Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 17, 2017

Дивна смерть Гоголя. 160 років тому цілком міг бути скоєний злочин, замовчуваний досі

Автор:

|

Березень 01, 2012

|

Рубрика:

Дивна смерть Гоголя. 160 років тому цілком міг бути скоєний злочин, замовчуваний досі

4 березня 1852 року за загадкових обставин помер письменник Микола Гоголь.

Закопали живцем?

Коли 2006 року застрелили московську журналістку Ганну Політковську й отруїли колишнього підполковника Федеральної служби безпеки Росії Олександра Литвиненка, то це нагадало й про інших українців, убитих за наказами з Кремля. Зокрема, про голів Директорії Української Народної Республіки й Центральної Ради — відповідно, Симона Петлюру та Михайла Грушевського, а також керівника освітян УРСР Олександра Шумського, греко-католицького єпископа Теодора Ромжу й лідерів ОУН Степана Бандеру та Лева Ребета.

Та чи не така ж доля спіткала Миколу Гоголя? Адже його біографи не виключають того, що він був закопаний живцем, заснувши летаргійним сном. Бо коли 1931 року зносили монастир, у якому покоївся прах Гоголя, то очевидці його перепоховання згадували, що останки в труні лежали не на спині, а на животі. Та й череп був повернутий убік. Отже, письменник міг прокинутися в труні. Тим більше, що сам попереджав, аби його тіло не поспішали погребати доти, доки воно не почне розкладатися. Бо на нього находили, за його словами, «хвилини життєвого оніміння, коли серце й пульс припиняли битися».

Деякі свідки перепоховання праху Гоголя 1931-го згадували, що його склеп виявився тоді порожнім. Труну ж знайшли в тунелі, котрий відкрився після того, як стінку могильної ями випадково зачепили лопатою. Вони запевняли, що внутрішня обшивка труни була пошкодженою, а серед решток тіла Гоголя бракувало… черепа. У публікаціях про цю подію розповідалося також, що директор цвинтаря взяв тоді на пам’ять його ребро, але закопав через три дні неподалік нової могили письменника, бо той приходив до нього вві сні й вимагав повернути. А злодій, який украв гомілкову кістку Гоголя, наступного дня не зміг її знайти. Та й щодо черепа подейкували, що його викрали ще 1909 року для купця Бахрушина. І що троюрідний небіж Гоголя, погрожуючи багатію пістолетом, відібрав крадене й віддав італійському адміралові Боргезе, аби перепоховав його в Римі, після чого череп узагалі зник.

«Забруднив російське»

Переповідаючи це, журналіст «Радіо «Свобода» Василь Зілгалов додав: «Але ті, що були поряд із тілом завмерлого Миколи Гоголя в ті дні кінця зими 1852 року в московському домі Толстих, довго чекати не хотіли». Тобто не вірив, що люди, котрі поховали, можливо, іще живого Гоголя, вчинили це помилково, а не зумисне. Навіть якщо ця версія — лише чутки, то їх також мали перевірити криміналісти, котрі зазвичай дотримуються поради давнього римлянина Сенеки: Іs fecit, cui prodest (зробив той, кому вигідно). А позаяк і досі не зробили цього, ми спробуємо за них.

«Поряд із тілом завмерлого Гоголя» були його меценати, які, утримуючи письменника, вимагали відробити надані йому кошти, прославивши Росію в другому томі «Мертвих душ». Бо ж у першому й у комедії «Ревізор» він висміяв їх. А про їхню реакцію писав: «Поліцейські проти мене, купці проти мене, літератори проти мене». Та найвлучніше їхні почуття передав публіцист і критик Василь Розанов: «При­йшов чужинець і забруднив російське життя». Федір Толстой також дорікав, за твердженням приятельки Гоголя Олександри Смирнової: «Усіх росіян представили у відразливому вигляді, тоді як усім малоросіянам дали ви щось співчутливе, незважаючи на смішні сторони їхні; що навіть і смішні сторони мають щось наївно-приємне; у вас немає жодного хохла такого підлого, як Ноздрьов; Коробочка не бридка тільки тому, що вона хохлачка; уся ваша хохлацька душа проявилася в «Тарасі Бульбі», де ви з такою любов’ю змалювали Тараса, Андрія й Остапа».

Зоставався українцем

Iсторик російської лiтератури Пипiн запевняв, що Гоголь — «малорос до кісток». Із ним погодилися й українські дослідники. Академік Сергій Єфремов, розстріляний за український націоналізм, зізнався: «Після книжки Гоголя вперше почув себе сином рідної землі, ще з «Тараса Бульби» запала в душу іскра національної свідомості». А Михайло Драгоманов стверджував: «Гоголь усюди зоставався українцем по духу, виніс iз собою з сім’ї українські чесні ідеали».

Українські біографи Гоголя встановили, що його предками по материній і бабусиній лінії були гетьмани Михайло та Петро Дорошенки й Іван Скоропадський. І що їхній нащадок схвалював боротьбу своїх пращурів за визволення Вітчизни.

У «Погляді на складання Малоросії» Гоголь припускав, що якби Україна мала природні кордони з гір чи морів, то «народ, який поселився тут, утримав би політичне життя своє, створив би окрему державу». У начерку ж «Роздуми Мазепи» писав: «Чого міг чекати народ, такий відмінний від росіян, який дихав вольністю й молодецьким козацтвом, хотів пожити своїм життям? Йому загрожувала втрата національності».

А у власній версії історії України, уривки якої друкував у журналі «Арабески», запевняв, що українці й росіяни — «дві різні природи, наділені від Провидіння зовсім різною історією». Але повністю видати цю працю й роман «Гетьман» йому не дозволили. Як і викладати на кафедрі історії Київського університету.

