Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Dec. 13, 2018

До 90-річчя від дня народження Анни Валентинович

Автор:

|

Серпень 09, 2018

|

Рубрика:

До 90-річчя від дня народження Анни Валентинович

Український жіночий героїзм починається всюди, де стає важко та небезпечно. Українські жінки безлячно стають попереду тривог. Високий героїзм вони проявили у визвольних змаганнях, а також у тюрмах і засланнях проявляли високу жіночу гідність. Серед них одне з провідних місць в історії займає Анна Валентинович, котра відіграла значну роль у поваленні комунізму у Польщі.
Анна Любчик народилася 15 серпня 1929 року у с. Сінному (тепер Садове Гощанського району Рівненської області). Її батько мав п’ятеро дітей від першого шлюбу, а від другого додалося ще п’ятеро. Родина була бідною селянською, але Анні все ж удалося закінчити чотири класи сільської школи в Сінному. Її мати померла 1937-го, 1940 року батько одружився втретє і мав від цього шлюбу ще п’ятьох дітей.
Анні з дитячих років довелося тяжко працювати, щоб вижити. Вона часто була змушена йти в найми до багатіїв, щоб забезпечити собі прожиток. У 1939-1941 рр., коли в Західну Україну прийшла більшовицька орда і запровадила колгоспну систему, поляки втікали до Польщі. Серед них і господарі, в котрих Анна була за наймичку. Про її виїзд із ними навіть батько нічого не знав.
Згодом Анні сказали, що вся її родина загинула під час війни, а рідне село спалили. Дивом Анна в це повірила. Спершу разом із польською родиною жила в околицях Варшави, потім переїхала до Ґданська. Там покинула своїх працедавців і стала працювати в сільському господарстві, згодом перейшла до пекарні, а звідти перевелася у маргаринову фабрику.
Після закінчення 1950 року курсів зварювальників працювала у ґданській судноверфі. Тоді вступила до Спілки польської молоді й одночасно до жіночої організації. Там активно боролася за права робітників, унаслідок чого потрапила під нагляд спецслужб. Їй загрожувала в’язниця, але 1952-го Анна народила сина, і це до якоюсь мірою її врятувало.
Працюючи в Ґданську, весь свій час Анна присвячувала громадській діяльності, захищаючи права робітників, поневолених комуністичною системою. У Ґданську з Анною познайомилася Ольга Васильків, котра виконувала обов’язки генерального секретаря Головного правління Українського суспільно-культурного товариства.
Анна здобула велику популярність серед робітників у Ґданську, і 1971 року її обрали до складу робітничої делеґації для перемовин із Едвардом Ґереком, першим секретарем Центрального комітету Польської об’єднаної робітничої партії. 1978-го стала співорганізатором утворення в Польщі не визнаних владою Вільних профспілок, за що її переслідувала влада. 8 серпня 1980 року з політичних причин жінку звільнили з роботи в судноверфі. Це, серед іншого, стало приводом до початку страйку 14 серпня в судноверфі ім. В. Леніна, що започаткувало виникнення десятимільйонної незалежної профспілки «Солідарність», в якій Анна стала провідним діячем. Першим пунктом вимог страйкарів було поновлення Валентинович на роботі. Невдовзі після неї з роботи звільнили й Леха Валенсу.
Після перемовин «Солідарності» з комуністичним режимом вимоги робітників частково задовольнили, Валентинович і Валенсу повернули на роботу. Та 13 грудня 1981-го в Польщі запровадили воєнний стан. У березні 1983 року Валентинович інтернували засудили до півтора року позбавлення волі (умовно).
Щойно після розпаду СРСР її сестра Ольга Любчик разом із батьком, за сприяння краєзнавця Єфрема Гасая, розпочала шукати Анну і знайшла. Вже після відновлення Української державності Анна дізналася, що в Україні живе її найближча родина. Відтоді щороку відвідувала свою рідню в Україні.
Сучасна Польська влада не називає Анну Валентинович українкою. 2003 року вона відмовилася від звання Почесної громадянки Ґданська, а 2005-го — від почесної пенсії, яку їй запропонував Марек Белька, тодішній прем’єр-міністр Польщі. Не брала жінка участі й у святкуванні 25-річчя заснування «Солідарності» (2005). Але того ж року прийняла від президента Джорджа Буша «Медаль Свободи», а президент Лех Качиньський відзначив Валентинович Орденом Білого Орла. Вже після смерті 10 квітня 2010 року на її честь назвали вулиці та парки в кількох польських містах, установили їй пам’ятники.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...