Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Dec. 14, 2018

До 80-річчя від народження закатованого поета Василя Стуса

Автор:

|

Січень 25, 2018

|

Рубрика:

До 80-річчя від народження закатованого поета Василя Стуса

Талановитий поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, один із найактивніших правозахисників українського культурного руху шестидесятників Василь Стус народився на коляду, 6 січня 1938 року, в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Він походив із свідомої селянської української родини, був четвертою дитиною в сім’ї. 1939-го Семен Дем’янович та Ірина Яківна, батьки майбутнього поета, переселилися в місто Сталіно (тепер — Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Через рік вони забрали туди й своїх дітей.
Після закінчення школи зі срібною медаллю Василь Стус вступив до українського відділення Сталінського педагогічного інституту (тепер — Донецький національний університет). У групі Василь був наймолодшим. Однокурсники згадують, що майбутній поет був дуже сором’язливим і працьовитий. Постійно працював у бібліотеці. Став членом літературного об’єднання «Обрій». Закінчивши 1959 року навчання з червоним дипломом, три місяці працював сільським учителем української мови та літератури на Ківоградщині. Його рекрутували в армію, два роки служив на Уралі.
Вірші став писати ще під час навчання, тоді ж він відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав українською близько сотні їхніх віршів.
1959-го вийшли його перші вірші в газеті «Літературна Україна», із вступним словом Андрія Малишка. У 1963-1965 рр. Стус працював україномовним редактором у газеті «Соціалістичний Донбас», де також мав змогу публікувати свої вірші. Ще під час навчання Василь опанував кілька іноземних мов, самостійно вивчив латину. Поліглот у побуті продовжував спілкуватися винятково українською, пояснюючи це фразою «моя мова — мамина».
У листопаді 1963-го поета зарахували до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР. У Києві він познайомився з шестидесятниками, у колі яких і зустрів Валентину Попелюх, свою майбутню дружину. Підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей та опублікував кілька перекладів Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк. Під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Разом із В’ячеславом Чорноволом, Іваном Дзюбою, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в СРСР у післявоєнний період. За участь у цій акції його виключили з аспірантури. Відтоді за ним стали слідкували агенти КДБ.
Василь часто їздив з друзями в подорожі, працював в архівах, на залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. 1965 року одружився з Валентиною Попелюх. А 15 листопада у 1966-го у них народився син Дмитро, тепер літературознавець і дослідник творчості батька. Василь Стус критикував панівну комуністичну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини. Протестував насамперед проти арештів у середовищі своїх колег. На якийсь час влаштувався на роботу до конструкторського бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
Але на початку 1970-х патріот активно приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав у комуністичному режимі і критичними оцінками правлячого тогочасного державного апарату спричинили його арешт.
На початку січня 1972 року чоловіка арештували, а у вересні Київський обласний суд засудив Стуса до п’яти років позбавлення волі і три років заслання за «антирадянську агітацію та пропаганду». У своєму коментарі на вирок суду, та щодо рецензента Каспрука, котрий на замовлення чекістів дав негативну оцінку збірці «Зимові дерева», Василь Стус сказав що «на руках цього доктора філології — моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць». Щодо тогочасних рецензентів поет зазначав, що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кадебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді».
Покарання Стус відбував у мордовських і магаданських таборах. Під час ув’язнення більшість його віршів чекісти знищили, а вірші, які він писав у таборі, вилучали, лише деякі потрапили на волю через листи дружині. 1977-го, по закінченні терміну Стуса вислали у селище в Магаданську область, де він працював до 1979 року на золотих копальнях. Після ув’язнення поет звернувся зі заявою до Верховної Ради СРСР, відмовляючись від громадянства: «Мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — означає бути рабом». Врешті-решт його звільнили.
1979-го поет повернувся в Україну, в Києві вступив в Українську Гельсінкську спілку. І незабаром знову опинився в ув’язненні. На суді адвокатом Стуса був молодий юрист, а зараз український політик із неоднозначною репутацією Віктор Медведчук, котрий навіть не відстояв право підсудного на останнє слово. Дисидента засудили до десятьох років примусових робіт і п’ятирічного заслання. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч Євген Сверстюк писав: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського аґресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката». Сам Медведчук наполягав, що роль адвоката в таких процесах є формальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він помиляється. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував вирок, оголошений відповідними політичними органами. Такий суд у СРСР проходив за зачиненими дверима.
У таборі біля села Кучино Пермської області поет продовжував писати та перекладати твори іноземних літераторів. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980-го), відомий російський вчений і правозахисник Андрій Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи. У своєму зверненні до керівників країн — учасниць Гельсінкського акту з приводу ув’язнення Стуса академік заявляв: «1980-й ознаменувався в нашій країні багатьма несправедливими вироками і переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові Василю Стусу виділяється своєю нелюдськістю. Життя людини ламається без залишку — як розплата за елементарну порядність і нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму «я». Вирок Стусу має бути скасований».
1985 року українська діаспора намагалася висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі матеріали відповідно до процедури номінації. Останні п’ять років життя поет працював над збіркою «Птах життя», але зошити з творами не вдалося повернути в Україну навіть після смерті автора.
27 серпня 1985 року, перебуваючи в тюремному карцері, Стус оголосив сухе голодування, а в ніч на 4 вересня покинув цей світ. Згідно з офіційним висновком, причиною смерті стали проблеми з серцем. Та в інформації про смерть поета і зараз дуже багато білих плям. У те, що людина, визнана радянською владою особливо небезпечним рецидивістом, померла від банальної серцевої недостатності, не вірять ні його рідні, ні знайомі, як не вірять і дослідники творчості поета. Після смерті тіло дисидента рідним не віддали, в могилі на чужій землі він відбував залишок терміну. Лише 1989 року, коли колонія вже була розформована, рідні змогли домогтися дозволу на християнське перепоховання рідного.
При ексгумації тіла версія про навмисне вбивство підтвердилася. Дмитро Стус розповів, що на тілі батька були виявлені сліди важких травм. Вочевидь, життя «особливо небезпечного рецидивіста», винного лише в умілому володінні словом і небажанні миритися з утриманням під вартою невинних людей, було для «червоної чуми» занадто великою небезпекою. За словами Дмитра, факт тілесних ушкоджень, нанесених батькові, задокументований, проте оприлюднення інформації неприпустиме з етичних міркувань. Крім цього, 1989-го, ще за радянських часів, зробити експертизу зі зрозумілих причин рідні померлого поета не могли.
Верховний суд УРСР посмертно реабілітував Василь Стус. Йому посмертно призначили Державну премію ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990). 26 листопада 2005 року Василеві Стусу посмертно присвоїли звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
Зараз на Донбасі працює Історико-літературний музей Василя Стуса. Іменем поета названо сквер у Києві, а також вулиці і сквери в Одесі, Івано-Франківську, Рівному, Вінниці, Ковелі, Луцьку, Броварах, Бориславі та Борисполі. У травні 2015 року, під час окупації Донецька російсько-терористичними військами барельєф, встановлений 2001 року на стіні університету, в якому навчався поет, зняли за особистою вказівкою Путіна.
Безсмертя Стусові забезпечили ті шедеври поетичних творів, які дійшли до нашої свідомості та його героїчна постава. Підтвердженням гарячої любові до України Василя Стуса хай послужать його слова:
Досить крові, — продекламував кат,
коли ніж, загнаний мені поміж ребер,
стримів у спині.
А я подумав, скулившись весь од болю:
що як він захоче ще й лікувати мене?

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...