Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, May. 21, 2018

Іванні Нижник

Автор:

|

Жовтень 02, 2012

|

Рубрика:

Іванні Нижник

До 100-ліття від дня народження присвячується

Формування Іванни Нижник як художниці взагалі, а тим більше як малярки — переважно краєвидів і портретів — почалося на початку 1930-х. Вона народилася 1912 року у Львові — одному з яскравих центрів українського мистецтва. Отже, не лише старовинне місто з його чудовою архітектурою, місто-музей, а й багатство мальовничої природи поза Львовом підштовхнули молоду, фізично й духовно розвинену дівчину стати художницею.

Іванка, як усі її називали, змалку виявила свій талант у рисуванні, яким займалася й у львівській гімназії. По її закінченні батьки — Василь Нижни к, що походив із Буковини, і мати Марія, у дівоцтві Ройтеровська, львів’янка — погодилися на навчання доньки в школі вищого малярства знаменитого художника Олекси Новаківського — майбутній Академії мистецтв у Львові.

Детальний опис занять у школі сама Іванна подала у своїх спогадах так: «Коли заходив професор, то вітався з усіма, неначе радів, даючи нам різного роду вказівки, говорив про загальні зариси, попереднє продумання пропорції, загальної характеристики форм, і сильно настоював на тому, що деталі на початку маловажні. Таке теоретичне, а потім практичне навчання проходило кожного дня. Загальний настрій у школі був радісний. Ми любили нашого Метра й відчували його батьківське почування до нас… Професор приділяв кожному з нас багато уваги. Він наче вже не як педагог, а як справжний жрець краси, старався і нам передати своє душевне горіння. Сумлінний у своїй щоденній праці, підходив до наших мольбертів і аналізував кожний рисунок… Іноді він захоплювався чиєюсь роботою, відступав від мольберта або, обнявши учня, відстукував паличкою, з якою ніколи не розлучався. Але й при цьому навчав: «Треба, дорогі мої, працювати й ще раз працювати, відчувати те, що робите, пильно спостерігати природу, бо тільки вона — джерело правди. Не ідіть на дешеві ефекти, не мудруйте, не філософуйте. Малюйте так, щоб і глядачі відчували красу і правду».

У школі Новаківського учениця мала неабиякі досягнення в галузі пейзажного мистецтва. Оцінивши її талант, Новаківський залучив Іванну до складу групи, яка щороку виїздила в Космач, село Івано-Франківської області, на студії з натури. Тут, серед прекрасної гуцульської природи, вони не тільки відпочивали, а й багато малювали, подорожуючи навколишніми селами. Серед доброї шкільної атмосфери Іванна потоваришувала з Ольгою Плешкан, Романом Чорнієм, Михайлом Морозом, Степаном Луциком і Григорієм Смольським — талановитими художниками та гарними співаками Морозом і Луциком, що співали в місцевому хорі й у різних церквах. До речі, з останнім із згаданих приятелів, як також і з Лошнівим та Обалем, вона з 24 картинами брала участь в одній із групових мистецьких виставок, яку було відкрито 23 травня 1937-го в залі природничого музею Наукового товариства імені Шевченка у Львові. І головними представниками цієї виставки були Нижниківна та Смольський.

Іванна Нижник стала дуже активною маляркою, творчою, працездатною, консеквентною. Вона поступово, закономірно домагалася здійснення своїх мрій, виявляючи при цьому власну непохитність. Такою стійкістю вона змогла осягнути мистецькі принципи під час кількох етапів наполегливої роботи над створюванням усе нових і нових картин. Фактично в неї їх було три: львівсько-космачівський (1931—1940), німецький (1943—1946) і паризько-середземноморський (з 1947-го аж до смерті художниці).

20-річною Іванна почала малювати дитячі портрети, і коли їй удалося виконати їх бездоганно, стала відважно малювати дорослих, насамперед своїх товаришок чи знайомих, а відтак — відомих громадських діячів і духовних осіб. Свідчать про це такі олійні твори: «Портрет пані Нестюк» (1933), «Портрет піаністки Я. Мельник» (1934), «Портрет о. митрата Олексія Базюка» (1937), «Портрет о. д-ра Івана Гриньоха» (1937), «Портрет пані Ольги Ниткевич» (1938), «Автопортрет» (1937) й інші. У них бачимо реальних людей, постаті церковних діячів і греко-католицьких священиків, котрі в той час були помітними в житті міста.

