Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 21, 2019

До тисячоріччя загибелі Бориса та Гліба

Автор:

|

Вересень 24, 2015

|

Рубрика:

До тисячоріччя загибелі Бориса та Гліба

Борис і Гліб

Майже всі фундаментальні цивілізації на нашій землі були започатковані трипільцями, або їхніми нащадками. Це доведено як історичний факт. Відомо, що український народ почав формуватися на більшості теперішньої своєї території вже в неолітичну добу. Анти — пращури українського народу. На базі трипільської й антської культур відбувся ще потужніший духовний вибух нашого етносу — за княжої доби Київської Русі-України. Така діяльність уможливила втягнути нашу тодішню країну в орбіту міждержавних, політичних відносин у горизонти найрозвинутіших держав світу. Київ був у ХІ ст. найбільшим містом Європи, в 50 разів більшим за Лондон, в десять разів — за Париж.

Продовжуючи ці міркування, варто перейти до розповіді про двох наших мучеників Бориса і Гліба, з котрими пов’язана також писемна традиція в Київській Русі-Україні та релігійно-державницька діяльність. Від їхньої братовбивчої загибелі минуло тисячу років.
Борис і Гліб (в хрещенні Роман і Давид), були молодшими синами київського князя Володимира Великого й єдинокровними братами Ярослава Мудрого. Їхньою матір’ю була, за давньоруським літописом болгарка, проте чимало дослідників на підставі аналізу пізніших пам’яток доходять висновку, що це була візантійська принцеса Анна, сестра імператора Василія ІІ Болгаробійця, з котрою князь Володимир одружився наприкінці 80-х рр. Х ст. Саме візантійським походженням братів учені пояснюють особливе ставлення до них їхнього батька.
Триває дискусія про час виникнення та взаємозалежність літературних версій про загибель Бориса і Гліба. Однак канонічна версія, відома, як із літописного матеріалу, так і по давньоруським агіографічних оповідях, розповідає безліч подробиць про страшну загибель братів. Повідомляється, що 1015 року захворів великий князь Володимир і Бориса покликали в Київ. Звідси він вирушив у похід проти печенігів. Повертаючись із походу, зупинився на річці Альті. Тут дізнався про смерть батька і про заняття великокнязівського престолу Святополком. Дружина запропонувала йти на Київ та оволодіти княжим престолом, але Борис не хотів порушувати святості родових відносин і відкинув цю пропозицію. Тоді дружинники батька покинули його і той залишився майже сам. Тим часом Святополк, аби усунути суперників, руками своїх найманців 24 липня 1015-го убив Бориса в наметі над річкою Альті.
Слуга Георгій намагався захищати Бориса власним тілом, але вбивці вхопили тіло окалічене мечем і побігли. Тіло Бориса таємно привезли у Вишгород і там поховали у церкві Святого Василя. Йому було близько 25 років. Після вбивства Бориса Святополк покликав до Києва Гліба, побоюючись, що той може стати спадкоємцем княжого трону. Коли Гліб зупинився біля Смоленська, він отримав від четвертого брата — Ярослава — звістку про смерть батька, вбивство Бориса і про намір убити і його. І цей злочинний намір було доконано 5 вересня 1015-го.
За описами Є. Голубинського тіло Гліба знайшли 1019 року, коли Ярослав зайняв Київ. За його наказом тіло Гліба з почестями привезли у Вишгород і поховали разом із тілом Бориса, у церкві Святого Василя.
Вшанування Бориса і Гліба — дуже важлива подія, яка стосується захисників Русі-України. У фольклорній традиції святі Борис і Гліб шануються як заступники хліборобської праці, оскільки православна церква святкує дні пам’яті братів 24 липня (за ст. ст.; день смерті Бориса), 5 вересня (за ст. ст.; день смерті Гліба), а також 2 та 30 травня (обидві дати за ст. ст.; на честь урочистостей 1072-го та 1115-го) — у сезон сільськогосподарських робіт.
Борис і Гліб, а також Кирило і Мефодій — немов віхи в пракоренях нашої духової культури. А їхнє життя і діяльність — це цінна скарбниця, багатюща на думки й історичні рефлексії. Говорячи про Бориса і Гліба та про Київську Русь-Україну, українці відчувають тепло і почуття гордості, бо звідси і почало рости дерево нашого народу, це означає історично прозрівати й упевнюватися у своїй самобутності.
Митрополит Іван був ініціатором канонізації кн. Бориса та Гліба й сам склав службу їм. Його наступником став Теопемот, котрий благословив нову київську катедру св. Софії (1037). Цей собор був споруджений в епоху розквіту Київської Русі, і став головним храмом давньоруської держави. Князь Ярослав Мудрий добивався, щоб будівля стала культурною перлиною і не поступалося знаменитій Софії в Константинополі.
Після канонізації св. Борис і Гліб займають достойне місце і стають традиційними персонажами літературних творів агіографічного жанру, серед яких особливе місце займає «Сказання про Бориса і Гліба», написане у середині XI ст. Пізніше «Сказання» доповнилося описом чудес святих («Сказання про чудеса»), написаних у 1089-1115 рр. послідовно трьома авторами. Цей твір зберігся більш ніж у 170 списках.
Такі знамениті постаті, як Борис і Гліб, розповідь їхнє життя і загибель наштовхують вдумливого читача на цікаві роздуми та рефлексії. Цілий цикл релігійно-історичних описів про них різного характеру закріплюють у нашій свідомості християнську віру та позитивно впливають на етичні й моральні погляди суспільства. Життєписи святих, апокрифи, перекладацька література, паломництво — це основи, які збагачували і збагачують людську уяву. Вже з ранніх років наші предки жили релігійним життям, любили відвідувати чудотворні місця, а навіть організували паломництво, де жив і голосив науку Христос, тобто їхали вони до Святої Землі, про що в своєму «Паломнику» згадує ігумен Данило у 1106-1108 рр.
Численні інші описи та цінні спостереження про св. Бориса і Гліба містерійно промовляють до нашої душі та наповняють її світлом, спокоєм, надією й радістю. Особливо, ця радість потрібна нам тепер більше, ніж будь-коли.
Київська Русь-Україна залишила глибокий слід в історичній пам’яті не лише з огляду на прийняття християнства, але вона вивела наших предків на світову цивілізаційну арену. На жаль, вона була недовговічним державним утворенням, на величезній своїй території з різними економічними, етнічними та культурними ознаками. Досить рано Київська держава виявила тенденцію до розпаду. Причиною були як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. Без жодного перебільшення можна сказати, що Рюриковичі, котрі підняли Київ на небувалу висоту, його ж і поховали, розтягнувши Руську землю на удільні князівства, що і призвело до руїни та занепаду.
Борис і Гліб були канонізовані руською Церквою 1071 року. Рюриковичі вбачали у них своїх заступників і молитвеників. У літописах є згадки про чудеса зцілення, що відбувалися біля їхньої труни; про перемоги, здобуті з їхнім ім’ям і допомогою (перемога Рюрика Ростиславича над Кончаком), про паломництво князів до їхнього гробу (Володимира Володимировича, князя галицького; Святослава Всеволодовича, князя суздальського) тощо.

Ярослав Стех

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...