Новини для українців всього свту

Tuesday, Aug. 11, 2020

До 90-річчя від дня смерті Євгена Чикаленка

Автор:

|

Червень 12, 2020

|

Рубрика:

До 90-річчя від дня смерті Євгена Чикаленка
Євген Чикаленко

В українській історії Ім’я Євгена Чикаленка універсальне. Він — відомий агроном, меценат, громадський діяч, видавець, публіцист. Однак за радянських часів прізвище Чикаленка було забуте. Його донька Ганна згадувала, що батько був людиною єдиної мети, для нього українське національне відродження було тією ідеєю, яка панувала над усім його життям. Невтомно працював задля української справи, організував і фінансував чимало пам’ятних подій у вітчизняній історії на ниві суспільно-патріотичного, культурно та мистецького життя у Надніпрянській Україні та в Галичині, а також у Росії. Вчений і практик у галузі сільського господарства та популяризатор сільськогосподарських знань, а також член Української Центральної Ради.
Євген Чикаленко народився 9 грудня 1861-го у с. Перешори на Херсонщині у сім’ї поміщика. Дитинство провів у Перешорах серед простих українських селян, в атмосфері живих народних українських традицій. Коли підлітку виповнилося дев’ять літ, його віддали на навчання до Одеси в пансіон англійця Рандаля. Згадуючи роки перебування у пансіоні, Євген пізніше писав у «Спогадах», що крім української, інших мов не знав. Ця обставина стала причиною дошкульних глузувань над ним із боку школярів і вчителів. Переборюючи ці труднощі, формував свій світогляд і характер. За три роки дядько Петро, котрий після смерті батька став опікуном хлопця, перевів його до гімназії Соколовських, де серед учителів були такі відомі українські діячі, як О. Андріївський, П. Нішинський, Л.Смілянський та інші.
З вересня 1875-го Євген став учнем Єлисаветградського реального училища. А після його закінчення — вільним слухачем природничого факультету Харківського університету. 1882 року він познайомився з Марією Садиковою, курсисткою з Лубенщини, з якою за рік одружився. У них було п’ятеро дітей — Ганна (знала 28 мов), Вікторія (художниця й учениця М. Лисенка), Левко (відомий археолог), Петро (знав п’ять мов, помічник В. Винниченка, секретар посольства в Стамбулі, засланий на Соловки) й Івась (заарештований 1929-го і засланий). Була ще й донька Євгенія, але вона померла дуже малою.
За зв’язки з харківськими народовольцями й єлисаветградськими драгоманівцями Є. Чикаленка заарештували й відправили під гласний нагляд поліції в с. Перешори Ананьївського повіту. Це мала батьківщина Чикаленка, в якій господарював Євгенів дядько. Відтепер уся відповідальність за господарство звалилася на вчорашнього вільного слухача. І молодий господар не спасував! Він хутко збагнув, що справи слід вести по-новому. Взявся за читання наукових праць, експериментував на перешорських полях. І незабаром отримав блискучі результати. Завдяки використанню чорного пару Чикаленкові поля давали гарний прибутковий урожай. Всюди, де він перебував, поширював національний дух і всюди захищав українську мову, боровся з усілякою темнотою і національними перевертнями. Видав ряд брошур про корисну управу на землі. Саме завдяки добрій управі отримував великі прибутки, якими підтримував українські культурні та громадські ініціативи.
Чикаленко фінансував журнал «Киевская старина», допомагав молодим літератором. Заснував фонд підтримки українських письменників при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, став фундатором Академічного дому у Львові для студентів із Наддніпрянської України. Фінансував щоденну газету «Рада». Був добре знайомий із Панасом Тобілевичем, (відомим актором П. Саксаганським), а через нього — з усією родиною Тобілевичів — Іваном та Миколою, згодом пізнав театр Марка Кропивницького і допомагав йому.
Чикаленко став одним із організаторів 1904 року Української демократичної партії й ініціатором її об’єднання 1905-го з Української радикальною партією у єдину Українську демократично-радикальну партію. Згодом поряд із М. Грушевським, С. Єфремовим, В Винниченком й іншими діячами, очолив Товариство українських поступовців. Зустрів лютневу революцію 1917 рок так, як і інші, — з великими надіями та сподіваннями. Сприяв організації Української Центральної Ради, до складу якої згодом увійшов.
Був знайомий із професором історії Володимиром Антоновичем, композитором Миколою Лисенком, бібліографом Михайлом Комаровим, статистиком Олександром Русовим, ректором Харківського університету Дмитром Багалієм.
