Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Dec. 13, 2017

До 80-річчя від дня народження Анатолія Лупиноса

Автор:

|

Вересень 27, 2017

|

Рубрика:

До 80-річчя від дня народження Анатолія Лупиноса

Аби почати розповідь про нашого ювілянта, насамперед треба з’ясувати, що таке УНА-УНСО, з якою Анатолій Лупиніс тісно пов’язав свою патріотичну діяльність. Він одним із перших збагнув безперспективність угодовської позиції під час відновлення української державності, до якої вдавалися всі без винятку «перебудовчі» структури. Спільно з революційною молоддю він ініціював створення Української міжпартійної асамблеї, яку за його ж ініціативи було перетворено спочатку на Українську національну асамблею (УНА), а пізніше на УНА-УНСО. 3-4 листопада 1990 року в Києві відбувся установчий з’їзд Української націоналістичної спілки (УНС), до якої вступили відразу більше 1 тис. членів. А вже 11 січня 1991-го загони УНС на чолі з Юрієм Тимою охороняли литовський парламент під час подій у Вільнюсі, щоб не допустити до антилитовської аґресії російських реваншистських сил. 30 червня 1991 року 200 членів УНС провели смолоскипну ходу на згадку про день проголошення у Львові незалежності України. В Києві на базі УНС почали формуватися загони Української народної самооборони (УНСО) для організації спротиву заколотникам, котрі виступали проти суверенітету України. В армійських частинах працювали пропагандисти УНС, котрі переконували військових ставати на бік УНСО. У результаті 8 вересня 1991 року відбулася Українська міжнародна асамблея, яка накреслила головні напрямки діяльності організації.
УНА-УНСО спочатку очолив Юрій Шухевич, син головнокомандувача УПА Романа Шухевича, але всі важливі справи організації вирішувала Президія організації. Арсенал методів діяльності УНСО був широким — від розгону антиукраїнських зібрань до закликів приєднати українські етнічні землі Придністров’я, Кубань та інші в лоно української держави. Також прийняли постанову перешкоджати вивезення майна з України та допомагати іншим народам, таким, як Грузія та Чеченія, звільнитися з колоніальної залежності від імперської Росії.
Серед багатьох активних членів УНА-УНСО зі самого початку був Анатолій Лупиніс, котрий народився 21 липня 1937 року в селі Новоолександрівка Красноармійського району Донецької області, де проживали його батьки після втечі зі сибірського табору. Їх туди були вивезли за відмову вступити в колгосп. Після війни родина переїхала на Черкащину, де Анатолій закінчив школу зі золотою медаллю. У жовтні 1956-го за організацію студентських виступів його заарештували та засудили до шести років в’язниці, а 1957 року за активну участь в тюремних страйку у 7-му таборі за «антирадянську агітацію та пропаганду та контреволюційну саботажну діяльність» йому додати ще десять років ув’язнення. Покарання відбував у тюрмі міста Володимир та у спецтаборі особливого суворого режиму № 10. Перебуваючи у Володимирській в’язниці, переносячи страшні тортури радянського режиму, Анатолію паралізувало ноги. В ув’язненні він мав змогу познайомився з багатьма українськими націоналістами з УПА, котрий тримали в тюрмі. Вони не лише допомагали йому, але й були моральною опорою. Час минав і за станом здоров’я та після відбування частини покарання 1967-го Анатолій випустили на волю. Довелося два роки лікуватися. Після цього патріот уже зміг рухатися за допомогою палиць, тому одразу ж приєднався до патріотичного руху і продовжив навчання на економічному факультеті Української сільськогосподарської академії, яку успішно закінчив, не зважаючи на всілякі перешкоди. Під час навчання та в контактах з молоддю Анатолій весь час вів просвітницьку роботу, вказуючи на варварства, які чинить большевицький режим передусім над українським народом. За патріотичний виступ 22 травня 1971 року біля пам’ятника Тарасові Шевченкові в Києві в день вшанування пам’яті Кобзаря, його знову заарештувало КДБ, і патріот ще 12 років потрапив у в’язницю. Звільнившись 1983-го, він одразу ж долучився до підпільної активної роботи, став ініціатором створення асоціації «Зелений світ», українського «Меморіалу», членом ініціативної групи зі створенню «Народного фронту (пізніше — руху) України.
