Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Jun. 26, 2017

До 80-річчя від дня смерті Василя Стефаника

Автор:

|

Червень 08, 2017

|

Рубрика:

До 80-річчя від дня смерті Василя Стефаника

Визначний рід Стефаників, як і роди Озаркевичів, Кобринських, Гамораків, Трильовських, Даниловичів, Касіянів походить зі славетної Снятинщини. На цій землі люди високо цінували працю і з пошаною ставилися до освічених людей.
На Снятинщині в селі Русів 14 травня 1871 року в сім’ї заможного селянина Семена Стефаника народився син Василь. Батько був працьовитим, але мав непростий, інколи навіть авторитарний характер. На освіту сина грошей не шкодував, але долю йому намагався спланувати сам, не зважаючи на зацікавлення нащадка. Дитячі роки Василя пройшли в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв, які панували на Покутті. В тих традиціях підліток пізнав таємничий світ народних пісень, а було їх у цьому краю сила-силенна. Любив слухати казки, таємничі легенди й історичні перекази. Змалечку пас овець, їздив з батьком у поле.
Навчався Василь у Русівській початковій школі, після її закінчення продовжував вчитися у польських гімназіях у Коломиї. 1883-го на першому курсі гімназії в Коломиї Стефаник познайомився з Анною Павлик, активною учасницею жіночого руху в Галичині, рідною сестрою М. Павлика. Від неї дізнався не лише про українську літературу, але і про боротьбу українців за свої національні права. Згодом заприятелював із майбутніми письменниками Лесем Мартовичем і Марком Черемшиною. Вони були однодумцями і заснували прогресивний таємних гурток молоді, який займався поширенням культурно-освітньої праці в українських селах і відстоював право вчитися рідною мовою. За таку діяльність Василя Стефаника виключили з Коломийської гімназії і він був змушений продовжити навчання у Дрогобицькій гімназії ім. Франца-Йосифа (тут свого часу навчався й Іван Франко). Василь знову поринув у громадсько-культурну роботу. Вступив у члени селянської Україно-руської радикальної партії, заснованої 1890 року І. Франком і М. Павликом і став її одним із провідних діячів у гімназії. На формування світогляду майбутнього письменника значний вплив мали ідеї М. Драгоманова, І. Франка та М. Павлика.
Після закінчення Дрогобицької гімназії 1892-го Стефаник вступив на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові, де приєднався до студентського товариства «Академічна громада». Саме у Кракові Стефаник написав свої знамениті новели «Камінний хрест», «Вечірня година», «Дорога», «Палій» та інші. «Камінний хрест» — це своєрідне художнє дослідження душі головного героя Івана Дідуха, котрий прощається із сусідами у зв’язку з виїздом до Америки. З часу повернення з війська люди пам’ятають Івана у виснажливій праці. Потрапивши у борги, він залишає рідну землю й їде шукати кращої долі на чужину.
Слід також пригадати, що Стефаник ще в гімназійні роки став писати свої перші вірші й оповідання — «Нечитальник» (1888) і «Лумера» (1889), навіть не підписував їх. Відтак, у 1896-1897 рр. він написав ряд поетичних і прозових творів і видав книжку під заголовком «З осені». Вона не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій, що залишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті («Амбіції», «Чарівник», «Ользі присвячую», «У воздухах плавають ліси», «Городчик до бога ридав», «Вночі»). 1897 року в чернівецькій газеті «Праця» побачили світ перші реалістичні новели Стефаника «Виводили з села», «Лист», «Побожна», «В корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська». Всі вони привертають увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем із життя села.
Ще студентом Стефаник часто приїжджає на рідне йому Покуття, записує усну народну творчість, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист і громадський діяч. Після опублікування 1890-го статті «Жолудки наших робітних людей і читальні» у 1893-1899 рр. він пише твори «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос» для друкованого органу радикальної партії, а для «Літературно-наукового віснику» статті «Віче хлопів мазурських у Кракові», «Мазурське віче у Ржешові», «Мужики і вистава», «Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza», «Книжка за мужицький харч», «Молоді попи», «Для дітей», «Поети і інтелігенція».
Стефаник також бере активну участь у політичній боротьбі: виступає на селянських мітинґах, викриває антинародний характер державних інституцій, за що 1895 року його заарештовують. Попри те, Стефаник продовжує свою політичну діяльність, зокрема, 1897-го віддає багато сил в передвиборній боротьбі в Галичині, агітуючи за посла І. Франка, стає свідком жорстоких репресій над непокірними селянами, сам зазнає утисків.
