Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 16, 2019

Іван, селянський син

Автор:

|

Листопад 27, 2013

|

Рубрика:

Іван, селянський син

3 грудня 35 років тому помер український скульптор, драматург і режисер Іван Кавалерідзе. Його називали українським Мікеланджело не тільки за виразні скульптури, а й за універсальність таланту. Він був режисером театру та кіно, драматургом, сценаристом, 1969 року йому було присвоєне звання народного артиста Української РСР. У 78-річному віці він відкрив у собі прозаїка й створив драматичні твори «Вотанів меч», «Перекоп», «Григорій і Параскева», «Перша борозна». Ще в 1930-х набув репутації «дисидента»: низку його фільмів (“Коліївщина», «Прометей» ) було заборонено до показу, декілька з пам’яток – знищено, а декого з учнів і співробітників – репресовано. Його самого від репресій рятувала тільки популярність, і він зміг дожити до дев’яносто одного року.

Кавалер Іван
Він народився 13 квітня 1887 року на хуторі Ладанському села Новопетрівців Сумської губернії. Його батьком був грузинський селянин Петро Кавалерідзе, а матір’ю – українська селянка Килина Кухаренко, як стверджують, справжня козачка.
Батько передав синові коріння в прізвищі — ”кавалер, лицар, кавалерист”. Це особливо проявлялося в його ставленні до жінок — він запалювався, як полум’я. І йому відповідали взаємністю. І хоч він тільки офіційно був одружений чотири рази, у біографії ”кавалера Івана” немає жодної скривдженої жінки.
Навчався Іван у початковій земській школі в Києві, шість років – у приватній гімназії Валькера, пізніше – у Київському художньому училищі, з 1909-го по 1910 рік – у Санкт-Петербурзькій академії мистецтв, потім – у майстерні Аронсона в Парижі. У 1911-1915-х працював скульптором і художником-оформлювачем кінофірми «П. Тіман і Ф. Рейнгардт (торговий дім)».
Прикметний факт – Кавалерідзе, призваний в армію Російської імперії (1915-1917 роки), деякий час був комендантом Царського Села, ставши висуванцем «солдатських комітетів», і фактично відповідав перед Тимчасовим урядом за охорону царської сім’ї. Перед самим Жовтневим переворотом опинився в Києві, побутує думка, що він був нелегальним емісаром від уряду Керенського до Центральної Ради. Саме в той час почалося активне зведення пам’ятників Тарасу Шевченку по всьому Лівобережжю.

Найбільш «людяний» монумент Шевченку
Для нащадків він залишився, перш за все, звичайно, скульптором. Його роботи стоять у різних містах країни, хоча за довгі роки багато з низ із різних причин було зруйновано. До слова, деякі з них через десятиліття, після смерті майстра, відновили.
Бетонний пам’ятник Кобзареві в Ромнах Сумської області Іван Кавалерідзе зробив 1918-го. Вважають, що це – найбільш «людяний» монумент Шевченку. Його встановлено на тому місці, де 1845 року стояв намет, у якому зупинявся поет під час відвідання знаменитого Іллінського ярмарку в Ромнах.
Пам’ятник Шевченку роботи Кавалерідзе в Полтаві був поставлений 1926-го й виконаний із бетону в популярному тоді стилі кубізму. Того ж року Івану Кавалерідзе було довірено звести з бетону й перший пам’ятник Шевченкові в Сумах, у сквері на вулиці Соборній. Скульптор створював його, як і інші пам’ятки того періоду, за допомогою безпритульних дітей: майстрові запропонували організувати для них художньо-промислову майстерню. Окрім спільної роботи над пам’ятниками хлопці виготовляли чорнильниці, попільнички, прес-пап’є, інші речі, необхідні в побуті. Багато із цих дітей згодом стало художниками, архітекторами, скульпторами. До речі, безпритульні допомагали своєму шефу будувати пам’ятник Шевченку й у Полтаві.
На відміну від полтавського, сумський пам’ятник роботи Кавалерідзе не вцілів у хрущовський період. «Пам’ятник Артему, споруджений за моїм проектом, був зарахований до шкідливих споруд. Така характеристика подіяла на перестраховиків. У Сумах, наприклад, був терміново знесений мій Шевченко», – писав Кавалерідзе. Це сталося 1953 року, щойно в партії змінився генсек.

Знімайте кіноопери!
Свій режисерський шлях Кавалерідзе починав наприкінці 1920-х фільмом «Злива». Розповідають, що в тій своєрідній історії України акторам, що грали панів, концептуально наносили білий грим, і вони здавалися безкровними маріонетками. А ось селян фарбували «під бронзу». Таке мистецтво, утім, залишалося незрозумілим.
Потім була «Коліївщина», знята під враженням від спектаклю «Гайдамаки» Леся Курбаса. Фільм «Прометей» викликав негативну реакцію Сталіна. Особливо сцена розгрому горцями російських імператорських військ: він угледів тут кавказький сепаратизм. 18 лютого 1936 року в газеті «Правда» вийшла стаття «Груба схема замість історичної правди», і режисерові заборонили працювати з молоддю (він керував серією альманахів «Українські пісні на екрані») і порадили знімати кіноопери.
Якщо його «Запорожець за Дунаєм» (1938 рік) не мав особливого успіху, то випущена двома роками раніше «Наталка Полтавка» (до речі, перша українська кіноопера) була дуже затребувана навіть у США. Фільм Кавалерідзе три тижні поспіль ішов у нью-йоркському кінотеатрі «Рузвельт», де й місцеві творіння не трималися так довго.

Родичання – тільки «за духом»
1941 році Кавалерідзе опинився в окупованому німцями Києві, куди з початком війни прийшов пішки зі зйомок у західній Україні свого фільму «Пісня про Довбуша». Йому, людині досить відомій навіть у Європі, запропонували очолити Комітет у справах мистецтв при місцевій управі. Роботою в тій управі художнику потім докоряли не раз. Адже його син Ігор і пасинок Борис загинули на фронті, дочка Ніна від першого шлюбу була страчена в Харкові за зв’язок із партизанами.
У 1944-1948 рр. Кавалерідзе – старший науковий працівник відділу монументальної архітектури Академії архітектури УРСР. У 1957-1962-х – режисер Київської кіностудії імені Довженка. 1958-го вийшла його стрічка «Григорій Сковорода», а три роки потому – «Повія» за мотивами роману Панаса Мирного, де головну роль Христі зіграла зовсім юна Людмила Гурченко. 74-річний Кавалерідзе, незважаючи на невдалу екранізацію, по суті, відкрив глибинний драматичний талант цієї акторки.
Темпераментний, вдачею у свого батька, Кавалерідзе цілком виправдовував прізвисько «скажений Іван», навіть у 90-річному віці видаючи екстремальні формули на кшталт: «Я не визнаю родичання «за калом», я визнаю родичання тільки «за духом». Він пішов із життя на 91-му році 3 грудня 1978-го й похований у Києві, на Байковому кладовищі.

Олексій Гай

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...