Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Oct. 18, 2018

Ісповідник віри

Автор:

|

Вересень 17, 2015

|

Рубрика:

Ісповідник віри

Патріарх Романюк

Василь Омелянович Романюк народився 9 грудня 1925-го, у селі Химчин Косівському повіті (тепер — Івано-Франківська область). У сільській церкві Покрови Пресвятої Богородиці йому було уділено Тайну Хрещення з іменем Василь. Молоді роки юнак провів у рідному селі, де разом із своїми ровесниками брав активну участь в діяльності «Просвіті», а згодом став членом ОУН і на початку 1940-х рр. брав участь у національно-визвольній боротьбі в лавах УПА. Восени 1944 року його схопили органи НКВС, а Військовий трибунал Станіславської області засудив до 20 років позбавлення волі.
Згодом йому знизили термін ув’язнення до десяти років, покарання відбував на Полтавщині. 1946-го юнака перевели до Маґаданської області за звинуваченням у поширенні «антирадянської агітації та пропаганди».
У сталінських таборах Василь прийшов до глибокого переконання віри в Бога. Він прийняв одне з найважливіших для себе рішень: «Якщо вдасться вийти живим із цього пекла, служитиму Богу та Церкві».
24 серпня 1954 року Василь познайомився з Марією Антонюк із Рівненщини, котра відбувала покарання за зв’язки з ОУН-УПА, і з нею одружився. Після політичної відлиги 1958-го їх звільнили. Подружжя Романюків щасливо повернутися на Прикарпаття, а вже через рік у них народився син Тарас. Наприкінці 1959 року, Василь закінчити Вищі богословські курси при єпархіальному управлінні і був висвячений у сан диякона — бути священиком не дозволяли через судимість. Його навіть не хотіли прописати в місті, тому був змушений виїхати з родиною на Харківщину.
Там упродовж 1961-1963 рр. працював кіномеханіком у селищі Курган Балаклійського району Харківської області і заочно вчився в Московській духовній семінарії. 26 квітня 1964-го його заповітна мрія стати душпастирем сповнилася. Хіротонію провів у Івано-Франківському кафедральному соборі архієпископ Івано-Франківський і Коломийський Йосиф і Василь став священиком. З квітня 1964-го по січень 1972 року о. Романюк ніс пастирське служіння у парафіях Івано-Франківської та Коломийської єпархій Російської православної церкви. Виконував священичі обов’язки в селі Новоселиця Снятинського району, а пізніше — в сусідніх Джурові та Попельниках.
Священик надзвичайно любив ці терени, де працював трохи більше як три роки — з літа 1968-го до лютого 1971 року. Там панотець познайомився з письменником Борисом Антоненком-Давидовичем, поетами Іваном Гнатюком та Ігорем Калинецем, істориком Валентином Морозом, політичним в’язнем Данилом Шумуком, В’ячеславом Чорноволом та іншими. Зв’язки з тодішнім дисидентським рухом призвели до того, що в лютому 1971-го о. Василя було переведено з гомінкого Космача до тихої Прутівки біля Снятина. Саме в цьому селі 20 січня 1972 року о. Романюка заарештували.
Івано-Франківський обласний суд на закритому судовому засіданні засудив о. Василя до семи років позбавлення волі і трьох роки заслання. Ув’язнення «особливо небезпечний рецидивіст» відбував покарання у Володимирській в’язниці (1972-1973) та в першому таборі особливого призначення у Соснівці (Мордовія). Під час другого ув’язнення о. Василь «сидів» разом із В. Стусом, О. Тихим, М. Руденком, Л. Лук’яненком і Ю. Шухевичем.
У мордовському спецтаборі о. Романюк брав активну участь у боротьбі політв’язнів за свої права. Він, зокрема, був автором багатьох звернень до державних і церковних діячів світу. Рішуче виступав проти глуму над українськими політв’язнями. У зверненні до президента США Картера у листопаді 1977 року о. Романюк писав: «Минуло вже 60 років, як у нашій країні вбили свободу в будь-який спосіб виявляти свої власні переконання». На захист о. Василя в листі, надісланому Святійшому Престолові Всесвітньої Ради Церков, друзі-політв’язні писали: «Знущання над ним — такі зухвалі й цинічні, що не можуть не обурити кожну чесну людину. Ми сподіваємося, що міжнародні християнські Церкви й усе християнство докладуть максимум зусиль, аби зупинити розправу над мучениками ХХ ст.».
