Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Nov. 22, 2017

Київське сходження Врубеля. Не тільки він залишив у нашій Вітчизні виразний слід, але й вона зосталася в його душі навік

Автор:

|

Березень 15, 2012

|

Рубрика:

Київське сходження Врубеля. Не тільки він залишив у нашій Вітчизні виразний слід, але й вона зосталася в його душі навік

Навесні 1884 року з Петербурзької академії мистецтв до Києва приїхав на підробітки невисокий худорлявий студент Михайло Врубель, нікому ще не відомий. А з Києва він поїхав уже великим художником.

Початок

А було так: Врубеля запросив професор київського університету Адріан Прахов — реставрувати фрески ХІІ століття в Кирилівській церкві. Чому запросили студента? Бо кошторис на реставрацію був мізерний. Академік би за це не взявся, а студентові можна дати 1200 рублів за 76 днів роботи, і нехай їде доучуватись. Але він так і не поїхав доучуватись. І був єдиним в історії Академії, хто став академіком, не скінчивши науки.

Але то вже було пізніше. А поки що він працював у Святій Софії й Кирилівській церкві серед учнів київської рисувальної школи, які відмивали лики святих від столітнього бруду. То були прості хлопці. Коли в них питали, чи багато зроблено, ці майбутні художники казали: «Багато! Уже морду Богові відмили!»

Врубель теж був майбутній. Він тоді мучився над портретом Гамлета «з власної морди». А зі собою привіз незавершену акварель «Натурниця в обстановці Ренесансу»,що зображала тілисту оголену жінку, пишну й важку, мов крісло, на якому вона вмостилася. Тепер ця, так і не завершена, акварель зберігається в Музеї російського мистецтва в Києві.

Полюбив «ландшафти Малоросії»

Після ближчого знайомства Прахов доручив Врубелю створити в Кирилівській церкві ориґінальні фрески на місці втрачених. І той створив їх — на південній і північній стінах церкви. Вони там є досі, як і знаменита врубелівська «Богоматір». Третьяков дуже хвалив її. А художник уже тоді працював над своїм фантастичним «Демоном», що пізніше його прославив. Складалося враження, що Врубель знайшов себе легко, несподівано й одразу. І сталося це на українських теренах. Кажуть, Київ робить із людьми неймовірні речі.

Тут варто звернути увагу ось на що. Врубель полюбив «ландшафти Малоросії», ставив її куди вище за Елладу. Серед його улюблених письменників був Гоголь. Але в Гоголя Врубель не любив якраз його «малоросійських повістей». Напевно, поляк Врубель міг не любити «Тараса Бульби».

Якщо ж придивитися до його життя і смерті, то побачимо, що Врубель — це ніби Хома Брут зі страшної Гоголевої повісті «Вій». Кому хочеться бути Хомою Брутом? Нікому. Але з нами завжди стається саме те, чого ми боїмось і не хочемо.

Згадайте: Хома Брут гине в церкві через гріх, якого, може, і не робив. Адже він не знав, що ві­дьма й погублена ним Панночка — одне й те саме. Але він цей гріх відмолив. Він звершив свій подвиг і помер, не зійшовши з того місця. Врубель у Києві зустрів Панночку, завдяки якій і звершив свій мистецький подвиг.

Початок «Вія»: бурсака запрошують на хутір на три ночі, і він звідти не повертається. Початок Врубеля: столичного студента запрошують до провінції на 76 днів. Він звідти повертається. Аж через п’ять літ. Тобто він думає, що повертається. А насправді — усе, як у Хоми Брута.

Згубна муза

Та поговорімо про Панночку. У домі Прахова Врубель познайомився з його дружиною Емілією. У неї — темно-волошкові очі й дивовижно виразні вуста. У неї — троє дітей, вона старша за 28-літнього Врубеля на чотири роки. Емілія добре грає на фортепіано, її гру любив слухати Лисенко. Врубель співав під її акомпанемент.

З Емілії він писав для Кирилівської церкви лик Богородиці. Батько художника полковник Врубель про цю ікону якось сказав: у ній дуже мало святості, але вона — прекрасна.

Професор Прахов усе розумів. Бо був старший на десять літ і мудрий. Він улаштував Врубелеві поїздку до Італії, аби там художник завершив роботу над ескізами «Богородиці». Врубель цілий рік сидів на площі Сан-Марко у Венеції й малював… Емілію. Є кілька київських натурних ескізів, і майже всі — без обличчя. Отже, «Богородицю» він створив у Венеції з пам’яті.

Перед від’їздом туди Емілія йому сказала: «Ви надто багато думаєте про себе. Це вам заважає жити й засмучує тих, кого ви, як вважаєте, любите, а насправді затуляєте все собою в різних театральних позах. А любов повинна бути діяльна й самовіддана!»

Неможлива свобода польоту

Уже через два місяці у Венеції Врубель знову захотів повернутися до Києва. Він у цьому випадку не був банальним салонним звабником чужої жінки. На його плечі в Києві звалилося більше нещастя, аніж чужа жінка: йому відкрилася — у цій жінці й через неї — неможливість щастя ні на землі, ні на небесах. Мабуть, звідси згодом виник сумний «Демон» — дух, який ніде не може знайти спокою. Демон — уже не Гамлет «із власної морди», а портрет власної душі художника. Якось тоді Врубель намалював руку із зайвим суглобом. Йому вказали на цю анатомічну неточність. Він відповів: це — суглоб, якого у людини поки що нема, але без цього суглоба неможлива свобода польоту.

Тоді, у Києві, з’явилися перші ознаки його божевілля: він фарбував носа в ясно-зелений колір і так бродив по Хрещатику.

П’ять київських років спливло, Врубель виїхав до Москви. Мав там успіх, оженився. Здавалося, що доля Хоми Брута оминула його. А насправді він ходив колом, як ті бурсаки, що шукали нічлігу. І йому здавалося, що він може легко повернутися в цей зачарований край.

Він одружився з Надією Забєлою (Забелло). Прі­звище — майже італійське, але то була панночка з роду Забіл — старої чернігівської козацької шляхти. На хуторі її батька під Плисками Врубель провів не одне літо. Там написав свою знамениту «Царівну Лебідь» (1900). А моделлю слугувала Олена Прахова — дочка Емілії. Що ж це було, як не спроба повернення?

Він таки не раз повертався. І при одному з таких повернень, 1903 року, втратив дворічного сина: дитя смертельно застудилося в дорозі й поховане на Байковому цвинтарі в Києві. Тоді до Врубеля вповні повернулося його божевілля. І він просив: «Везіть мене швидше звідси!» — бо дуже боявся потрапити до божевільні при Кирилівській церкві, де був отой намальований ним образ Богоматері.

Останній притулок він знайшов у клініці доктора Барі. Цим ім’ям підписане свідоцтво про смерть Шевченка, а сама клініка розташовувалася коло Академії мистецтв у Петербурзі. Може, то таке місце, де зустрічаються неприкаяні душі художників і згадують зачарований край, який зробив їх великими. Але й погубив…

Доброслава Хміль

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...