Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 18, 2017

До п’ятої річниці смерті надрайонної провідниці УПА Ірини Тимочко-Камінської

Автор:

|

Травень 28, 2015

|

Рубрика:

До п’ятої річниці смерті надрайонної провідниці УПА Ірини Тимочко-Камінської

Ірина Тимочко

У пантеонi героїв нацiонально-визвольної боротьби українського народу 1940-1960 рр. одне з почесних мiсць займає надрайонна провідниця УПА Ірина Тимочко. Ця вродлива дівчина виконувала надзвичайно важливі та відповідальні завдання в українському підпіллі. Про неї дотепер розповідають чимало легенд — про її героїчну боротьбу, мужність, яку вона проявляла на теренах Перемищини, Лемківщини та цілого Надсяння.
У неї був природний талант та особливі організаторські здібності, які забезпечували їй успіх навіть у вкрай складних умовах. Перш за все, Ірина була наділена сильною волею, відвагою, блискучим розумом, що давало їй змогу своєчасно та правильно оцінювати обстановку і приймати найдоцільніші рішення. І це запевняло їй високий авторитет як серед друзів із підпілля, так і серед цивільного населення.
Мені пощастило запізнатися з п. Іриною 1982 року в Торонто, тоді Братство колишніх вояків УПА попросило мене виступити на тему депортації українців Закерзоння під час акції «Вісла» 1947 року. Своєю чергою, п. Ірина доповідала про ситуацію українського підпілля УПА під час депортації та по її завершенні. Відтоді, хоча й п. Ірина виїхала до США, в м. Чикаґо, ми постійно підтримували зв’язок — писали листи й обмінювалися книжками.
Ірина Тимочко подала мені бібліографічні дані як про себе, так і про свого чоловіка Мирона Камінського, які я опрацював і розмістив у «Пропам’ятній книзі українських діячів Перемищини» (2006). Мирон Камінський — це унікальна і надзвичайно цікава постать, про яку теж годиться згадати. Замолоду йому доводилося жити у Франції, і у воєнне лихоліття він із родиною повернувся на рідні землі, взяв псевдо «Дон» і вступив до лав УПА, де виконував відповідальні завдання.
Наприкінці 1947 року з рейдом УПА «Дон» перейшов у Німеччину, в американську зону. Там пройшов відповідний вишкіл і погодився в липні 1951-го повернутись у Польщу для продовження підпільної праці. На жаль, командира «Дона» і його кур’єрську бойову групу зрадив аґент Леон Лапіцький. Мирона заарештували у квітні 1954-го, і він зазнав неймовірних тортур під час так званого слідства.
Варшавський суд у липні 1955 року засудив командира разом із двома його побратимами на смертної кари. Завдяки тодішній політичній відлизі цей вирок було замінено на довічне ув’язнення. Але після 13-річного перебування за ґратами Мирон вийшов на волю. Перебуваючи у тюрмі, цей мужній лицар духу мобілізував усі свої сили і впродовж свого ув’язнення зумів досконало вивчити цілу програму економічних студій. Вийшовши на волю, він екстерном склав іспит з економіки перед комісією Вроцлавського університету й отримав диплом магістра.
Здобувши вищу освіту, Мирон Камінський почав працювати у Вроцлаві, але весь час перебував під постійним наглядом спецорганів. Там же познайомився з Іриною Тимочко, котра, як і він, з великою гідністю здолала важкі дороги партизанського життя, пройшла через неймовірні випробування, втрати друзів і тюрму. Але вона не втратила свого жіночого серця, вроди, ніжності, і закохані створили сім’ю.
У кожної людини — своя доля, і в небесному сузір’ї є своя зоря народження. Зоря Ірини засіяла 8 липня 1923 року в родині Ксені і Степана Тимочків у мальовничому селі Аксманицях, що біля Перемишля. Там проминули її дитячі роки. Змалку вона любила працювати на городі, при квітах, але найбільшу насолоду їй дарував спів. Батько Ірини читав «Апостола» в місцевій церкві.
1930-го Ірина вступила до початкової школи в рідному селі, але після двох класів продовжила навчання в українській початковій школі ім. М. Шашкевича в Перемишлі. По її закінченні вчилася у відомому на цілу Галичину Українському інституті для дівчат в Перемишлі, 1943 року успішно здала матуру.
Ірина належала до талановитих учениць, при тому займалася спортом і брала активну участь в культурно-освітньому житті. Тут вона стала членом «Пласту» та Юнацтва ОУН. В першу неділю після Зелених свят вона щороку організувала молодь у маніфестаційний похід до Пикилич, на могили героїв.
У січні 1944-го для Ірина настала тривожна година, вона розпрощалася з батьками, взяла псевдонім «Христя» і пішла у підпілля УПА. Дівчина працювала у жіночій мережі Українського Червоного Хреста на Перемищині, потім — у надрайонній мережі «Бескид» на Сянощині, Бойківщині, а згодом — на Лемківщині. З вересня 1945 року виконувала обов’язки господарчого референта надрайону «Бескид», пізніше – в надрайоні «Верховина».