Крім десятків портретів, вона рисувала натюрморти й квіти. Вони багаті на різноманітні кольори, що вдало гармоніюють між собою, пастозно накладеними пензлем фарбами. Мазки, фактура й хвилясті лінії підкорялися творчій волі жінки-мисткині, яка своєю невтомною працею досягала бажаних результатів.

…Село Космач і навколишні гори, ліси, ріки та потоки, а також народне мистецтво гуцулів, їхній фольклор, музика й співи були невичерпним джерелом для тематичних картин. Сукупність гуцульської духовної й матеріальної культури формувала мистецький світогляд майбутніх мистців. Тому Новаківський разом зі своїми студентами щоліта їхав у Карпати, щоби там малювати чудові краєвиди, які у творчості багатьох із малярів-початківців займали провідне місце.

Космачівський період у малярстві Іванки Нижник є досить помітним. Після закінчення школи Новаківського 1935 року вона побувала в околицях Космача, де з-під її вмілої руки народжувалися картини «Підлюте», «Сокіл біля Підлютого», «Пляжа в Космачі», «Сплав дараб» (усі — 1937 року), «Ямни», «Осмолода» (обидві — 1938 року) і низка інших. Пейзажні твори малярки відзначаються силою як кольорів, так експресії.

Ця творча тенденція знайшла втілення й у пізніших картинах Іванни Нижник. Слід згадати, що її твори щороку брали участь у експозиціях школи Новаківського, а в березні 1933-го — у виставці Товариства прихильників мистецтва у Львові. Тоді ж Іванна познайомилася з поетом Богданом-Ігорем Антоничем.

1938 року малярку прийняли в Асоціацію незалежних українських мистців. Тоді ж Іванна Нижник вийшла заміж за інж. Мирослава Винниківа. На жаль, жорстока війна перервала подальший розвиток мисткині на рідній землі, як і її подружнє життя. 1942-го Нижник-Винників разом із чоловіком покинула Львів назавжди. А через два роки її чоловік зник безвісти. Під час війни, після трагічної загибелі мужа, Іванна опинилася в Західній Німеччині — у таборах для переміщених осіб. У близько 80 таборах, заселених багатьма українцями, розгорнулося різнопланове культурне життя. Відбувалися всякі імпрези, серед них — і мистецькі виставки, організовані членами Української спілки образотворчих мистців. Так, наприклад, у німецькому Національному музеї в Мюнхені, що був одним з осередків мистецької діяльності, з 10 до 26 січня 1947 року було влаштовано велику виставку 48 українських художників. Участь у ній брала й Іванна НижникВинників. У грудні того ж року, під час Тижня української культури, відкритого образотворчою виставкою 34 мистців у місті Реґензбурґу, було експоновано й твори малярки.

Отже, що було робити молодій самотній художниці в поневіряннях чужими землями? Вона не марнувала свого часу, а малювала. Треба було надолужити те, що почала ще у Львові. Та недовго довелося їй жити в Німеччині. 1946 року жінка переселилася до Парижа, де скоро долучилася до мистецького життя французької столиці. Життєві умови були тут не найкращими, тому кілька десятків мистців із Франції виїхало до Америки, Канади та держав Південної Америки. Іванна, бажаючи віднайти сліди трагічної загибелі свого чоловіка, залишилася у Франції. І тут вона не полишає свого улюбленого фаху. Продовжує малювати картини, котрі виставляє в галереї Дуран-Рюель (1948). Для збагачення своєї мистецької ерудиції вирішує навчатися в славній Академії Жульєна, де опановує техніку кераміки й емалі.

У Франції вперше їй довелося компонувати міські краєвиди, у котрих домінують теплі тони кольорів. «Сірі міські доми одягла у святочні шати, вони — приємні, привабливі та багаті на світло», — згадував Володимир Попович.

