Новини для українців всього свту

Friday, Sep. 25, 2020

До 90-річчя смерті Михайла Тишкевича

Автор:

|

Вересень 16, 2020

|

Рубрика:

До 90-річчя смерті Михайла Тишкевича
Михайло Тишкевич

Михайло Тишкевич народився 7 квітня 1857 року у с. Андрушівці Липовецького повіту Київської губернії в родині уманського маршалка Станіслава Ташкевича. Батько Станіслав був уманським маршалком. З молодих років Михайло користувався титулом графа, жив у достатках, перебував у Варшаві та Вільні, їздив світом, де мав змогу пізнати життя інших народів та їхню культуру. Закінчив Академію мистецтв у Петербурзі, навчався на Заході. Це унікальна постать, ще належно не оцінена нашими поколіннями за колосальний внесок у відродження України в украй складних умовах ХІХ-ХХ ст.
Його рід був славетним і заможним: далекими предками були литовський князь Гедимін і князь Костянтин Острозький. В родині Михайла Тишкевича плекали любов до України. У 22 роки він вирішив спробувати долю військового в російській армії, але за рік звільнився. Захопився вивченням історії. Буваючи у Києві, познайомився з істориком Володимиром Антоновичем. Його наречена Софія Челмицька заприсягнулася, що вивчить українську й їхні діти продовжать справу батька. На жаль, коли народилися Єжи та Станіслав, дружина швидко відійшла від українства, тому Михайло Тишкевич покинув спольщену родину. Приїхавши до Львова, заприятелював з владикою Андреєм Шептицьким.
Матеріально підтримав творчу українську молодь: 1888-го заснував при львівській «Просвіті» спеціальну «Михайлівську премію» за найкращий літературний твір із минулого України, написаний рідною мовою. Завдяки Тишкевичу були видані історичні повісті О. Маковея «Ярошенко» й О. Назарука «Ярослав Осмомисл». Він оплачував навчання багатьом талановитим дітям із незаможних родин, передплачував часописи для селян і читалень.
1907 року під гаслом об’єднання праці для добра України створив Київське товариство прихильників миру та став його головою. Пожертвував 50 тис. франків для хворих митців. З нагоди столітніх роковин від дня народження Тараса Шевченка надав 20 тис. рублів для Українського наукового товариства в Києві. Подарував 3 тис. франків на відкриття відділу українознавства в Університеті Лювена (Бельгія). Видавав українські книги та фінансово підтримував часописи Przeglad Krajowy В’ячеслава Липинського, «Рідний край» Олени Пчілки, «Вісник» Дмитра Донцова. У київській газеті «Рада» засудив русифікацію в Україні, стверджуючи, що кожна людина має своє зерно душі, якою цінує своє життя. Під час Першої світової війни жив у Лозанні, де за його фінансового сприяння виходив тижневик L’Ukraine. Організував збирання грошей та медикаментів для українських біженців і полонених в Інсбруку, якими опікувався о. Станіслав Тишкевич, молодший син графа. Коли митрополита Андрея у вересні 1914-го ув’язнив царський режим, Тишкевич допоміг його звільнити. «Я служу Україні вільній і незалежній, волю якої вибороли нам під час революції найкращі її сини, і яку боронити до останньої хвилини життя є моїм обов’язком», — писав він.
У лютому 1919 р. уряд УНР призначив Тишкевича головою дипломатичного представництва при Ватикані. Граф був особисто знайомий із Папою Римським Бенедиктом XV. А 22 серпня очолив українську місію на мирній конференції в Парижі. Там граф зібрав багато книг про масонів, дослідив, як вони працювали проти української справи під час визвольних змагань. Антимасонська й антисоціалістична позиції стали причинами його усунення від справ. Внаслідок ідейних розходжень із урядом УНР Тишкевич вийшов із місії. Останні свої заощадження віддав на підтримання української справи. 1910-го і 1911 року його номінували на Нобелівську премію миру.
Михайло Тишкевич належав до людей, котрі, визначивши мету свого життя, ніколи не сходили з обраного шляху, незважаючи на труднощі та перешкоди. Служив Україні, за покликом серця. В період, коли українська справа вже майже нічим себе не виявляла політичнo, у численних представників історичної української аристократії «національна історична традиція майже вигасла, але повна полонізація ще не наступила». Стихійно у багатьох панувало козакофільство зі своєрідною українською модою в їхніх оселях, надвірними бундуристами та торбаністами. «Якась національна іскра тліла у потoмках тих, — писав Тишкевич, — що колись цілою душею, мовою, піснею і побутом належали до свого народу і свого люду, поступенно стала вигасати». 1920 року граф перебрався жити до маєтку сина до Жиданова біля Познані (Польща). Тут опрацьовував спогади, тут і помер 3 серпня 1930 року.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online