Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 17, 2017

До 90-річчя від дня народження Василя Макуха

Автор:

|

Листопад 09, 2017

|

Рубрика:

До 90-річчя від дня народження Василя Макуха

Нам неустанно треба повертатися в пам’яті до таких жертвенних героїв, як Василь Макух, котрий, демонструючи своє невдоволення до комуністичного режиму, прийняв найтрагічніше рішення — віддати своє життя через самоспалення. Цю вкрай незвичайну протестну акцію Василь Макух вчинив 5 листопада 1968 року. Він виступив проти жорстокого насилля та терору більшовицької імперії, проти поневолених народів, зокрема, й України. Це був трагічний і приголомшуючий героїзм, до якого вдався колишній воїн УПА в центрі Києва. Такий прометеїзм проти насилля і поневолення в ніч на 22 січня 1978-го біля могили Шевченка на Чернечій горі у Каневі повторив Олекса Гірник. Так він висловив свій і всього свого народу протест проти русифікації та на знак вшанування 60-х роковин проголошення УНР. Проти більшовицької тиранії від самоспалення загинув і Микола Бореславський. Їхні героїчні вчинки закарбовуються в пам’яті народу.
Варто пригадати, що існує фундація ім. Олекси Гірника, яка щороку вшановує у Каневі, пам’ять героя України на місці його трагічній загибелі. Олекса Гірник родом із Калуша (Прикарпаття), свідомо вибрав таку форму протесту проти політики русифікації тодішнього радянського режиму в святому місці в Каневі. Євген Гірник не раз зазначав: «Прощі до Шевченка мають надзвичайне значення в житті кожного українця. Вони оздоровлюють душу і тіло любов’ю до України».
Перед смертю колишній політв’язень розкидав листівки: «Протест проти російської окупації України! Протест проти окупації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава (радянська, та не російська)». Керівником цієї фундації є його син, колишній народний депутат, що докладає значних зусиль, щоб пробудити байдужих, котрі дивляться і не помічають існуючого зла.
Героїчний акт самоспалення є нічим іншим, як пробудженням ослабленої голодоморами та репресіями, тотальною русифікацією та брехнею української нації. Цей акт справді можна порівняти з вчинком Прометея, адже наші герої віддали своє життя задля пробудження нації, як Прометей віддав своє життя, даруючи вогонь людям. Комуністична влада намагалася замовчувати героїчні вчинки Олекси та Василя, але правда вижила тоді й живе до наших днів. Олекса Гірник і Василь Макух — незгасимі смолоскипи в житті української нації. Ідейність і жертовність — дві базові чесноти, що на них спираються всі інші моральні цінності, як окремих осіб, так і цілого суспільства. Подвиг Василя Макуха пізніше повторили 58 патріотів у різних країнах Європи. Їхні героїчні діла увічнюють їх у пам’яті народів і на їхньому прикладі гартують дух майбутніх поколінь.
Василь Макух народився 14 листопада 1927 року в селі Карів Рава-Руського повіту на Львівщині. Ще з молодих років відзначався незвичайною інтелігентністю, багато читав, а коли підріс, брав активну участь в культурно-освітній праці в рідному селі в самодіяльних гуртках — співочому та театральному. Крім цього, разом із друзями часто їздив на фестини та концерти до Угніва, Рави-Руської та Львова. На зростання його національної свідомості вплинули його односельчани, брати Микола та Петро Дужі, котрі не лише займалися культурно-освітньою працею в селі, провадили «Просвіту», організували читання ата зустрічі з нагоди роковин визначних українських діячів, а також займалися виховною патріотичною працею. Коли польська санаційна поліція зневажливо ставилася до українських селян, вони обов’язково ці акти терору використовували до підсилення спротиву проти аґресивних дій окупантів. На кожен акт польського терору українська сторона в доступній їй формі чинила різкий спротив, тим самим відстоюючи особисту та загальнонаціональну гідність.
Можна сказати, що своїми ворожими антиукраїнськими діями поляки не лише породжували український націоналізм, але й гартували до бою українських патріотів за свої права. Коли закінчилася польська санаційна політика в Західній Україні, її зайняли більшовицькі орди, які виявилися ще більшими варварами за своїх попередників.
