Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 22, 2017

Коли силою позбавляють батьків і батьківщини

Автор:

|

Лютий 09, 2017

|

Рубрика:

Коли силою позбавляють батьків і батьківщини

Василь Шаран із дружиною

Я не впевнений, що в Україні знають, коли розпочалося німецьке ґвалтування української молоді з метою допомогти німецьким хліборобам і промисловості, які втратили німецьку робочу силу. Здорові та працездатні німці в уніформах Вермахту займалися завойовуванням нових територій. З впевненістю можу ствердити, що серед перших підлітків, яких забрали німецькі окупанти від батьків на початку 1942-го, був Василь Шаран. Йому було всього 17 літ — найстаршому з-поміж п’яти дітей Анни та Йосифа Шаранів, котрі проживали в Комарниках, на Бойківщині. Ніхто не просив у його батьків згоди, ніхто й не цікавився думкою самого Василька, бо ж на окупованій території москалями цього не було, то й німецькі окупати нікого не питали — їм потрібні були здорові молоді люди, які б на них працювали. Згідно з німецькими джерелами з України вивезли до німецького рейху впродовж усіх воєнних років 2,5 млн підлітків, жінок і чоловіків.
Якщо тепер забирають неповнолітніх від батьків, то це визнають карною справою. Але це зараз, у мирний час. А як назвати тих злочинців, котрі забирали українських підлітків від батьків, виривали з родинного кола, до якого більшості ніколи не вдалося повернутися? Деяким довгожилам вдалося на старість зустрітися хоч із кимось із найближчих. Може, у когось закрадеться думка підозрювати мене у перебільшенні, бо я ж кажу про підлітків, тобто тих, хто досягли 15-17 років. Їх часто прирівнюють до таких: від села відійшов, а до міста не доїхав. Тобто, вже дитиною не був, але й ще дорослим не став.
Після війни прийшла не краща заміна окупанта. Різниця полягала хіба в тому, що нацисти були значно цивілізованіші і депортовані українці замість холодного Сибіру чи російської Азії опинялися в європейській Великій Німеччині. Німеччина потребувала робочої сили в тилу, бо ж там була промисловість і сільське господарство, які також працювали на армію. Оце й була одна з основних причин, чому німці не визнали Акт відновлення Української держави 30 червня 1941-го. Коли б ця держава існувала, то німці не змогли б вивозити українських хлопців і дівчат на примусову працю до німецького рейху.
У Словаччині, де за згодою Гітлера була проголошена незалежна держава, не зазнали примусового вивозу робочої сили. Не було такого й у союзників Гітлера Угорщини та Румунії — сусідів України. Саме це забувають вороги Української держави згадати, коли звинувачують українських націоналістів у «колаборанстві», якого насправді не було. Це підтвердив і розвиток подій після арешту усього українського уряду на чолі з Ярославом Стецьком через тиждень після проголошення Української держави. Після відмови УНО виконати ультиматум Гітлера — скасувати Акт проголошення відновлення Української державності, Гестапо заарештувало весь провід УНО на чолі зі Степаном Бандерою та 300 членів, 15 із яких розстріляли. Перехід у підпілля та збройна боротьба УПА проти окупантів — нацистського та московського — є доказом не колаборанства, а українського патріотизму.
Час примусового вивозу працездатних українців, навіть підлітків, був найболючішим для УНО й УПА, бо керівництво сиділо в концентраційних таборах Німеччини, а німці показали, що вважають українців, як і євреїв і циганів унтерменшами (неповноцінними), котрі надаються лише для праці, але не для того, щоб мали власну державу. За наївну віру, що націонал-соціалісти можуть бути людяними щодо українців розплачувалися націоналісти своїми життями й арештами.
Нацисти скоїли карний злочин не тільки проти людяності, щодо євреїв і циганів, котрих мордували в газових камерах, але й проти українців. Українці повинні були стати живими роботами, а це було порушенням цивілізаційного закону — вириванням ще не достатньо дорослих, сформованих, зрілих дітей із родинного кола та віддачею їх на безплатну роботу у далекій Німеччині. Самі німці визнають, що таких Zwangsarbeiter — примусових працівників, було понад 2,5 млн! А це було терпінням понад 10 млн батьків, братів, сестер, дідусів і бабусь, котрі були впевнені, що вже ніколи не побачать своїх синів, доньок і мало хто з них справді їх побачив.
