Новини для українців всього свту

Tuesday, Sep. 17, 2019

До 80-річчя від дня смерті Сергія Шелухіна

Автор:

|

Грудень 26, 2018

|

Рубрика:

До 80-річчя від дня смерті Сергія Шелухіна

Серед нечисленного кола українських діячів періоду Українських національно-визвольних змагань, котрі змогли піднятися над вузько партійними інтересами й активно включилися у державотворчий процес, варто назвати ім’я відомого вченого-правника й історика Сергія Павловича Шелухіна.
Він народився 6 жовтня 1864 року у с. Деньги Золотоніського повіту Полтавської губернії у поміщицькій сім’ї, що мала глибоке українське коріння. Першим вчителем Сергія був І. Бойко, племінник Тараса Шевченка. До вступу у Лубенську гімназію його готувала тітка. Сергій в гімназії виявляв неабиякі здібності — у восьмому класі склав підручник з тригонометрії, схвалений відомим математиком А. Вінклером, про що було зроблено запис в атестаті зрілості, який він отримав 1883-го. Того ж року вступив до Київського університету св. Володимира. Спершу студіював на фізико-математичному факультеті, а 1885 року перейшов на юридичний факультет.
Під час навчання Сергій став активним учасником національного відродження, членом «української громади», захищав ідеали незалежної соборної України та належав до грона талановитих студентів. 1888-го закінчив університет і до 1893 року працював на різних посадах у Єлисаветградському окружному суді. З 1893-го Виконував обов’язки слідчого з особливо важливих справ та був він почесним мировим суддею Кам’янець-Подільської округи. У 1897-1902 рр. був товаришем прокурора Кишинівського окружного суду, а з 1902 року став членом Одеського окружного суду. Належав до Одеського юридичного товариства.
Водночас із юридичною практикою викладав теорію права, державне право, російське цивільне право у класичних гімназіях, займався науково-дослідницькою працею. В Одесі став одним із лідерів українського національного руху. Він був ініціатором заснування Одеського товариства «Просвіта», був діяльним членом місцевого осередку Товариства українських поступовців.
Одразу після революції Шелухіну запропонували посаду в селянському департаменті Сенату в Петрограді. Проте, залишаючись вірним українській національній справі, він відхилив пропозицію. Вже у перших числах березня 1917-го ініціював створення в Одесі Українського революційного керівничого комітету й очолив цю інституцію. В середині квітня 1917 року в Одесі відбулося українське віче, головними промоторами якого були С. Шелухін, В. Чехівський і В. Голубович.
У резолюції віча висунули пропозицію «домагатися 1) територіальної автономії України в межах етнографічної більшості населення українського з цілковитим забезпеченням прав інших націй; 2) вважаючи Херсонщину краєм українським, — включення її в межі майбутньої автономної України; 3) щоб Тимчасове правительство, не відтягаючи до установчих зборів, проголосило декларацію признання територіальної автономної України, іменування для України окремого міністра, який мається для Фінляндії».
Шелухін був також одним із фундаторів Одеської військової української ради, до якої увійшли представники окремих військових частин армії і флоту. 26 квітня 1917-го в Одесі відбулися установчі збори організації, на яких вона була юридично оформлена, затвердили статут, керівництво, прапор та офіційну назву ради — Одеський український військовий кіш.
12-13 березня 1917 року з’їзд Товариства українських поступовців. Напередодні цієї події Шелухін був присутнім на другому засіданні новоствореної Центральної Ради. С. привітав зібрання від Одеського революційного керівничого комітету і доповів про його діяльність і виголосив національно-політичну програму, яка була спрямована на самостійність України.
Правник дописував у видання «Зоря», «Українська хата», «Літературно-науковий вісник», «Українське життя», «Світло» й інші. На Всеросійському археологічному з’їзді у Чернігові виголосив доповідь про стародавність і державно-правове значення назви «Україна». Широкого розголосу, зокрема, за кордоном, набула його праця «Німецька колонізація на Україні», видана українською (1913) та російською (1914) мовами.
«Нагороджений за судову службу орденами і чином дійсного статського совітника, — писав С. Шелухін у своїй автобіографії, — я через мою любов до рідного краю не міг на Україні стати навіть членом судової палати, в якій не раз сидів».
Датою відновлення незалежності України він вважав дату зречення Миколи ІІ престолу й автоматичного скасування присяги підданства цареві, зробленої Богданом Хмельницьким, і «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року, з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». Як дещо згодом писав сам Шелухін, нерозуміння цього лідерами Української Центральної Ради, які попри все дотримувалися федералістичної концепції, «взагалі робило існування Української держави й самостійності безґрунтовним з правного боку і спірним».
У грудні 1917-го вимагав прискорили участь УНР у мирних перемовинах в Брест-Литовську. 3 серпня 1918 року генеральний суддя С. Шелухін був призначений сенатором Гетьманату. 5 вересня він подає прем’єр-міністрові Лизогубу записку, яка була першим офіційним документом про державний статус української мови часів держави Скоропадського. 1919-го, вже за Директорії, Сергій Шелухін міністра судових справ і водночас — Генеральним прокурором України.
1921 року, після програних визвольних змагань Шелухін еміґрував до Відня, де з 12 лютого заснував Всеукраїнську національну раду (ВНР) та очолив її правління. Через серйозні суперечності діяльність ВНР виявилася недовготривалою, і Сергій переїхав до Праги. Там працював викладачем в Українському вільному університеті й Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, головою Українського комітету у Чехо-Словаччині й Українського правничого товариства в Чехії.
На еміґрації юрист стає автором численних праць з історії України, в яких аналізує визвольну боротьбу та боротьбу за українську державність, звинувачує в трагічному фіналі боротьбі українську інтелігенцію і відсутність єдності народу. Писав цінні праці з історії українського права — «Закупи з «Руської Правди» (1929), «Історико-правні підстави української державності» (1929), «Варшавський договір між поляками та Петлюрою» (1919-1926), «Звідки походить Русь. Теорія кельтського походження Київської Русі з Франції» (1929), «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів» (1936), «Німецька колонізація на Україні» (1938).
Учений аналізував причини поразки українських національно-визвольних змагань, звинувачував голову Центральної Ради Грушевського в тому, що «у державно-правових питаннях обходився без правників».
Стан здоров’я вченого погіршився і 25 грудня 1938-го перестало битися його серце. Поховали заслуженого українця на цвинтарі в чеській столиці, яка стала притулком для багатьох наших політичних еміґрантів.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...