Саме на той час випали її поїздки до Італії, Іспанії, Англії та деінде. У літні місяці виїжджала малювати околиці над Середземним морем, звідки привозила стоси пейзажів, оповиті теплом сонячного півдня Франції. Заради заробітку малювала портрети. Заощаджувала, щоби переселитися на славнозвісну Рів’єру. У Мужені біля Канн проживав Володимир Винниченко з дружиною Розалією, з якими Іванна була знайомою. Після смерті письменника 6 березня 1951-го його вдова, жінка високої культури, запропонувала Іванці переїхати до неї. Спроба виявилася успішною. Малярці дуже сподобався «Закуток» — посілість подружжя Винниченків, полюбилася й сама Розалія з її материнським ставленням. Обидві жінки добре розуміли одна одну. Їхнє життя пливло гармонійно. Іванка один за другим малює портрети Розалії Яківни. Два з них тепер збагачують колекцію Музею імені В. Винниченка в Кіровограді. Мисткиня часто навідувала Париж і своїх знайомих, щоби не переривались між ними взаємини та дружнє спілкування.

1959 року померла Розалія. «Закуток», на її бажання, відкупила Іванна. Велика хата була в жахливому стані й вимагала знач ного ремонту. Увесь тягар різних відновлювальних справ ліг на плечі художниці. Минулися ті часи, коли їй вдавалось здійснювати довші подорожі, як-от улітку 1950 року до Італії, де любувалася Римом, Неаполем, Помпеєю та Флоренцією, як також Мадридом, Толедо, Севільєю й іншими іспанськими містами — 1952 року. Тепер жінка була змушена покинути працю над ліноритами, монотипією, рисунками та проектами обкладинок для журналів і книжок, вишивками на шовку, килимами й керамікою.

Та нема зла, як каже приказка, що би не вийшло на добро. Рятівником від досить прикрої ситуації Іванни став Юрій Кульчицький, її ровесник, земляк-галичанин, художник-графік, за допомогою й завдяки зусиллям якого 1961-го було створене ательє-майстерня кераміки з великою піччю для випалювання керамічних творів мистецтва. Із-під рук обох чудово організованих художників з’явилося кілька сотень керамічних виробів в українському стилі. Ними захоплювався Пабло Пікассо. Цей великий представник кубістичного малярства жив і працював неподалік Провансальського центру кераміки Вальйоріса. Побачивши народно-українську за духом кераміку Іванни Нижник-Винників, він запитав: «Звідки? Що це за Україна?»

…До Канн, що поблизу Мужена, на літній відпочинок з’їжджалися багатії з цілого світу, які закуповували мальовану кераміку Іванни та Юрія. Їхні керамічні витвори — декоративні вази, тарілки тощо з вишуканим декором — стали настільки популярними, що їх можна було вже купувати в дорогих крамницях чи не в усіх містах Франції.

Шістдесяті роки ХХ ст. у житті художниці-майстрині були заповнені працею над мистецькою самобутньою керамікою, пов’язаною з традиційною народною творчістю — опішнянською та косівською. Колишній дім Винниченків руками дуету було відновлено, борги — посплачувано. На початку 1970-х рр. мисткиня захопилася килимарством. Вона творить надзвичайно модерні композиції з цікавою тематикою та сміливим вибором кольорових тканин, нашиваних на великовимірні полотняні площини. «Закуток» — затишний, сонячний і сприятливий для догідної праці — лише допомагав проявам її багатогранного таланту, завдяки якому знайшла й придбала для себе велике коло шанувальників у самій Франції та поза її кордонами. Килимарські витвори Іванни Винників потрапили до збірок колекціонерів Швейцарії, Німеччини, Бельгії, Канади й деінде. Два її килими прикрашають стіни мерії в самому Мужені.

Після смерті художниці 10 січня 1993 року й після кончини Юрія Кульчицького двома тижнями пізніше віллу продали. Частина їхньої колекції творів потрапила на Батьківщину, до Львова. Варто пригадати, що тут, на превеликий жаль, у Музеї українського мистецтва, 1952 року був учинений погром, під час якого знищено сотні творінь українських художників, а серед них — три картини Іванни Нижник: «Пейзаж», «Мертва природа» й «Портрет мужчини в окулярах».

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...