Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Dec. 16, 2017

Дон Кіхот із Волині. Народився поляком, помер — українцем

Автор:

|

Квітень 19, 2012

|

Рубрика:

Дон Кіхот із Волині. Народився поляком, помер — українцем

18 квітня 130 років тому в родині польських поміщиків у Затурцях (нині Локачинський район Волинської області) з’явився на світ В’ячеслав Липинський, який започаткував в Україні «державницьку історичну школу».

«Щоби з різних племен»

Переселившись у XVIII ст. із Мазовії в Україну, Ліпіньські були патріотами Польщі до кінця XIX-го, у якому батько майбутнього тоді ще українського історика й політика давав гроші своєму синові Вацлаву, щоби він купував для селян-українців книжки, написані їх рідною мовою. Згодом той, уже назвавшись В’ячеславом Липинським, згадував: «Мама завжди допомагала мені в нелегкій праці для української ідеї — хоч удома тоді розмовляли польською й французькою, але польська політична ідея вже нікого не захоплювала в нашій родині як явно шкідлива для нашої території».

Нешляхетним шкідництвом Ліпіньські вважали бути чужинцями серед своїх земляків — волинян. Утім, першими мур погорди шляхтичів до українців пробили в 1830-х рр. представники так званих козакофільства й української школи в польській літературі — Тимко Падура, Северин Гощинський, Юліуш Словацький і Міхал Чайковський. Услід за ними ще й хлопомани — вихідці зі спольщених шляхетських родин Володимир Антонович, Тадей Рильський і Павло Житецький — повернулися до складу покинутого їхніми пращурами українського народу, щоби працею задля нього спокутувати гріхи своїх батьків. Не залишився осторонь цих шляхетних поривів і Вацлав Ліпіньські.

У 17-річному віці він дійшов того ж висновку, що й герой іспанського письменника Сервантеса Дон Кіхот: кожен шляхтич повинен по-лицарськи захищати тих, серед кого він виріс і хто його годував. Згодом пояснив у книзі «Чому я вважаю себе більше українцем, ніж поляком?»: «Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен постала держава Українська».

Однак йому, як і Дон Кіхоту, часто доводилося поодиноким лицарем боротися за свої ідеали. Після того, як товариші Вацлава по польській таємній організації в Київській гімназії відхилили його пропозицію об’єднатися з також нелеґальною українською «Громадою», він змінив ім’я й долучився до «хлопоманів». Та невдовзі відмежувався й від них. Бо вони, за його словами, «хотіли найбільше уподібнитися до народу, замість народ уподібнити до себе» — освічених і свідомих.

Випередив автохтонів

У його завзятій боротьбі за власну для українців державу українського Дон Кіхота не підтримувала не лише абсолютна більшість інтелектуалів і політиків, котрі вважали «самостійництво» за божевілля, а і його власні брати, дружина та донька. Однак це не зупинило Липинського. Простудіювавши в Краківському університеті агрономію й історію, а в Женевському — соціологію, і прослуживши два роки у війську, він розпочав на Правобережжі агітацію серед спольщеної та польської шляхти, закликаючи її «збагнути свій обов’язок перед українським народом». На скликаний ним 1909 року нелеґальний з’їзд «українців польської культури», які, маючи польське коріння, відчували територіальний патріотизм, а отже, окремішність від Польщі, прибуло 35 його послідовників.

Випускав від їхнього імені в 1909—1910 рр. двотижневик Przeglаd krajowy. А 1911-го зібрав у Львові нараду політичних еміґрантів із Наддніпрянщини, де ініціював утворення політичної організації «Вільна Україна», із котрої відтак постав 1914-го Союз визволення України. Того ж року видав книгу «З минулого України», у якій першим довів конструктивну участь руської шляхти в Національно-визвольній війні 1648—1654 рр. А також державницькі, а не бунтарські чи «возз’єднавчі» наміри Богдана Хмельницького. Його навіть обра­ли до Наукового товариства Шевченка у Львові.

Лютневу революцію 1917 року зустрів офіцером — кавалеристом 4-го Ризького драгунського полку. Навіть попри те, що важко захворів на туберкульоз легень під час Прусської кампанії 1914-го, самочинно «українізував» резервний піхотний полк у Полтаві й намагався передати його в розпорядження Центральної Ради. Але її лідери-соціалісти проіґнорували ініціативу армійських патріотів створити власне військо — не довіряли поміщикам, а в кожному офіцері їм увижався Наполеон Бонапарт. Тож у січні Київ захищали від більшовиків тільки три сотні студентів і гімназистів, які вчилися стріляти в своєму останньому бою на залізничній станції Крути.

Ідеолог гетьманства

Остаточно розчарувався в Центральній Раді після участі в першому Всеукраїнському військовому з’їзді, на який цього офіцера-поміщика делегували рядові солдати. Отож уступив до Української демократичної хліборобської партії — єдиної, яка відстоювала тоді приватну власність на землю й не мала у своїй назві прикметника «соціалістична». Написав її програму. Керував Військовою радою в Полтаві. А після того, як Україну очолив гетьман Павло Скоропадський, соціалісти-федералісти запропонували його кандидатуру на посаду міністра закордонних справ. Але не погодився, бо слово «соціаліст», як писав історик Ярослав Дашкевич, «викликало в нього спалахи гніву».