У кожну справу, за яку брався Євген Чикаленко, віддав всі свої знання та повну енергію. Програні українські визвольні змагання й ускладнена доля України, а також неустанна напружена праця, довели до недуги шлунка, позбутися хвороби вдалося лише після складної операції у Відні 1922 року. «Зі смертю газети настане і моя духовна смерть, — писав Є. Чикаленко. — Як український Донкіхот я помру. Заховаюсь в селі, аби не бачити свідомих українців, не чуть про їх, одним словом, вернусь в «первобытное состояние» запеклого сільського хазяїна, який, окрім чорного пару, нічого й не знав і нічим не цікавився». Однак Чикаленко був не з тих, хто легко сходив із дистанції. Йому було цікаво жити і трудитися для України. Він запалювався і долав, здавалося б, нездоланні перешкоди, в ньому жила велика сила завзяття, а несприятливі обставини лише помножували його наполегливість.
Однією з найулюбленіших приказок діяча була: «А ти, Марку, грай! Щоб там не робилося, а ти все своє». Казав, що й ми поки стане сил будемо грати, а після нас нехай грають інші. Дуже цікавився зростанням нових українських талантів, яких у різній формі підтримував. До прикладу, вшановуючи пам’ять померлої восьмирічної доньки, він виділив тисячу карбованців на премію за кращу «Історію України» в одному томі. 25 тис. крб вніс на будівництво у Львові Академічного дому, гуртожитку для галицьких і наддніпрянських студентів. За матеріальної підтримки Чикаленка побачив світ чотиритомний українсько-російський словник. «Хоч український народ багато втратив від того, що загубив свою стародавню назву і що безліч його талановитих синів збагачували скарбниці сусідів, — писав він, — а все-таки наближається час, коли український народ таки займе рівне становище поряд з іншими культурними націями світу вже під своєю новою назвою українців».
Уболівав, щоб на вершині державної піраміди в Україні не опинився якийсь перевертень, щоб за його допомогою Московщина нас не поневолила. Любив повторювати приказку: «Тату, лізе чорт у хату! — Дарма, аби не Москва!» У «Щоденнику» Євген Чикаленко писав: «Німці нам не страшні; кацапи страшніші, але не через те, що вони нас обрусять: коли не обрусили нас за 250 років, то не зможуть обрусити й далі. Вони страшні нам своєю некультурністю: під московським пануванням наш народ не розвинувся, а понизився культурно, навіть став менше грамотним, як про це свідчить «Румянцевська опись», з якої видно, що в XVII ст. в Україні було більше шкіл, як при заведенні земства в ХІХ ст. А коли порівняти культурний стан фінсько-литовських народів під російським і німецьким пануванням, то ще яскравіше бачимо, що не німців нам боятися треба, а прагнути. Під пануванням німецьких баронів і під шведським у Фінляндії латиші, ести та фіни стали найкультурнішими народами в Росії, а ті ж самі фінські народи — зиряни, мордва, чуваші, черемиси, не кажучи вже про монголів — калмиків, киргизів, башкирів — під російським пануванням досі ще стоять на первісному ступені розвитку: вони ще навіть не християни, а дикуни, наче в якійсь Центральній Африці або Австралії. З таким некультурним народом небезпечно навіть у федерацію входити, а не то, щоб ще бути йому підвладним!» 1918-го Чикаленкові пропонували очолити в уряді Скоропадського міністерство з аграрних питань. Та він вважав себе не публічною людиною, тому відмовив. У «Щоденнику» ж писав: «Прадіди наші казали: «до булави треба праці й голови».
Так умови склалися, що у січні 1919 року він разом із дружиною Юлією виїздить до Галичини, згодом до Чехо-Словаччини, а звідти — до Австрії, де живе в дуже скрутних умовах на невеличку допомогу Українського громадського комітету у Празі. З припиненням цієї допомоги 1925-го повертається до Чехо-Словаччини на скромну посаду голови Термінологічної комісії при Українській господарській академії в Подєбрадах. «А тим часом хотілося б ще трохи пожити, — писав діяч, — щоб побачити, чим скінчиться доля України, про яку я ввесь свідомий вік свого життя клопотався і про яку дбав. Всі зайві гроші, що зоставались від мого скромного життя, віддавав на українські справи, про які вже й позабував. Таким чином, не склав собі запасу на старість».
Влітку 1928 року шлункова хвороба знову проявилася, довелося знову лягати під ніж у Празі. Повернувшись до Подєбрад після операції, Чикаленко живе в скрутних матеріальних умовах. 1929-го помирає його дружина Юлія Миколаївна. Навесні того ж року Євген, дізнавшись про арешт молодшого сина, знову заслаб (відкрилася виразка), його забрали до загального шпиталю, де 20 червня 1929 року він помер. 25 червня тіло, як він і заповів, спалили в крематорії. Помираючи, Чикаленко просив, щоб його попіл вивезли до України після її визволення і там розсипали по полю.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply