Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 21, 2019

До 90-річчя від дня народження Петра Дороша

Автор:

|

Вересень 10, 2015

|

Рубрика:

До 90-річчя від дня народження Петра Дороша

Петро Дорош

Із віку у вік, із покоління в покоління складається, пишеться і переповідається історія держави, окремих її реґіонів, міст, сіл та окремих людей. Життя — швидкоплинне, не завжди встигаємо передати все те, що повинні запам’ятати наші нащадки. Отже в міру своїх сил намагаюся виконати свій обов’язок перед мертвими, живими та ненародженими.
На самому початку діяльності УПА, мені було неповних десять років. Події цього періоду мені міцно закарбувалися в пам’яті. Першими захисниками українського населення на Закерзонні були загони УПА «Сіроманці», «Яструба», «Рена», «Шума», «Залізняка», «Калиновича» й інших. Всі вони з невимовною та великою людською гідністю захищали нас від загибелі, навіть ціною свого власного молодечого життя. УПА була змушена воювати не тільки з большевиками та гітлерівцями, а й із польською регулярною армією та реакційним польським підпіллям — Армією крайовою, батальйонами хлопськими й іншими ворожими загонами. Поляки вже 1942-го запровадили дикий терор проти української інтелігенції — вчителів, студентів і священиків на Холмщині та Надсянні. Вже в 1943-1944 рр. польське реакційне підпілля стало масово винищувати в селах українське населення.
О. Корнійчук, тодішній нарком закордонних справ УРСР, вимагав приєднати Закерзоння до України, але в липні 1944 року Сталін подарував його полякам разом із українським населенням. Горіли села і лилася невинна кров. Від 26 травня 1943-го до 22 травня 1944 року лише в Грубешівському повіті впродовж року польське підпілля спалило 52 села і закатувало більше 4 тис. людей. В селі Терка Ліського повіту реґулярна польська армія зігнала українських селян із дітьми до просторого будинку й усіх їх там спалила живцем. Підчас пацифікацій каральні загони руйнували культурні цінності, церкви, школи, бібліотеки та запроваджували звірячу систему тортур. Згадую ці жахливі злочини не для того, щоб закликати до помсти, а лише для того, щоб зрозуміти тло трагедії, яка ставила нас на межу катастрофи.
Керівництво УПА робило все можливе для припинення кровопролиття. Видавали звернення, летючки, брошури, щоб зупинити братовбивчу війну, але все це не давало належних результатів. У лавах УПА було чимало освічених поетів, письменників, учителів, правників, художників і людей із вищою освітою. Серед них був і Петро Дорош, котрий народився 12 липня 1925 року в Заліській Волі (Ярославський повіт у Польщі), в бідній селянській родині Івана й Анни. З молодих років Петро разом із своїми ровесниками пас під лісом худобу. З дерев вирізав різні фігурки, з вербової кори виготовляв сопілки і вигравав на них зворушливі мелодії. А якщо тільки потрапляв до рук хлопцеві олівець і папір, малював чудернацькі та дивовижні постаті, прекрасні пейзажі та складав знамениті вірші. Його творчістю захоплювалися друзі, котрих хлопчина часто зображував із фотографічною точністю.
Петро успішно закінчив початкову школу, а коли йому виповнилося 14 років, вибухнула Друга світова війна. У вересні 1941-го юнак вступив до художньої школи у Львові. Енергійний студент приєднався до українського молодіжного руху і став активним членом ОУН. Уже тоді боєздатна молодь була змушена влитися в самооборонні кущі, які згодом переродилися в УПА. Разом із іншими 1944 року, напередодні другого приходу большевиків, Петро вступив до лав УПА і прийняв псевдо «Чумак». Спочатку «Чумак» воював у боївці, а згодом із Мирославом Кушніром «Луньом» почав працювати в пропагандистській ниві як журналіст. Дописував до підпільних видань УПА, опрацьовував відозви й ульотки, писав статті до часопису «Лісовик» і малював карикатури на політичні теми. Ніхто не в змозі сказати скільки партизанських пісень співалося і співається на слова «Чумака». В нього не лише був винятковий творчий дар, його творчість була сповнена винятковою енергетикою, що мала вражаючу силу.
