарієм
У житті Ольжич сповідував ті самі принципи, що й у поезії. В ОУН він очолив культурну референтуру. Але коли 1938 року Гітлер ”з’їв” Чехо-Словаччину й Закарпатська Україна спробувала здобути незалежність, він поїхав захищати її разом із бойовиками ОУН. Карпатська Січ тоді не втрималась, а Олег потрапив до угорського концтабору.
Він до кінця лишався поетом і гуманітарієм. А тому, коли ОУН розкололася, пристав не до радикалів-бандерівців, а до більш поміркованих мельниківців і став заступником полковника Андрія Мельника. На початку радянсько-німецької війни на Ольжича покладено координацію похідних груп ОУН(м), які рушили на Батьківщину. Неймовірно, але на сході України до них приєдналося більше людей, ніж на заході. Німцям це дуже не сподобалося. Вони оголосили націоналістів своїми головними ворогами на окупованих українських територіях. Невдовзі в Києві розстріляли бургомістра-мельниківця й замінили всю поліцію на неукраїнську.
Гестапо сотнями знищувало мельниківців. Вони пішли в підпілля, але гинули далі. На початку 1942-го Ольжич знайшов машину для поетеси Олени Теліги, щоби вона могла виїхати з Києва. Теліга відмовилася й загинула в Бабиному Яру. Вразливий Ольжич переживав кожну з тих смертей. Військовому лідеру це, можливо, не личило, але він не був військовим.

Мирно здобути незалежну Україну
Цікаво, що 1944 року відбулися перемовини між Ольжичем і командиром УПА генерал-хорунжим Романом Шухевичем, якого той знав іще з Карпатської України. Ольжич пропонував йому неймовірну річ: коли прийде Радянська армія, припинити партизанську війну, щоб уникнути жертв. Навпаки, всім, хто тільки зможе, треба легалізуватися. Хлопцям призовного віку — іти до радянського війська, іншим — працювати в радянських установах. А все заради того, щоби згодом поступово й мирно здобути незалежну Україну.
Шухевич тоді не погодився. А через багато років незалежна Україна таки постала — майже за сценарієм Ольжича. Цю Україну, гірше чи краще, створили люди, які легально працювали в радянських державних структурах.
Дійшло до того, що на Ольжича полювало й гестапо, і служба безпеки бандерівців, й енкаведисти. Саме в цей час, перебуваючи в підпіллі, він вирішив одружитися з Катериною (Калинкою) Білецькою, професорською донькою, яку знав ще з її дитинства. Вони з Катериною заприсяглися не повідомляти про своє вінчання нікому до кінця війни. Після одруження бачилися таємно, жили порізно. Удавали незнайомих між собою, коли доводилося разом зустрітися на людях.

Не хотів силового вирішення конфлікту
На початку 1944-го Гестапо провело чергову масштабну хвилю арештів оунівців. Арештували й полковника Мельника. Ольжич став замість нього на чолі Проводу ОУН(м). На Заході наближалося відкриття другого фронту. Ольжич ще з-перед війни мав добрі зв’язки в Європі та Америці, тож до певної міри сподівався на західних союзників. До них і послав своїх агентів. Вони пройшли через усю Європу й були інтерновані в Іспанії. Спроба закінчилася нічим, але німцям вона здалася надто небезпечною.
Гестапо арештувало Ольжича 25 травня 1944 року у Львові, у будинку на вулиці Личаківській, 32. Там є тепер меморіальна дошка. Загадка цього арешту має кілька версій. Ця квартира не була конспіративною, за нею наглядало гестапо, й Ольжич про це знав. Чому ж він туди пішов відкрито, ще й без зброї?
Більшість дослідників надає перевагу такій версії. Ольжич не хотів силового вирішення конфлікту між ОУН-мельниківцями й ОУН-бандерівцями. А обставини нібито вимагали такого вирішення негайно. Не віддати наказу він не міг — як лідер воєнного часу. А віддати наказ також не міг — як поет. Тому Ольжич свідомо вибрав ту квартиру. Його смерть не розв’язувала конфлікту, але він хоча би знав, що загине від рук ворогів, а не своїх.
Його кинули до концтабору «Заксенгаузен». Там серце Ольжича зупинилося під час допиту. Через місяць, дізнавшись про це, у Празі помер його батько Олександр Олесь. А ще за кілька днів у Катерини народився син, якого назвали Олегом.

Доброслава Хміль

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...