Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

Досвід мовчання Амвросія Бучми

Автор:

|

Березень 08, 2012

|

Рубрика:

Досвід мовчання Амвросія Бучми

Він майже не грав шедеврів світової драми. Він сам був шедевр. В епоху Бучми ніхто, навіть сам Сталін, не міг прилюдно сказати те, що переживав і думав насправді. І Бучма не міг цього сказати. Зате зумів це зіграти. Тому він — великий.

У фільмі «Подвиг розвідника» (1947) Бучма зіграв людину під окупацією, агронома Лещука. «Наш» він чи «не наш»? Це хоче перевірити радянський розвідник, переодягнений німецьким офіцером. Він вивозить агронома за місто й інсценує розстріл. Постріл має бути в потилицю. Лещук чекає. А пострілу нема. Бучма-Лещук дуже повільно повертає голову й дивиться назад із-за плеча. То — страшний погляд. І без слів зрозумілий. Бо отак тоді озиралися мільйони інших наших, у яких навіть не питали, чи вони «наші». Так, може, обертався й Курбас, друг Бучми, убитий «своїми» пострілом у потилицю.

Звідки Бучма знав про цей мовчазний передсмертний погляд? Нібито ще задовго до цього фільму, під час Першої світової війни, солдат австрійської армії Бучма потрапив під розстріл і зостався живий. Та, окрім досвіду смерті, він ще мав досвід мовчання.

Кажуть, він чекав арешту — у передпокої мав на цей випадок валізку з білизною й циґарками. Ця валізка — як німий жест. А наприкінці 30-х років Бучма репетирував роль Леніна у «Правді» Корнійчука. То був перший Ленін, який зі сцени говорив українською. У театрі — панічний ентузіазм. А Бучма мовчки брав вудку й ішов ловити рибу. Там і народилася роль Леніна, за яку Бучма одержав свою першу Сталінську премію.

Узагалі, його ролі виникали з мовчання. То був його спосіб працювати: годинами лежав на ліжку, заклавши руки за голову, і слухав, як дружина в сусідній кімнаті грає на фортепіано. Отак зроблена його, можливо, вершинна роль — гуцул Микола Задорожний, недорікуватий, майже німий — під музику Шопена.

Другу Сталінську премію він одержав саме за мовчання. Це був 1948 рік. Театр імені Франка репетирував «Макара Діброву» Корнійчука — п’єсу про повоєнну відбудову Донбасу. Бучма грав старого шахтаря Макара, син якого пропав безвісти під час окупації. І ось Макарові приносять синів піджак, знайдений у старій шахті. Виявляється, зрадник здав сина німцям. Автор написав тут для Макара великий патетичний монолог. На репетиціях Бучма мучився. Бо не вмів брехати. А монолог Макара — це була брехня: у ту мить, коли твій син обізвався з небуття, треба говорити про розквіт соціалістичного Донбасу й про те, як товариші Сталін і Ворошилов «стояли отут під яблунею»! Бучма цього виправдати не міг, хоч і намагався. Олександр Корнійчук сидів у залі. Бучма іноді казав: «Сашко, я не буду говорити оцю фразу, я її викреслю!» Мудрий Корнійчук відповідав: «Викреслюй, Бронечку, викреслюй!»

За кілька репетицій Бучма потроху викреслив увесь монолог. Окрім слів: «Сину мій, сину!» Але цей монолог у автора був фіналом цілого акту! Як без нього? Чим закінчувати акт?

Рішення визріло вдома, коли Бучма вже збирався на генеральну репетицію. Але замість того, щоб іти навпростець до порога, він раптом пішов якимись дивними зиґзаґами по кімнаті. Чому? Потім здогадалися: оті зиґзаґи були щойно знайденим мовчазним шляхом Макара до синового піджака.

Той епізод захронометрували: мовчання Макара тривало п’ять із половиною хвилин. На сцені це — неймовірно довго. Потім Макар казав: «Сину мій, сину!», і завіса опускалася.

Зал ридав. Бо мало хто в залі не втратив когось на війні. А то ще був час, коли на батьківщині Бучми гинули хлопці-повстанці в цивільних піджаках. Про них ні слова не було сказано. Але все було зрозуміло.

 Олексій Гай

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...