Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, May. 22, 2019

Дивний поліцейський

Автор:

|

Вересень 12, 2013

|

Рубрика:

Дивний поліцейський

15 вересня 1907-го помер Іван Тобілевич, більше відомий як Карпенко-Крий. Із-поміж п’яти братів Тобілевичів переважно згадують трьох, чиї імена вписані в історію українського театру: Івана — драматурга й артиста, знаного під псевдом «Карпенко-Карий», й акторів Миколу та Панаса, що взяли собі псевдоніми, відповідно, Садовський і Саксаганський. Але мало хто знає, що було ще двоє братів, неабияких акторів-аматорів, які разом з Іваном служили в єлисаветградській поліції. Власне, про цей не надто широко відомий факт із життя Івана Карповича й піде мова.

Син свого батька
Карпо Адамович Тобілевич спромігся дати освіту всім своїм дітям. Коли згодом йому казали: ”І не стидно тобі, Карпе? У тебе отакі діти — і така стара шапка!” – він відповідав: ”Тим-то в мене такі діти, що така шапка!”
Для свого псевдоніму Іван узяв од батькового імені «Карпенко», а «Карий» — від Гната Карого, улюбленого героя Шевченкової драми ”Назар Стодоля”. До слова, прототипом Мартина Борулі з однойменної комедії й став його батько. Як і Мартин, Карпо Тобілевич марно добивався поновлення свого роду в дворянських правах. Ця справа розтягнулася на шість десятиліть і закінчилася «пшиком». Коли Іван прочитав батькові ”Мартина Борулю”, той заплакав і мовчки насварився пальцем. Цікаво, що на шляхетському гербі Тобілевичів зображено три блакитних хрести на червоному полі своєрідне пророцтво про славу трьох найвідоміших лицарів роду.
Під час навчання в школі Іван був найсильнішим фізично, однак сили своєї ніколи не застосовував. Лишень щоби захистити слабшого. Усі про це знали й остерігалися його. Але він сам був боязким: коли батько вів його, 14-річного парубка, влаштовувати на службу писарчуком до станового пристава, він так хвилювався, що Карпо Адамович купив синові картуз вишень, аби той заспокоївся.

Усунути від служби – за неблагонадійність?
Між тим, Іван на диво швидко зробив кар’єру, ставши чиновником повітового суду із чималим, як на його вік окладом — 14 рублів. Потім він служив секретарем міської поліції Херсона та Єлисаветграда, де батько за 2000 рублів купив синам будинок на вулиці Биковій.
Карпенка-Карого називали дивним поліцейським: він не лаявся «по-московському» й зовсім не брав хабарів. Коли згодом жандармерія вимагала усунути його від служби за неблагонадійність, місцеве начальство цьому просто не повірило. Позбавляти Івана служби довелося спеціальним наказом міністерства внутрішніх справ, бо на місці цього робити не схотіли!
І все ж 1883-го його звільнили зі служби за зв’язок із народовольцями. Жандарми звернули увагу на те, що багато паспортів нелегалам-народовольцям було видано саме в поліції Єлисаветграда. Так вони вийшли на слід Івана Тобілевича. Його вислали на п’ять років до Новочеркаська. Казали, що тоді російська бюрократія втратила доброго чиновника, зате українська література здобула гарного драматурга. Зрештою, та служба не була йому до душі: дисциплінований, витриманий і скрупульозно-сумлінний, він бувало кидав усе й приєднувався до товариства гуляк. Відтоді й залишилася в нього приказка: ”А виходь на мене сам сатана!”

Вийшов би великий філософ
Але що згадувати про гріхи молодості… Зрілий Карпенко-Карий — на рідкість гармонійна особистість. Відомий меценат Євген Чикаленко навчався в тому ж класі, що й Панас Тобілевич — майбутній Саксаганський, ще й сидів із ним за однією партою.
Він добре знав і старшого з братів Тобілевичів – Івана – й у своїх мемуарах залишив чимало згадок про Карпенка-Карого. Чикаленко вважав, що, якби Іванові не чотирикласна провінційна освіта, а університетська, із нього вийшов би великий філософ.
І ще одне. У ті часи звичною річчю було ставитися до кожного незнайомця ”так, ніби ця людина — сучий син, аж доки не стане достеменно відомо, що це не так” – ну, про всяк випадок. Так от, Чикаленко зауважує, що Карпенко-Карий геть не вмів користуватися цим правилом. Власне, через донос одного ”сучого сина” він і втратив службу.

Місця на сцені має вистачати всім
Іван просто обожнював театр. Долав по 50 верст із Бобринця до Єлисаветграда, щоби побачити в ролі Отелло гастролера Айру Олдриджа — темношкірого актора, що приятелював із Шевченкос. На схилі літ Карпенко-Карий міг в усіх нюансах відтворити монологи Отелло англійською мовою, якої не знав!
Ті, хто причетний до мистецтва театру, зазвичай, потрапляючи між важкі жорна театральної конкуренції, із головою занурюються в атмосферу дрібних і великих інтриг. Карпенко-Карий встояв. Саме тому посварився з братом Миколою. Бо той підтримував свою дружину, велику актрису Заньковецьку, яка не терпіла поряд із собою конкуренток. А Іван вважав, що місця на сцені має вистачати всім.
Можливо, він не мав рації професійно — зате з точки зору моралі правда була на його боці. Через це брати розійшлися. А от із Панасом Іван організував Товариство українських артистів, куди залучав багато недосвідченої молоді.

Помовчати й послухати
Він зумів залишитися природною людиною. І тоді, як служив у поліції, і коли вже був артистом. Улітку він брав відпустку, їхав на свій хутір Надія, названий на честь померлої першої дружини, і господарював там: косив, орав, сіяв. Він страждав, що в місті ”нема горизонту”.
На хуторі він викопав ставок, ловив рибу — і випускав назад. До слова, в нього був ще один псевдонім: революціонери-народовольці називали його поміж себе Сином Риби — від російського ”карп” (короп). Це було точно підмічено: завжди маючи що сказати, він вважав за краще помовчати й послухати. А саме цього бракувало його сучасникам. Ті не мали терпіння, щоби по чути, про що він мовчав.
А Симон Петлюра, узагалі, коли був іще театральним критиком, написав, що Карпенко-Карий – мало не антисеміт, бо у своїх п’єсах карикатурно зображує євреїв. Петлюра, мабуть, не знав, що 1881 року, коли в Єлисаветграді ”Союз спасения русского народа” влаштував погроми, якраз Іван Тобілевич переховував євреїв у себе вдома.

Хвороба – невиліковна…
Його остання сварка з братом Миколою відбулася тоді, коли розпочалася російсько-японська війна. Інтелігенція, що вважала себе за передову, тоді сповідувала ”упадницькі” настрої: що гірше буде нашій імперії, то краще для нас. Думати інакше вважалося непристойно.
Карпенко-Карий пішов «проти всіх», позаяк мислив інакше: що доброго в тому, коли люди вбивають одне одного? Брат за те назвав його ”чорносотенцем”. Іван дуже болісно це переживав. Дехто вважав, що це й спровокувало його передчасну смерть.
…2 вересня Панас Саксаганський вирядив хворого брата до Берліна. Після обстеження місцеве світило професор Боаз сказав, що хвороба (рак селезінки) – невиліковна. 15 вересня 1907 року Іван Карпенко-Карий помер.

Доброслава Хміль

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...