Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Feb. 18, 2018

Художник і дівчина

Автор:

|

Листопад 16, 2012

|

Рубрика:

Художник і дівчина

У листопаді 1926 року київський Володимирський собор постраждав від рук зловмисників. Київська газета “Пролетарська правда” в замітці “До крадіжки у Володимирському соборі” писала: “При пограбуванні Володимирського собору, що відбулися 11 листопада ввечері з художніх цінностей постраждала тільки відома плащаниця, один із найкращих зразків художнього шиття ХІХ ст., виконана за малюнком відомого художника В. Васнецова. Усю вишивку шовком і сріблом виконала художниця О. Прахова, дочка проф. А. Прахова… Грабіжники зламали раку зі склом, де лежить плащаниця, і вирізали з плащаниці два великих шматки червоного оксамиту з релігійними текстами, вишитими сріблом… Окружна інспектура склала відповідний акт і буде вжито заходів, щоб при реставрації не було порушене художній твір. Можливо, реставрацію будуть виконувати під наглядом О.Прахової, яка й зараз працює в Києві. ”

Олена Прахова, звичайно ж, відновила початковий вигляд плащаниці. Але, на жаль, для релігійного мистецтва незабаром настали лихі часи. 1929 року почалася посилена антирелігійна пропаганда в СРСР. Володимирський собор закрили. Його дзвони переплавили «на потреби індустріалізації». А 1930-го в храмі відкрили Антирелігійний музей, і вхід до нього “прикрасило” гасло “Перетворимо центри релігійної контрреволюції на осередки соціалістичної атеїстичної культури”.

А з Володимирським собором нерозривно пов’язана доля сім’ї Прахових. Професор Адріан Вікторович Прахов перевіз свою родину з Петербурга до Києва на початку 80-х ХІХ ст., і реставрація старовинних київських соборів стала справою його життя. А оскільки вдачу він мав відкриту й товариську, то й уся родина його посильно брала участь у його праці. Белетрист Ієронім Ясинський писав: “Жив Прахов широко… А будинок його завжди був напханий гостями, ніби якась велика студентська квартира . У цьому будинку з ранку до вечора їли, пили знайомі та малознайомі люди, художники-початківці, мандрівники, іноземці…”

Гостинний дім
Першим із великих доріжку в гостинний будинок на Великій Житомирській протоптав художник Михайло Врубель, залучений проф. Андріаном Праховим до реставраційних робіт у Кирилівській церкві ХІІ ст. у селі Дорогожичах. Невдовзі Врубель фактично став членом сім’ї Прахових. Дружина професора Емілія Львівна і старша дочка Олена, яку всі пестливо кликали Льолею, оточили Врубеля зворушливою турботою. А за обіднім столом у нього вже було постійне місце.
Своє місце за столом Прахових знайде й художник Михайло Нестеров, який тоді займався розписом Володимирського собору. Свої враження, коли він уперше переступив поріг будинку Прахових, Нестеров опише в спогадах: “…сиділа, розливаючи чай, дівчина років шістнадцяти-сімнадцяти… худенька, на диво приваблива. Це була старша дочка Прахових Льоля. Вона якось просто, як давно-давно знайома, посадила мене біля себе, запропонувала чаю, і я відразу й назавжди в цьому шаленому будинку став почуватися легко й приємно. Льоля завдяки своєму милому такту або особливому вмінню… всіх підкорювала своєю доброю волею та була загальною улюбленицею. ”
Для Михайла Нестерова вона стала прообразом при роботі над фрескою св. великомучениці Варвари у Володимирському соборі.

Чутки та плітки
На жаль, чутки про портретну схожість Олени Прахової та св. великомучениці Варвари почали поширюватися ще на стадії незавершеності внутрішнього оформлення собору, і це спричинило чимало проблем для Михайла Нестерова. Київ у ті часи вважався невеликим губернським містом – плітки розліталися в суспільстві зі швидкістю телеграфу, а гострота язичків київських кумась була відома по всій країні. Вони дотиснули художника, йому довелося переробляти початковий варіант фрески.
Звинувачення звучало так: “Замість ікони М. Нестеров написав портрет Лелі Прахової”. Ініціатором антинестеровської й заодно й антипраховської обструкції виступила графиня Софія Ігнатьєва, дружина київського генерал-губернатора, уроджена кн. Мещерська. Їй приписують слова: “Не хочемо молитися на Льольку Прахову”. До слова, самій графині Ігнатьевой не довелося молитися на великомученицю Варвару, позаяк сім’я Ігнатьєвих переїхала до Петербурга. Княгиня померла 1944 року в Парижі в нужді, і білоемігранти навіть відмовлялися пускати її в церкву на рю Дарю, доки вона не зречеться одного зі своїх синів – червоного генерала А. Ігнатьева.
Отже, чиновники натиснули на архієреїв, архієреї вплинули на будівельний комітет, і проф. Прахову вкотре довелося підкоритися. Схожі ситуації виникали й з ескізами Михайла Врубеля.

«Але… на жаль…»
20 серпня 1896-го, після освячення Володимирського собору, 24-річна художниця Олена Прахова під час екскурсії царської сім’ї Володимирським собором була представлена ??Миколі II й імператриці Олександрі Федорівні – вишита нею плащаниця удостоїлася захоплених похвал. Михайло Нестеров писав: “Так! Це чудова річ! Із часів “благочестивих княгинь” іще не було нічого подібного в нас. Узагалі, у роботі цій для мене видна дивовижна майстриня-художниця, ця прекрасна дівчина, із якої я взяв колись тип своєї великомучениці Варвари й був близький до того, щоби закохатися в неї та пов’язати її долю зі своєю. Тепер, на жаль, це пізно, на все свій час… Але що мріяти про те, що незбутнє… ” Лист датований 1897 роком.
Мине рік, і Нестеров напише: “Зараз Льоля скінчила вишивати мою “Богоматір”, раніше була вишита нею ” Св. Ольга”(моя ж), а тепер планує розпочати “Св. Варвару”, і цього разу в подарунок мені. Оригінал же цього образу (ескіз) я думаю подарувати їй, тим більше що мотивом для обличчя Варвари послужила сама Льоля. Не дивуйся, що я так її називаю, крім особливої ??моєї до неї симпатії, давно усталеної, ми всі її так називаємо. Якби мені було судилося коли-небудь одружитися вдруге, то нікого би я не бажав мати за свою дружину, крім цієї талановитої, надзвичайно доброї й чистої душею дівчини. Але… на жаль…»
Особисте життя Олени Прахової так і не склалася. Вона залишилася самотньою.

 Доброслава Хміль

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...