В УНА-УНСО Анатолій відгравав надзвичайно важливу роль. Разом із політичною та революційною діяльністю він писав заклики, звернення до народу, опрацьовував летючки, писав вірші, які надихали і завжди надихатимуть на боротьбу не одне покоління українських революціонерів. Анатолій Лупиніс, не зважаючи на недугу, виявляв незвичайну організаторську ініціативу і жертовність у праці. За його участю 28 серпня 1991-го в Києві відбулася зустріч із Ігорем Смирновим, лідером самопроголошеної Придністровської молдовської республіки (ПМР) і висунуто пропозицію приєднати цю територію до Української держави. На жаль, відсутність належної реакції на це з боку офіційного Києва підштовхнуло УНСО до внесення української силової присутності в реґіоні. Ця ідея начебто виникла в середовищі літніх львівських націоналістів, за зразком відправлення до Закарпаття похідних груп ОУН 1939 року. Група УНА-УНСО, в якій також брав активну участь і Лупиніс, провела ряд політичних заходів в Одесі, Херсоні, Севастополі, які проходили під гаслом: «Київ проти Москви». Також було організовано хорові виступи колектив, які демонстрували патріотичною піснею українство на тих землях. Надзвичайно успішною була організована організацією поїздка «Поїзд дружби» на південь України, яку очолювали провідні діячі УНА-УНСО під кличем «Україна не роздільна». Деякі демократичні організації України засудили цей «Поїзд дружби». Зокрема депутат від НРУ Поровський чинив тиск на представників Церкви, погрозами намагаючись відмовити єпископа УАПЦ Володимира Романюка від участі у поїздці.
1-2 травня 1992-го в Сімферополі відбувся форум українців Криму, в якому взяли участь 50 членів УНСО. Велику просвітницьку роботу було проведено на Кубані. УНА-УНСО активізувала роботу в середовищі етнічних українців у Росії, були спроби відродити Кубанське чорноморське козацьке військо, яке на 7-й сесії УНА спільно з УНА-УНСО створили фонд «Кубань» (Всеукраїнський комітет повернення Кубані в Україну), діяльність якого зосередилася на збиранні добровільних пожертв для допомоги українським політичним силам Кубані в їхньому поверненню до Батьківщини.
Поява УНА-УНСО на Придністров’ї та Кубані викликала серед українських захисників тих земель позитивну реакцію та піднесення національної гідності серед корінних українців-патріотів. В Придністров’ї почали з’являтися українські православні церкви (УПЦ), в яких правили службу священики Київського патріархату (КП). Перша така відреставрована церква постала в с. Рашкові, де з середини квітня 1992 року в приміщенні загальноосвітньої школи розміщувався вишкільний унсовський центр. Настоятелем церкви став о. Володимир, доктор філософських наук. Пізніше він очолив новостворену Придністровську єпархію УПЦ КП. За ініціативи батьків постало кілька україномовних шкіл. На підставі цього президент України Кравчук виступив зі заявою з приводу придністровських подій, у якій визнав право населення Придністров’я на самовизначення. Росія в ніч на 7 червня діяла цинічно — біля Болграда Одеської області в загадковій автокатастрофі загинув командир ополчення Придністровської республіки, заступник командира УНСО ПМР, майор запасу Майстренко, з того часу справи стали ускладнюватися. Реваншистські та проімперські сили Росії, а разом з ними і комуністи, поступово обмежували повертали на старі рейки імперії. Масово розкрадали старе радянське майно і вивозили його на територію Росії.
Керівництво УНА-УНСО широко розвинуло свою діяльність, за різними підрахунками, налічувалось від 200 до 300 тис. активних членів. У військові гарнізони країн Співдружності Незалежних Держав розсилали листівки УНА зі закликом до офіцерів і прапорщиків — вихідців із України — повертатися на Батьківщину. В деякі військові частини приїжджали агітатори УНА-УНСО. Охочих повернутися виявилось багато, але процес гальмувався на міжурядовому рівні. Крім цього, Росія не була зацікавлена втрачати українські військові кадри, які становили ядро її збройних сил — такі відомі діячі організації, як Дмитро Корчинський, Олег Вітович та сотні інших. До 2000 року головою політичної референтури УНА-УНСО був Анатолій Лупиніс, стан здоров’я котрого неустанно погіршувався і на 5 лютого 2000-го, 63-у році життя, він помер у місті Києві та був похований на Байковому цвинтарі поряд із побратимами з УНА-УНСО. Хай пам’ять про померлого і його патріотичну діяльність залишиться у нас назавжди.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...