Вже з осені 1946-го вона була відряджена на Лемківщину, де виконувала відповідальні обов’язки провідника надрайону. Подруга «Христя», мабуть, була першим і єдиним в історії українського підпілля надрайонним провідником-жінкою.
Про неї так написав в одному зі звітів Василь Галаза «Орлан», заступник провідника Закерзонського краю»: «Енергія і відвага «Христі» рівнялися силі цілої сотні «Бурлаки». Цю думку він підтвердив у розмові з автором статті. Визначний діяч Лемківщини Василь Шост обвозив мене тими місцевостями Лемківщини, де діяла «Христя». Між іншим він сказав: «Запам’ятай, «Христя» в серцях наших лемків залишилася назавжди як надзвичайно сильна індивідуальність, прямо титан-жінка в історії визвольних змагань».
Він і його друзі при нашій зустрічі високо оцінювали її внесок у визвольні змагання. Після акції «Вісла» і депортації лемків «Христя» повернулася на Перемищину, де виконувала обов’язки зв’язкової проводу для спеціальних доручень. Вона інколи їздила потягами, відвідувала міста Надсяння. Її заарештували у Перемишлі внаслідок зради, і дівчина рік перебувала під слідством в Ряшеві. На допитах польський кат Міхал Байовський скалічив її на все життя, та героїня не зламалася, а гордо відстоювала національну гідність і не пішла на пропоновану співпрацю з ворогом навіть тоді, коли прокурор в Ряшівському суді зажадав для неї смертну кару. Після вироку Ірина поневірялася в найтяжчих тюрмах Польщі — в Тарнові, Фордоні й Іновроцлаві. То були жіночі в’язниці для найнебезпечніших ворогів комуністичної системи. Арештанток за найменшу провину кидали в карцер, де можна було тільки стояти в холодній воді. За амністією Ірина вийшла на волю в жовтні 1955-го, після восьми років ув’язнення. Оселилася у Вроцлаві, де вступила в університет і заочно здобула диплом магістра філософії. Там вона познайомилася з Мироном Камінським, за котрого вийшла заміж.
Пані Ірина вміла феноменально переповідати пережите, це була жінка високої культури, інтелігентна, з українською патріотичною душею. Вона не лише барвисто розказувала про себе, але також не менш талановито описувала долю свого героїчного покоління. Свої спогади вона опублікувала в знаменитій книзі «Моя Одіссея». Лиха смерть 8 серпня 1983 року обірвала життя Мирона Камінського, його було поховано у Вроцлаві.
Після смерті чоловіка пані Ірина еміґрувала за океан і якийсь час жила в Торонто. В розмові з нею можна було відчути її не меншу духовну стійкість та силу волі. Відчувалося, що ця жінка здатна вистояти, не схибити, залишитися собою, попри будь-які загрози й перешкоди на своєму життєвому шляху.
Невдовзі п. Ірина вирішила переїхати до США. Тут вона активно долучилася до громадського і політичного життя діаспори. Вірні храму Св.св. Володимира й Ольги в Чикаґо стали її родиною. Жінка брала дієву участь у роботі Братства вояків УПА і видавництва «Літопис УПА».
Писати про неї — те саме, що писати про епоху визвольних змагань. Від Ірини Тимочко тягнуться всі нитки нашого закерзонського буття. Можна сказати, що серед численного патріотичного українського жіноцтва п. Ірина була однією з ікон, символізуючи дух нашої нації. Саме тому зродився мій скромний задум представити і належно вшанувати її подвиги. Щоби на прикладі Ірини Тимочко можна було застановитися й багато чого навчитися, що я й зробив. Знайомлячись з історією цієї незвичайної жінки, ми повинні передавати знання про її долю новим поколінням і гартувати їх для жертовного патріотизму.
На схилі свого життя п. Ірина в січні 2009-го переїхала з Чикаґо до Ходорова в Україну, де провела своє перше Різдво у колі родини. На жаль, 21 травня 2010 року її серце зупинилося. Героїня померла серед рідних на українській землі, якій віддала свою молодість і життя. На похорон зібралися родичі і друзі зі Львова, Дніпропетровська та Києва.
Світлої пам’яті Ірину Камінську-Тимочко з почестями поховали на місцевому цвинтарі у м. Ходорові, поряд із могилами її батьків. Вона відійшла у вічність, але її героїчний подвиг повинен стати джерелом натхнення й віри у перемогу для сучасних і майбутніх поколінь. Хилимо низько наші голови перед маєстатом її життя й усіх тих, хто наближав день відновлення нашої державності та захищає Україну нині від лютої аґресії путінської Росії. Ніколи в нашій пам’яті не згаснуть імена тих чесних героїв, котрі довели і доводять світові незборимість і прагнення нашого народу жити ідеалами справедливості та гуманізму у своїй суверенній державі.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...