Між «Луньом» і «Чумаком» зав’язалася справжня дружня співпраця, вони взаємно себе доповнювали. Але наприкінці грудня 1944 року «Лунь» потрапив у засідку польського війська біля села Дібча і в безвихідній ситуації загинув. Його обов’язки перебрав «Чумак».
Довелося патріотові словом і зброєю реалізовувати національну ідею в боротьбі за волю свого народу. На жаль, заскочений польським військом разом із Юліяном Щирбою «Маґістером» 23 липня 1946-го він потрапив у полон. Переживши неймовірні тортури, «Чумак» не втратив своєї національної гідності і 1 вересня 1946 року був засуджений Ряшівським військовим судом до страти.
У Ряшівській в’язниці Петро чекав на виконання вироку. Але коли тюремні сторожі дізналися, що Петро — маляр, стали його просити малювати їм портрети із родинних світлин. Ця звістка швидко рознеслася серед тюремної обслуги, і вони все більше і більше замовляли портретів і картин у смертника. Навіть адміністрація в’язниці намагалася зупинити виконання вироку, і 24 вересня 1946 року смертну кару Петру Дорошу замінили на довічне ув’язнення.
Петра перевели до одної з найгірших тюрем у Польщі — Штуму Ґданського воєводства. У цій в’язниці сидів і мій вуйко Микола Стех «Чорний», котрий разом із Дорошем перебував у в’язничній лікарні. Петро Дорош важко захворів на туберкульоз легенів, його стан часом вважався безнадійним. 8 січня 1955-го судове покарання йому замінили з довічного на 12 років, а після XX з’їзду КПРС і політичної відлиги 9 травня 1956-го термін Дороша скоротили до восьми років ув’язнення.
Хворого звільнили і той поїхав до родини в село Раковиці. Там зміцнив своє здоров’я, познайомився з Анною Ковальчик із Гладишова Горлицького повіту (Лемківщина), й одружився з нею. Подружжя Дорошів переїхали до Квідзиня. Петро через слабке здоров’я працював на різних роботах, але найбільше заробляв на прожиток малярством. У родині Анни та Петра прийшло на світ троє дітей: син Ярослав і дві доньки — Ольга та Мирослава. Дороші візрцево виховали своїх дітей.
У київській газеті Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка у серпні 1997 року були надруковані поетичні твори та світлина «Чумака», яким Микола Литвин дав дуже високу оцінку. Редакція львівського «Вісника Любачівщини» (№ 16, 2008) помістила спогад про «Чумака». 1970-го вийшла друком збірка поезій Петра Дороша. 2006 року з’явилася «Пропам’ятна книга Українських діячів Перемищини», в якій було поміщено докладнішу статтю про П. Дороша.
Із глибокою вдячністю схиляю голову перед високою гідністю Петра Дороша і перед його поколінням, яке віддало своє життя за кращу долю свого народу. Це покоління не лише на волі виступало проти глуму та тиранії своєї нації, а навіть у ворожих тюрмах залишалося свідомим своєї національної приналежності та відстоювало честь нації. Настав час вибратись із тенет фальшивих міфів про УПА та засвоїти криваві сторінки історії так, аби вони ніколи не повторилися і щоб герої залишилися героями.
Ми відзначаємо 90-річчя Петра Дороша в час, путінська Росія заливає кров’ю нашу землю. І наші герої, як колись вояки УПА, власним життям захищають державний суверенітет. Кожен день їхньої боротьби доводить, що «майнова еліта» не врятує державу, а лише жертвенний героїзм забезпечить перемогу нашому народові. Як воїни УПА, так і сучасні герої добровольчих батальйонів, котрі часто гинуть у нерівному бою з російським аґресором, не лише становлять сумління нації, вони є і залишаються «інженерами душ» свого народу. Всі вони кладуть голови на вівтар неньки України і тим заслуговують собі на вічний спокій, шану та славу. Пам’ятайте про цих героїв і про національні жертви всіх часів, яких лиха доля поклала в могилу. Нехай Господь Бог прийме їх усіх у своє небесне царство. Всі народи в усьому світі шанують своїх героїв, вони для них — національна гордість держави і формують національну свідомість людей, учать їх патріотизму та поваги до минулого та сучасного країни. Як сказав Володимир В’ятрович, директор Українського інституту національної пам’яті, «пам’ятаючи загиблих героїв, ми рятуємо живих».

Ярослав Стех

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...