Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Jul. 19, 2018

Християнський Прометей. Липківського розстріляли, щоби померла Україна

Автор:

|

Жовтень 26, 2011

|

Рубрика:

Християнський Прометей. Липківського розстріляли, щоби померла Україна

21 жовтня 95 років тому був висвячений перший глава Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) — митрополит Василь Липківський. Джеральдін Фейґан, науковець британського Кестонського інституту, й Олександр Щипков, редактор релігійних програм на «Радио России», попере­джали в спільній публікації в «НГ Религии» (додатку до московської «Независимой газеты»): «У разі конфліктної ситуації УПЦ як політична сила здатна закликати до непослуху кілька мільйонів людей, що призведе до дестабілізації всього суспільства. Адекватних перешкод такій дестабілізації немає — Україна має всі необхідні незалежній державі зовнішні ознаки: президента, армію й флот, митницю, національні гроші, гімн, прапор і олімпійську збірну, не вистачає тільки національної Церкви, що символізувала би в очах решти світу моноліт нації, і це, мабуть, суттєва її відмінність від «старшого брата», який має такий символ в особі Російської православної церкви (РПЦ)».

Крізь терни

Саме тому чекісти вже в 1930-х рр. знищили Українську національну церкву, створену й очолену Василем Липківським, якого академік Агатангел Кримський проголосив «апостолом українського релігійно-національного відродження». Народився, він 20 березня 1864 року в Полудні на Черкащині в родині сільського священика, який походив із Галичини — із берегів ріки Золота Липа. 1879 року закінчив Уманську бурсу, 1884-го — духовну семінарію в Києві, а 1889-го — духовну академію в цьому ж місті (з ученим ступенем кандидата богослов’я).

Спершу викладав Закон Божий у Черкаській прогімназії, а після висвячення в 1891-му на священика став настоятелем собору в Липовці на Вінниччині й повітовим інспектором церковних шкіл. 1903 року ще й очолив одну з них — Київську церковно-вчительську.

Але 1905-го «за українофільство» й участь у підпільних гуртках семінаристів Липківський був переведений у настоятелі Святопокровської церкви та Солом’янської парафії в одному з тодішніх передмість Києва. Однак того ж року його обрали головою з’їзду духовенства Київщини, який ухвалив рішення запровадити українську мову в церковне богослужіння та викладання нею в духовних школах. А також першим вимагав автокефалії (адміністративної незалежності) церкви в Україні.

Коли ж 1917-го скинули царя, то саме о. Липківського знову обрали головою з’їзду духівництва, і він очолив релігійно-громадський рух за автокефальну Церкву в Україні, навіть російським істориком Андрієм Марчуковим проголошений «невід’ємною частиною українського національного». А також Василь Липківський заснував і очолив Братство Воскресіння Христа, за активної участі якого прихильники автокефалії сформували в листопаді 1917 року Оргкомітет зі скликання Всеукраїнського церковного собору. Невдовзі його трансформували в тимчасову Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР). Однак унезалежненню Церкви перешкодили тоді українсько-російська війна, нехтування релігією соціалістами із Центральної Ради, нехіть гетьмана Павла Скоропадського остаточно поривати з Росією та позбавлення Московським патріархом єпископського сану ієрархів, які наважилися взяти участь у автокефальному русі.

Стародавні греки шанували титана Прометея за те, що він, за леґендою, викрав для людей вогонь. Перешкоди на шляху до автокефалії Української церкви й о. Липківського змусили досягати своєї благородної мети радикальними заходами. Коли його позбавили сану священика за те, що 22 травня 1919 року він першим у Києві правив у збудованому гетьманом Іваном Мазепою на Печерську Микільському соборі в супроводі хору під керуванням Миколи Леонтовича службу Божу українською мовою, то священики-патріоти та їхні прихильники-миряни зрозуміли: єпископи, підпорядковані Москві, не проголосять УАПЦ. Однак 5 травня 1920 року її проголосила в листі до української громадськості ВПЦР.

А 14 жовтня 1921 року зусиллями о. Липківського та його однодумців у Софії Київській був скликаний перший Всеукраїнський церковний собор, приблизно сьома частина делеґатів якого була священиками, а решта — мирянами. Серед них — академіки Агатангел Кримський і Сергій Єфремов, композитор Кирило Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська й Григорій Косинка.

Підтвердивши постанову ВПЦР про створення УАПЦ, Собор визнав примусовий перехід 1686 року Київської церкви під верховенство Московського патріархату аморальним і неканонічним актом. Та позаяк участь у тому Соборі не наважився взяти жоден єпископ РПЦ, то, за православними канонами, він не мав права обирати предстоятеля Церкви — митрополита, уповноваженого висвячувати її єпископів.

За Олександрійською традицією

О. Липківський у доповіді на Соборі подав на розгляд православних тези: «1. Усі вірні, які прибули на Собор, є не приватні особи, а обран­ці-представники своїх церковних громад, і тому на Соборі лунає голос усієї Української церкви. 2. Усі члени Собору зібралися для вирішення справ Христової церкви в Україні, отже, із нами перебуває сам Христос. 3. Усі члени Собору вірують, що Українською церквою керує Дух Святий і що їх зібрала на Собор благодать Святого Духа. 4. Це все означає, що Собор має всі умови для того, аби бути цілком канонічним. 5. Московські єпископи не прибули на Собор через те, що вони не вважають себе членами нашої Церкви або не вважають себе обранцями цієї Церкви».