Заангажувавшись у громадсько-політичну та публіцистичну роботу, він втрачає зацікавлення медициною і 1900 року залишає медичний факультет.
Загальне визнання приносить збірка новел «Синя книжечка», яка вийшла в світ 1899-го в Чернівцях. Вона отримала схвальні рецензії Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської й інших. В ній правдиво показано важкі умови життя українського селянства. 1901 року виходить у світ третя збірка новел Стефаника — «Дорога», яка визначила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Роком раніше написану ліричну сповідь Confiteor автор у переробленому вигляді видав під назвою «Моє слово».
Важливою віхою у житті Стефаника була подорож 1903 року до Полтави на відкриття пам’ятника Іванові Котляревському. Крім Полтави він відвідав також Київ, Житомир і Канів, зустрівся з Миколою Лисенком, Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, Михайлом Коцюбинським, Христиною Алчевською, Михайлом Старицьким, Панасом Мирним, Борисом Грінченком, Володимиром Самійленком, Гнатом Хоткевичем, Миколою Вороним, Іваном Стешенком та іншими. Вони вітали його як одного з видатних діячів української літератури. Велике враження справили на письменника відвідини могили Тараса Шевченка.
1904-го письменник одружився з Ольгою Гаморак, донькою священика та посла до Галицького сейму. Весілля відбулося 26 січня у ресторані львівського готелю «Ванда». Молоде подружжя оселилося у с. Стецева поблизу Русова на господарці тестя, де Василь займався сільським господарством. Він активізує громадську діяльність, особливо — роботу товариства «Просвіта», був кандидатом у посли австрійського парламенту.
Згодом разом із дружиною й трьома синами Стефаник переїхав до рідного села Русова, у якому жив уже до кінця свого життя. З 1908-го й до розвалу Австро-Угорщини 1918 року він був депутатом австрійського парламенту від радикальної партії. Цісар Франц-Йосиф призначив Стефаника довічним членом Палати панів Райхсрату.
Вкрай важким для письменника був 1914 рік: воєнне лихоліття збіглося з особистою трагедією письменника. У лютому померла дружина письменника, залишивши його з трьома дітьми. Більше Стефаник не одружувався. Попри це, громадську активність не припиняв, працював із повною віддачею. Зокрема, брав найактивнішу участь у відзначенні 100-річчя з дня народження Т. Шевченка: виступав на мітинґах, присвячених відкриттю пам’ятникам поетові, у Коломиї, Снятині, Вовчківцях, Скалі-Подільській тощо. У березні 1915-го за фальшивим доносом Стефаника заарештували, проте завдяки клопотанням Марка Черемшини невдовзі звільнили. Якийсь час письменник жив у Відні, де після тривалої перерви розпочав другий період своєї творчості (1916-1933). Він дуже уважно стежив за наростанням національно-визвольного руху в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності.
17 листопада 1917 року, виступаючи на велелюдному вічі в Снятині, він заявив, що в Наддніпрянщині «в найбільшій величі встає новий світ; звідти йде до нас світло для нашого розвою». Він очолював урядову делегацію (65 осіб) ЗУНР, яка приїжджала у січні 1919-го до Києва у зв’язку з проголошенням Акту Злуки обох частин України в єдину соборну державу.
Після поразки визвольних змагань письменник болісно переживав крах своїх сподівань. У 1927-1933 рр. Стефаник пише також автобіографічні новели та белетризовані спогади — «Нитка», «Браття», «Серце», «Вовчиця», «Слава Йсу», «Людмила», «Каменярі» й інші.
Слід зазначити, що з нагоди 30-річчя літературної діяльності Василя Стефаника українці влаштували в окупованому поляками Львові урочисту академію. Дуже прихильно ставився до письменника й митрополит Андрей Шептицький, він навіть призначив йому пенсію від Української греко-католицької церкви. До речі, ті гроші номінант роздав як милостиню жебракам і тим, хто потерпав від голоду. До самої смерті не полишало Стефаника бажання творити добро. Він писав: «Я хотів сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». І на його долю випало найбільше для художника щастя — він справді сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів. Його твори — це дзеркало, з якого пульсує гуманна душа українського селянина. Його знамениті твори пробуджували і пробуджують у читачів почуття любові до рідного краю, захоплюють високими ідеями добра, правди і краси.
Літературна спадщина письменника — багатогранна, її неможливо охопити в розмірах статті. Останні роки життя він важко хворів. 7 грудня 1936-го на 45 році життя помер і похований у рідному селі Русові.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Loading...