Ми вже знаємо, що із тих понад 2,5 млн вивезених українців лише невелика кількість повернулася додому. По-перше, ті, хто думали, що повертаються на Батьківщину, — опинилися в Сибіру, або на Далекому Сході. До них ніколи більше не було довіри, бо вони пізнали інший, ніж «соціалістичний» світ. По-друге, ті, хто не повернувся — залишилися назавжди «ворогами», бо боялися більше совєтського «раю», ніж цілком невідомого життя на чужині без мови і без грошей.
17-річний Василь Шаран 1942 року потрапив не до Німеччини, а до міста Мурау в Австрії, яку «приєднав» Гітлер до рейху 1938-го, коли збирав «німецькомовних». Через 76 років після цього його приклад повторив Путін у Криму й на сході України. Різниця лише у деталях — Гітлер референдум не дозволив, а Путін — окупував Крим і надав «допомогу» в проведенні плебісциту за найкоротший час в усій історії референдумів — трохи більше тижня, причому, було дозволено голосувати навіть російським солдатам-окупантам.
Потрапив Василь до фермерської родини, яка малих дітей не мала й утішилася, що має хоч якусь поміч, бо, хоч Василь і був здоровим хлопцем, розвитком ще довго нагадував підлітка. Кінець Другої світової війни вже зустрічав 20-річний юнак, котрому довелося самому приймати рішення, як жити далі. Спочатку було велике бажання побачити рідних — батьків, братів, сестру й уже був не далеко від рішення повернутися. Коли ж пригадав, що принесло «приєднання» і його села Комарники до СРСР 1939-го, як наслідок угоди між Гітлером і Сталіним, то задумався — і не міг пригадати щось приємного, чи доброго.
Василеві пощастило, бо він потрапив не до совєтської зони «визволителів», а до американської. Тут він осів у таборі втікачів у місті Юденбурґ, де були й старші краяни, котрі знали, яка доля чекає на тих, хто повернуться. Василь Шаран інтуїтивно вирішив, що не буде повертатися. Це було болюче рішення, бо він усвідомлював, що, можливо, вже ніколи більше не побачить своїх рідних. З іншого боку, йому пояснили, що коли й повернеться, то, по-перше, його відправлять на «перевишкіл» кудись на Сибір, а, по-друге, рідним будуть завжди закидати, мовляв, член вашої родини жив у капіталістичній країні і вони також не матимуть спокою.
Після прийнятого рішення Василь записався до школи і заробляв на хліб насущний. У школі справи йшли добре — німецьку він опанував настільки, що навіть через 70 років вільно розмовляє нею, аж сам дивується. На післявоєнні роки припадає і активна діяльність UNRA (складова Організації Об’єднаних Націй, 1948 року перейменована IRO), яка допомагала біженцям харчами, одягом і допомагала еміґрувати у різні країни світу. Так Василеві пощастило вже у червні 1948-го через німецьке портове місто Бремергафен пароплавом податися до Канади — міста Галіфакс (провінція Нова Шотландія).
З Галіфаксу Василь потягом добрався до Отави, де, згідно з контрактом, вдалося працювати на фермі, щоб повернути кошти за корабель та інші витрати, пов’язані з еміґрацією. 1949 року Василь Шаран влаштовується на працю в готелі, де протримався чотири роки. На той час ще не було різних машин, які б допомагали мити посуд, склянки, ложки, вилки, ножі, підлогу, які б узимку відгортали сніг, улітку замітали б подвір’я та коридори — все треба було робити вручну і бути обережним, аби не розбити, але залишати суперчистим. Як потрібно було напружуватися, якщо пригадати, що лише на кухні працювало 16 шеф-кухарів і десятки людей обслуговуючого персоналу — офіціантів, прибиральниць тощо.
Оскільки власником готелю був українець, то він і допомагав влаштуватися на роботу українцям. Це створювало певну родинну атмосферу, що полегшувало новим еміґрантам пристосуватися до нових умов у Канаді, до повільного вивчення англійської. Місцем проживання для Василя став готель, за який платив невелику суму, що йому давало можливість заощадити перші центи та долари, бо на праці у фермера працював на повернення довгу, який сплатив 1949 року.
Оттава на той час була малим містом, а Василь знав, що у Торонто є велика українська громада. Українці залишалися для нього найближчими ще з табору для втікачів в австрійському місті, стали дня нього родиною. Врешті-решт, людина вже так виростає — довіряє більше своїм, мріє про щось, хоч мрії не завжди сповнюються. Тому й мрія, що у світі щось зміниться, що він заробить гроші і повернеться в Україну — залишилася лише мрією. Дійсність була іншою. Василя вабила до Торонто не тільки українська громада, але й його перше кохання Анна Мазурик, з котрою він познайомився ще в таборі в Юденбурзі.