«Киньте кацапію»

Відтак очолити його Гоголь переконав свого друга Михайла Максимовича, якому писав: «Киньте справді кацапію та їдьте в гетьманщину. У древній, прекрасний Київ! Він наш, а не їхній, правда? Що ж, їдеш чи ні? Закохався ж у цю стару бабу Москву, від якої, крім щів і матюків, нічого не почуєш».

А в опублікованому 1901 року в додатку до Gazety Lwowskiej листі польського поета Богдана Залеського до його приятеля Франциска Дубинського згадано розмови з Гоголем і Міцкевичем у Парижі: «Ми говорили найбільше про москалів, які викликали відразу й у нас, і в нього. Питання про їхнє фінське походження постійно було об’єктом обговорення. Гоголь підтверджував його з усім своїм українським запалом. Щодо питання про фінське походження москалів він написав і читав нам прекрасну статтю».

Праправнучатий небіж і біограф Тараса Шевченка, Олександр Відоменко, встановив, що не цар Микола І, а саме Гоголь відіграв головну роль у визволенні Кобзаря з кріпацтва й оплачував його навчання в Академії мистецтв. Коли ж за десять днів до смерті письменник спалив другий том «Мертвих душ», то терпець у спонсорів міг урватися остаточно. Його біографи запевняють, що Гоголь заморив себе голодом, відмовившись від їжі. Та чи міг скоїти самогубство той, кого визнали одним із найбільш релігійних людей того часу?

Знайшли дурня…

Драматург Василь Капніст, почувши вірші ще п’ятирічного Гоголя, напророчив: «Із нього буде великий талант, аби тільки доля послала йому за наставника вчителя-християнина». Таким для нього став батько — драматург Василь Гоголь-Яновський, із яким дружив і котрого шанував Іван Котляревський.

Микола Гоголь відмовився від другої частини свого прізвища, успадкованої від польських предків, бо після повстання співвітчизників Адама Міцкевича 1831 року їх не призначали викладачами Київського університету, працювати в якому Микола готувався змалку. Позаяк він ріс у маєтку дядька своєї матері, екс-міністра юстиції Дмитра Трощинського, то мав змогу користуватися однією з найбагатших тоді книгозбірень.

Та й у гімназії зголосився у бібліотекарі і з власної ініціативи слухав лекції в Академії мистецтв. Тож йому вистачало знань, аби знехтувати викладачами Ніжинської гімназії вищих наук. Хоч вони оцінювали його за це «тупим» і «посереднім».

Натомість однокласники таким не вважали. Навпаки — прозвали «таємничим Карлом». А психіатр Володимир Чиж хоч і оголосив його «психічно ненормальною людиною», усе ж визнав, що «навіть в останній період своєї хвороби переважав своїм розумом звичайних смертних». Та й ректор Петербурзького університету Петро Плетньов казав, що саме з «Вибраних місць із переписки з друзями» Гоголя почалася «власне російська література». Бо написане в ній раніше (у тому числі — Пушкіним) здалося Плетньову на тлі цього твору «учнівським експериментом на теми, вибрані з хрестоматії».

Від сатира — до сатири

Але решта його сучасників відмовляла Гоголю в здоровому глузді, бо носив різнокольорові краватки та яскраві панталони й уникав гулянок. На згаданий вище діагноз Гоголю психіатра Чижа також навели дивні «симптоми»: «Що, окрім патологічної організації нервової системи, могло заважати Гоголю й пити-гуляти, і кохати?»

Навіть Шевченко стверджував: «Нездійсненні честолюбні мрії стали причиною його розумового розладу». Та цілком можливо, що насправді той удавав божевільного, глузуючи з тих, хто всерйоз уважав його за такого. Ще в гімназії відповідав тим на кпини вгодованих паничів, які потішалися над його худорлявою статурою й довгим носом.

Позаяк ще й був дуже неохайним, то справді виглядав, як сатир — потворний персонаж давньогрецьких міфів. Та коли йому надто надокучив прізвиськами один з однокласників, то і його залишив «із носом», переконавши, що очі в того — як у бика, ще й намовив його лакея це підтвердити. А однокласник так розхвилювався, що потрапив до лікарні.

Коли ж довгоносий нечупара з «пташиним прізвищем» (у фауні гоголь — птах із родини качиних) виріс, то випустив «дзьоба» в повісті «Ніс» гуляти Петербурґом. А його герой Тарас Бульба милувався шароварами козака, вимазаними дьогтем.

Почуття гумору й талант артиста Гоголь успадкував від батька, який не лише писав комедії, а й грав у них (як і мати). А коли в Ніжинській гімназії ставили спектаклі, то його син теж виконував у них комічні ролі.

Успіх, який він здобув, спонукав юнака спробувати влаштуватися актором. Але інспектор імператорських театрів, що був адептом манірного «класичного» стилю, відмовив йому, ще й занотував: «Присланий на іспит Гоголь-Яновський виявився цілком нездарним не тільки до трагедії або драми, а навіть до комедії».

Зате Гоголю вистачило артистизму морочити голови тим, від кого залежало видання його творів. Коли читав їх покровителям, ті сприймали написане ним інакше, аніж решта вельмож, яких їхній гнів змушував знайомитися із цими «пасквілями» тихцем. Один із них, Сергій Аксаков, аж наприкінці життя визнав: щодо Гоголя «обдурювали самих себе». Та якби письменник не вдався до «димової завіси», то освічена верства Російської імперії ще не скоро впізнала би себе в «дзеркалах», якими були «Ревізор» і «Мертві душі». А коли таки впізнала, то Гоголь… загадково помер.

 Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...