Та й російське оточення гетьмана не захоплювало. Тож відгукнувся лише на запрошення Скоропадського попрацювати послом Української держави у Відні. Почуття обов’язку перед нею змусило його залишитися на цій посаді й після того, як гетьмана скинула Директорія Української Народної Республіки. Не визнавши її, навіть створив 1920 року партію гетьманців — Український союз хліборобів-державників.

Метою цієї організації було відновлення Української держави з «клясократичним» устроєм у формі спадкового гетьманату роду Павла Скоропадського. Водночас очолив кафедру історії в заснованому гетьманом Українському науковому інституті у Берліні. Переконавшись, що всі без винятку демократичні партії світу служать ширмою багатіям, уважав справедливим лише конституційний монархічний устрій, за якого панує рівновага влади й свобода та конструктивна співпраця класів, кожен із яких має нагоду заслужити своє право на елітарність. Добробут таких монархічних країн, як Велика Британія, Швеція та Нідерланди, свідчить аж ніяк не про наївність цих ідей.

Саме Липинський став незаперечним лідером українського консервативно-монархічного руху, яким керував за допомогою реґулярного листування. Та коли українського «монарха» залишили навіть ті, хто приводив його до влади, визнав: «Ні один Санчо Панса у світі так скоро не зневірюється у своєму Дон Кіхоті й так скоро не хоче зайняти його місце, як в Україні. Тому ми не маємо своєї держави».

Коли в обмін на підтримку Угорщиною гетьман «подарував» їй Закарпаття, Липинський запідозрив його, що той — не європеєць, а кандидат у деспоти східного зразка. Після того ж, як Скоропадський перестав приховувати, що прагне необмеженої влади над країною, Липинський, котрий бачив гетьмана «англійською королевою», остаточно порвав із ним.

Започаткував політичну націю

Тим більше, що, як сервантесівський Дон Кіхот, був, за твердженням історика Івана Лисяка-Рудницького, «людиною пуританської моральної чистоти, нетерпимої до підлості та крутійства, що перешкоджало йому стати політиком у повному розумінні цього слова». Але той розрив настільки засмутив ідеолога монархізму, що прискорив його смерть від туберкульозу, яка настала 14 червня 1931 року у Віннервальді в Австрії. Автор доктрини, покликаної вберегти Україну від катастрофічних соціальних експериментів, заповів поховати себе на її теренах — у Затурцях. Та 1945-го його родинний склеп розбили більшовики, викинувши з нього прах покійного.

Адже саме він, переконаний дослідник його спадщини Віталій Пономарьов, «започаткував державницьку історичну школу» й «першим з українських істориків наголосив на визначальній ролі провідної суспільної верстви (спочатку — шляхти, а потім — козацтва) у збереженні політичної традиції й ідентичності української спільноти». Пономарьов твердив також: «Ще одним здобутком Липинського є теорія модерної нації, яку він почав розробляти також чи не першим серед європейських філософів. На противагу панівному тоді розумінню нації як етнічної спільноти, об’єднаної кровною спорідненістю, походженням від одного предка, історичною долею, віросповіданням, мовою та звичаями, Липинський вважав головною підставою приналежності людини до нації її почуття «територіального патріотизму» та солідарності з усіма постійними жителями своєї країни: «Українцем, своїм, близьким, людиною однієї нації єсть кожна людина, що органічно (місцем осідку і праці) зв’язана з Україною». Власне, такими є всі сучасні політичні нації — спільноти громадян певної країни, які, незалежно від етнічного походження, визнають цю країну своєю, мають спільне бачення її минулого й майбутнього».

Автор «третього «Кобзаря»

Також історик-державник Ярослав Дашкевич зізнавався: «Чар слова В’ячеслава Липинського захоплював мене не раз — і коли я читав його «Україну на переломі» (читав так одним подихом два дні), і коли перечитував «Листи до братів-хліборобів». Ще один історик — Ігор Гирич — наполягає: «Його книжка «Листи до братів-хліборобів», як на мій погляд, є фактично третім «Кобзарем». Якщо перша — це «Кобзар», друга — це «Історія України-Руси» Грушевського, то третя книжка, мені здається (її всім треба читати: і сьогоднішнім політикам, будь-якій людині), — це «Листи до братів-хліборобів». Це — найбільший ідеолог, теоретик, історіо­соф України, я вважаю, ХХ ст. Цікаво, що комуніст Хвильовий казав: «Так, цей панок усе продумав, не дивлячись на те, що він монархіст».

Українцям, одним із яких уважав себе, попри своє походження, Липинський заповів: «Маючи у своїй нації Схід і Захід… ми мусимо, коли хочемо бути нацією, ці два напрями під гаслом єдності й індивідуальності нашої національної в собі ввесь час гармонізувати. Без такої гармонізації ми гинемо як нація»; «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо. І ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути».

 Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...