Так закінчилося парубоцтво Василя Шарана. Разом із дружиною він купує першу оселю, а позику сплачували обоє. Отримати працю не було проблем, якщо хотів працювати. Перші три роки в Торонто він важко працював на фабриці — там у вогняних печах топилося не тільки олово, але й залізо. Після трьох років важкої праці влаштовується на фабрику по виробництву фарб, робота була не такою важкою, але через шкідливі випарювання доводилося працювати у масці. Тут чоловік провів два роки.
На той час Василь Шаран уже володів добре не тільки українською та німецькою мовами, він уже повністю опанував англійську — усно та письмово. Після довгих років важкої праці прийняв рішення зайнятися продажем нерухомості. Звісно, в той час ріелтори не заробляли таких великих грошей, як зараз, але можна було спокійно прогодувати себе та дружину. На цій роботі Василь пробув десять років, а потім сім’я вирішила придбати Grocery store (малу крамницю з харчами), де були обоє зайняті з ранку до вечора. Вже через рік крамницю продали, бо вона не виправдала сподівань подружжя, бо ж не можна було від бізнесу звільнитися навіть на кілька днів.
Шукати іншу працю, де не ти вирішуєш, що робити, Василеві не хотілося. Він вирішує, що Gift shop (крамниця з сувенірами, подарунками), де не буде проблем із постійними свіжими харчами, буде тим місцем, де можна працювати, тому купив таку крамницю. Вона була приємнішою працею після харчів, бо й люди приходили щось приємне купити собі, близьким, знайомим, чи друзям. Так минуло наступних шість років, коли з’явилася нова ідея, а з нею і нагода придбати мотель із десятьма кімнатами на відомій Янґ-стрит у Річмонд-гіллі. Та мотель виявився старим, його довелося зруйнувати і поставити новий на 40 кімнат. Тут Шарани пропрацювали до 1980 року, а тоді продали його та вийшли на пенсію.
Я називаю всі ці життєві зупинки Василя Шарана, щоб показати не тільки його принциповий характер, його налаштованість до праці та нових ідей. Його працьовитість ще підлітком в Австрії, працівником на фермі в Оттаві, в готелі, сталеварні, в крамниці, мотелі, його терплячість до труднощів є рисами завзятості бойка. Та він ніколи не забував про те, як допомагати ближнім, родині дружини й українській громаді. І саме тут я відкрив у Василя не тільки риси послідовності, братерства, але й риси глибоко віруючої людини, що спираються на любові до ближнього.
Саме через його релігійне переконання життя, яке він не уявляв окремо від своєї церкви, заслуговує на те, щоб його пригадати. Вже після свого приїзду в Торонто, п. Шаран активно включився у громадське життя при парафії Св. Євхаристії. Після закриття церкви на Кінґ-стрит він став головою парафіяльного комітету, який узяв на себе відповідальність за побудову нової церкви по вулиці Бродв’ю.
Василь Шаран перевершував свої обов’язки як голова парафіяльного комітету впродовж 14 років. Він вкладав у побудову церкви Св. Євхаристії не тільки весь свій вільний час, працю, але й значні кошти. Завдяки турботам пароха Борецького, котрий згодом став єпископом і старанням Василя Шарана новозбудовану церкву Св. Євхаристії приїхав посвятити 1976 року патріарх Української греко-католицької церкви Йосиф Сліпий. Він гідно оцінив внесок у побудову церкви Василя Шарана, що й висловив у своєму Благословенні та вітанні Анні та Василеві Шаранам із нагоди їхнього 25-річчя шлюбу.
Доброчинна діяльність Василя Шарана не закінчилася на побудові церкви Св. Євхаристії, він був щедрим і при побудові греко-католицького храму в Турці. Його щедрість відчули й комітети, які займалися будівництвом пам’ятників Тарасові Шевченкові у Вашинґтоні, Вінніпезі та Львові.
Та не менш інтенсивно він спонсорував і спонсорує появу «Літопису Бойківщини», який і досі розповсюджує в Канаді, хоча друкують його вже в Україні. Довгі роки п. Шаран був представником Бойківського товариства США та Канади в Торонто, позаяк основна частина Товариства була у Філадельфії. Він був учасником не тільки усіх Бойківських фестин, але й Світового конґресу бойків.