Тоді молодий Василь Макух добровільно приєднався до патріотичного українського руху і вступив у ряди УПА, щоб боротися проти поневолювачів нашого народу. В підпіллі узяв псевдо «Микола» і з того часу з неперевершеною стійкістю, мужністю та високою людською гідністю виконував він свої обов’язки українського воїна. В бойових сутичках проявляв відвагу, хоробрість, за що неодноразово був відзначений подяками своїх зверхників. Сумлінно працював у військовій розвідці, його безпосереднім командиром був «Завірюха». До половини лютого 1946-го «Микола» воював у районі Равщини, інколи переходив на терен Сокальщини. Не раз доводилося з боями переходити совєтсько-польський кордон, аби встановити зв’язок із повстанцями Закерзоння. В одній бойовій сутичці зі совєтськими прикордонниками Василя Макуха було важко поранено — одна із куль спричинила перелом правої ноги вище коліна. В результаті цього поранення 15 лютого 1946 року він потрапив у більшовицький полон. Його підлікували і піддали він вкрай важкому слідству у Львівській тюрмі № 4 (сумнозвісних «Бригідках»).
Військовий трибунал Львівського гарнізону 11 липня 1946-го засудив патріота до десяти років каторжних робіт із обмеженням у правах на п’ять років. Термін ув’язнення відбував у Дубровлазі (станція Потьма Мордовської АРСР) і в концтаборах Сибіру. 18 липня 1955 року був звільнений із ув’язнення і висланий на спецпоселення. Перебуваючи на засланні, Василь познайомилася з Лідією та допоміг врятувати їй життя. Жінка першою отримала волю. Вона подалася до Дніпропетровська й оселилася у бабусиному будинку. А через два роки звільнили й Василя. 6 квітня 1956-го він приїхав до Ліди і з нею одружився. В сім’ї народилися двоє дітей —Ольга та Володимир. Василя вражало те, що коли його син у школі розмовляв українською, однокласники називали його «бандерою».
Чоловік перебував під постійним наглядом спецслужб. Однак він усе одно таємно підтримував зв’язки зі своїми побратимами. Наприкінці жовтня 1968 року Василь Макух приїхав до Карова, щоб відвідати хвору сестру. З батьками поділився своїми думками про антиукраїнську політику тоталітарного режиму, про русифікацію, про колоніальне становище України. Писав тоді багато листів своїм друзям із Києва, Нікополя, Дніпропетровська та в інші місцевості. 3 листопада несподівано виїхав із села до Львова. Із собою взяв трилітровий слоїк, казав, що у везе яблучний сік (насправді там був бензин). Із Львова 5 листопада потягом переїхав до Києва, де величаво торжества відзначалися жовтневого перевороту. Хрещатик був переповнений людьми і тут пролунав із полум’я голос: «Геть окупантів! Воля Чехії! Хай живе вільна Україна!». Вогонь задавив зойк, лише на мить 10 листопада 1968-го Василь прийшов до тями і помер. Свідком цієї події був Микола Мазур, уродженець Карова, котрий саме як сержант строкової служби військ КҐБ ніс тоді патрульну службу на Хрещатику. Тіло українського героя поховали на цвинтарі житлового масиву Клочко на Дніпропетровщині.
Після похорону Лідію Макух та її дітей викликали на допити, випитували, чи знають вони що про зв’язки чоловіка, з ким він контактував. Ця подія зворушила громадськість цілого світу. Героїчний вчинок Василя Макуха розносився тисячами листівками серед народу. Василь Макух надихнув багатьох літераторів, поетів і композиторів, які славили та славлять його ім’я. Зокрема, Євген Пронюк написав статтю «Пам’яті героя», яка про героя простим людям, з цього приводу були заарештовані Богдан Чабан, Стефан Бедрило й інші, котрі поширювали правду про загиблого.
27 січня ц. р. на честь Василя Макуха в Києві було встановлено меморіальну дошку, яку освятив священик Української греко-католицької церкви о. Андрій. Він зворушливо згадав про цю трагічну подію. Після виступив Володимир Макуха, чин героя, котрий подякував присутнім за участь в заході і вшанування до його батька, для котрого Україна була ціннішою за власне життя.

 

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Loading...