Обговоривши ці тези, Собор визнав себе канонічним і правочинним голосом усієї Української церкви й постановив висвятити єпископів УАПЦ за Олександрійською традицією — рукопокладенням священиків. А 21 жовтня 1921 року главою УАПЦ — єпископом-митрополитом Київським і всієї України — був майже одноголосно обраний таємним голосуванням саме о. Липківський.

Засновники УАПЦ сакралізували рідну мову, упровадили в церковне життя національні звичаї й традиції та дозволили мирянам узяти участь у виборах ієрархів, розширивши коло кандидатів на ці посади. Тож якщо в інших православних Церквах єпископами були лише неодружені — ченці та священики, які овдовіли чи парубкували, то в УАПЦ у владики висвячували й пошлюблених.

Устрій УАПЦ теж наблизили до мас, доручивши керівництво нею Всеукраїнському православному церковному собору, а в міжсоборний період — постійно діючій Все­українській православній церковній раді. На місцевому ж рівні — округовим, районним, парафіяльним соборам і підзвітним їм церковним радам.

Митрополита ж Київського й усієї України Липківського проголосили почесним головою ВПЦР, але його архіпастирська місія не була формальною. Він фактично керував Церквою «знизу» — провівши більшу частину свого перебування на посаді митрополита в парафіях і відвідавши понад 500 із них. Усе це не могло не імпонувати мирянам, отож 1927-го УАПЦ уже налічувала 1 217 парафій.

Але, як відомо, цілковита відсутність централізації й дисципліни часто перетворюють безмежну демократизацію на охлократію. Позаяк не уникла цього УАПЦ, то, скориставшись її устроєм, більшовики демагогією провокували мирян до розколу Церкви. 8 липня 1922 року Дмитро Мануїльський, секретар

ЦК КП(б)У, розіслав губкомам лист, у якому наголосив: «Розкладання церкви в нас повинне піти по двох лініях: з одного боку, у загальнофедеративному масштабі щодо пануючої російської екзархічної церкви шляхом виділення з неї обновленських елементів. З іншого боку, нам належить звернути особливу увагу на розкол самої оновленої автокефальної церкви, яка є політичною фортецею петлюрівщини. Ми повин­ні розпочати кампанію за виділення з останньої тих прошарків духовенства, які засуджують петлюрівський рух і стоять на ґрунті визнання соціальних і політичних завоювань Жовт­невої революції».

«Не бійтесь!»

Владиці Липківському закидають, що він сам заклав під УАПЦ «міну», не зачекавши на визнання Константинопольським патріархом 1924 року Польської (а фактично — української) автокефальної православної церкви. Бо її ієрархи-українці не відмовили би своїм співвітчизникам у канонічному висвяченні єпископів, а ті не мали би потреби опиратися на несвідомі ще маси.

Та при цьому опоненти о. Липківського та його однодумців не враховують тієї обставини, що часу в УАПЦ не було. Бо люте винищування чекістами РПЦ не залишало надій на те, що УАПЦ уникне такої ж долі. Не сумніваючись у тимчасовості дозволу більшовиків на діяльність не залежної від Москви Церкви, засновники УАПЦ поспішали сіяти духовні зерна у свідомості українців. А про те, що після поразки національно-визвольного руху ця Церква неофіційно перебрала на себе роль його єдиної леґальної форми, засвідчили дані перевірки комісії з вивчення складу українського духовенства: 1927 року лише в перевірених 57 парафіях 214 священиків були колишніми старшинами й вояками Армії УНР.

Відтак главі УАПЦ спершу заборонили виїжджати за межі Києва, а згодом його двічі арештовували за звинуваченням в антирадянській діяльності, і він три місяці провів у в’язниці в Харкові. Відпустили його в жовтні 1927-го на Другий Усеукраїнський церковний собор, делеґатам якого чекісти висунули ультиматум: або вони обирають іншого митрополита, або ж о. Липківського буде відправлено до Сибіру.

Тож віруючі кияни влаштували владиці Липківському, за висловом Сергія Єфремова, справжню царську зустріч — ширилися чутки, що із цією метою були розкуплені всі квіти на базарах і в крамницях міста. А митрополит прощався з вірянами таким заповітом: «Чого злякались? Чи не знали раніше, куди й для чого йдете? Не бійтесь ті, хто щиро хоче спасти свою душу! Коли наша справа — правдива й угодна Богові, ніхто нас не переможе!»

29—30 січня 1930 року чекісти, нашвидкуруч зібравши єпископів і 40 священиків УАПЦ, звеліли їм оголосити себе надзвичайним Собором Церкви, яку звинуватили в антирадянській діяльності, і зажадали проголосити її «самоліквідацію».

Та це не врятувало 28 її єпископів і майже 3 тис. священиків від розправи. Зокрема, наступний митрополит УАПЦ Микола Борецький збожеволів від тортур. Його попередника рятували від голодної смерті грошові перекази, які впродовж чотирьох років надсилав йому Петро Маєвський, священик Української православної церкви в Канаді, очолити яку у вересні 1937-го запросили о. Липківського. Він дав на це свою згоду, але 22 жовтня того року був знову заарештований — за обвинуваченням у керівництві «антирадянською фашистською організацією українських церковників, котра ставила собі за мету відторг­нення України від СРСР».

Його розстріляли 27 листопада 1937 року за вироком «Особливої трійки при Київському управлінні НКВС СРСР». Але щоразу, як слабнув московський зашморг на шиї українців (в 1941—1942 й 1989—1990 рр.), УАПЦ воскресала. Тож віриться, що таки здобуде належне їй місце в країні, заради духовного воскресіння якої пожертвували своїм життям тисячі її пастирів і вірян.

Ігор Голод

 

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...