Не забував Василь і своїх рідних в Україні. З ними він підтримував зв’язок у часи СРСР так, щоб їм не нашкодити, бо будь-який еміґрант із України, котрий проживав на Заході, вважався ворогом Радянського Союзу. Батьків так і не вдалося більше побачити живими, а першою з родини побачив сестру Розалію, котру «викупив» від брежнєвського режиму (потрібно було заплатити за освіту) і спровадив у Канаду разом із двома дітьми. Хто займався спонсорством із України ще в СРСР, знає скільки це коштувало клопотів, часу, грошей і нервів, але старший брат це зробив із любов’ю. Щоправда, від коли сестра осіла в Канаді, то зв’язок із братом втратила.
Василь Шаран завжди відгукувався на прохання допомогти, це стосувалося не тільки фінансової допомоги на будівництво церков, пам’ятників, для хворих і поранених, але й тих, хто ще залишалися у різних таборах для втікачів після закінчення Другої світової. Крім спонсорства сестри, він був спонсором ще для 42 осіб, що дуже промовисто вказує на його любов до ближнього.
На третій рік незалежної України він таки не витримав і поїхав вже 73-літнім у рідний край. Важко описати почуття радощів, що їдеш до рідних, котрих залишив 60 років тому в окупованій Україні, де московську окупацію замінила німецька, а большевицьку диктатуру — нацистська. На жаль, батьків живими більше не побачив, а замість малолітніх братів зустрів уже братів-дідів, котрі мали дев’ятьох дітей, а їхніх онуків уже й не полічити.
В Україну Василь їздив ще чотири рази, але ентузіазм щодо проґресу в Україні зникав. 1996-го дружина Анна, котра ділилася з Василем турботами та радощами впродовж 50 років, відійшла у вічність, коли вони проводили відпустку у США. Важко було самому перелаштовуватися на «самостійне» життя, бо ж подружжя провадило спільно не тільки «бізнес» у крамницях, в мотелі, але й навіть відпустки завжди проводило спільно.
Кажуть, що самітність може бути гіршою за смерть. Так і Василь Шаран після відходу у вічність дружини міг переконатися, що самота пригнічує навіть у власній хаті. Співчуття та розраду він знайшов у вдові свого приятеля Михайла Столярчука, котрого знав ще з табору для біженців. Галина, з дому Байдужих, народилася вже в Канаді, але не зважаючи на чотирьох своїх дітей також опинилася самітною. 2004 року Василь та Галина побралися і зараз вони долають самітність разом, а розрядкою для них бувають не часті відвідини дітей Галі та родина дружини Анни.
Василь Шаран не є типовим українським еміґрантом. Він не був в УПА, в дивізії «Галичина», націоналістичним керівником, не був політичним втікачем, навіть не був дорослим, коли його «відірвали від рідного кореня». Його дитиною забрали німці, але він не став яничаром, як це трапилося з багатьма його ровесниками в Україні, котрі повірили у злиття націй, у зникнення мов і запанування на планеті російської. Він зберіг свою любов до України, до своєї малої батьківщини Бойківщини.
Василь виявився «впертим» бойком, котрий і в найскрутніші часи пам’ятав про своє рідне коріння. Він вивчив німецьку, англійську й удосконалив українську у чужому середовищі. Не цурався важкої та брудної праці, бо керувався тим, що праця облагороджує людину, бо тільки тварини не вміють працювати. Він не став мільйонером лише тому, що весь час допомагав українській громаді, церквам, організаціям, хворим і жертвам московської аґресії, потребуючим допомоги, а їх були сотні.
Василь Шаран у свої 92 років ще впевнено стоїть на своїх ногах, сам собі шоферує, щонеділі їздить на Службу Божу до церкви Св. Євхаристії, читає українські газети, не пропускає й український фестиваль (так можна назвати щорічну культурну програму) на відомій фермі Городинського. Цікавиться не тільки українським життям Великого Торонто, але й щотижня через телефон отримує найсвіжіші новини від родини та друзів із України. Уприємнює життя Василеві Наталка, племінниця покійної дружини, котра, незважаючи на свою працю, родинні турботи, завжди знаходить час поцікавитись, чи все гаразд із вуйком Василем.
Я переконаний, що віра в Господа та віра в те, що Україна переможе ще колоніальну адміністрацію та русифікацію й очиститься від яничарів і зрадників, є тим, що йому надає сил у боротьбі з невірою, яку сіють вороги, з проявами хвороб, які «люблять» чіплятися до людей без поваги до віку! Ми йому бажаємо ще дожитися часу, коли він у повному здоров’ї отримуватиме лише позитивні новини від рідних, знайомих, коли до лікаря потрібно буде йти лише для перевірки та поновити рецепт на ліки.

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...