1979 року о. Романюк стає членом Української гельсинської спілки. На захист в’язня совісті виступили предстоятелі УПЦ в США і УАПЦ в діаспорі митрополит Мстислав, інші відомі церковні та громадські діячі й організації. Церковний провід УАПЦ в діаспорі оголосив о. Романюка «ісповідником віри», а митрополит Мстислав звернувся з проханням про його захист до Вселенського Патріарха Димитрія І, ієрархів і керівників православних, католицьких і протестантських Церков, провідників гуманітарних організацій і державних керівників. На захист «в’язня сумління» виступив академік Сахаров. Але тодішня «тюрма народів» СРСР не зважала ні на чиїсь протести та звернення.
Відбувши весь термін наприкінці вересня 1981 року о. Романюк повертається до Косова. Але його неволя продовжується й на волі. «Фактично це був домашній арешт, — згадує син о. Романюка Тарас. — Таких жорстких умов батько не мав навіть на засланні». Навесні 1983-го о. Василеві врешті-решт дозволили служити в храмах Косівського району. Спочатку це було гірське село Бабин (1983-1986), потім — Рожнів і Рибне (1986-1987).
«Пильне око» КДБ відстежувало кожен крок о. Романюка. Щойно 10 червня 1984 року за сумлінну та чесну службу Божій Церкві в Україні Преосвященний Андрій, єпископ УАПЦ в Америці, за благословенням Його Святості Вселенського Патріарха Димитрія І, о. Романюка було нагороджено вищою священицькою відзнакою — митрою.
Із другої половини 1986-го о. Романюка почали провідувати його колишні побратими-політв’язні Михайло Осадчий, Зіновій Краківський, Богдан Ребрик, Тарас Мельничук, подружжя Калинців та інші. Все це, за словами його сина Тараса, сприяло піднесенню духу душпастиря, посилювало надію на краще майбутнє.
1987 року о. Василеві призначили парохію у с. Пістинь і це була остання його парохія в Україні. У червні 1988-го, на запрошення Блаженнійшого митрополита Вінніпеґу й усієї Канади Василія, котрий особисто звертався за допомогою до президента США Рейґана, о. Василь разом із сином Тарасом виїхав до Канади. Тут мав змогу виконувати священичі обов’язки в українських церквах Торонто, Монреаля, Нью-Йорка, Ватерлоо, Чикаґо, Вашинґтона, перебуваючи під юрисдикцією Блаженнійшого митрополита Василія. У серпні 1988-го, під час богослужіння, яке здійснював митрополит Мстислав у Давид-Бруці, що неподалік Нью-Йорку, о. Василь був піднесений до сану митрофорного протоієрея й отримав найвищу церковну нагороду — митру. Крім пастирської, у США, Канаді та Великій Британії о. Романюк займається просвітницькою та місіонерською діяльністю, виступає з лекціями про стан справ із правами віруючих у СРСР, пише статті та проповіді, які друкувалися в україномовній пресі, а потім видано книжкою у перекладі англійською під назвою «Голос у пустелі».
Наприкінці грудня 1989 року о. Василь повернуся в Україну. 29 квітня 1990-го в селі Космачі, в храмі Петра та Павла відбулася хіротонія о. Романюка в сан єпископа Ужгородського та Хустського, місійного вікарія для східних областей України з іменем Володимир, на честь першосвятителя України-Руси.
У вересні 1990 року його призначають єпископом Білоцерківським, вікарієм Київської єпархії УАПЦ. 1991-го він став архієпископом Вишгородським, в лютому 1993-го — архієпископом Львівським і Сокальським, а в червні 1993-го — митрополитом Чернігівським і Сумським і місцеблюстителем Київського патріаршого престолу. Його найбільше бажання було — об’єднати всіх українців у єдину Церкву.
21 жовтня 1993 року на засіданні Всеукраїнського православного собору Української православної церкви Київського патріархату абсолютною більшістю голосів митрополита Володимира було обрано на Патріарший престол. Його інтронізація відбулася за Божественної Літургії в соборі святої Софії в Києві 24 жовтня.
Із перших днів Патріарх вів активну діяльність, постійно здійснював пастирські поїздки в міста і села України, що негативно позначилося на його підірваному тюрмами і поневірянями здоров’ї. На початку травня 1994-го предстоятель УПЦ КП переніс третій інфаркт міокарда. Навесні 1995 року Європарламент нагородив Владику золотою медаллю — за працю на благо християнської Церкви та за хресну дорогу в довголітній неволі. Вручення нагороди мало відбутися у серпні. Але 14 липня 1995 року під час вечірньої прогулянки університетським ботанічним садом раптово зупинилося серце Патріарха. Причиною смерті став четвертий інфаркт.
Патріарха поховали під Великою дзвіницею поблизу кафедрального собору Святої Софії в Києві. Під час переведення похорону реакційні прокомуністичні сили влаштували за допомогою аґресивнoго «Беркута» вуличні бійки проти мирної похоронної процесії.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...