Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 17, 2018

До 75-річчя від дня смерті Миколи Касперовича

Автор:

|

Травень 01, 2013

|

Рубрика:

До 75-річчя від дня смерті Миколи Касперовича

До сучасників того покоління, які народилися наприкінці ХІХ ст., належав і художник Микола Касперович. І більшість тих художників, письменників, поетів, професорів, науковців, істориків і навіть священиків загинула невідомо де, коли й за яких обставин. Багато з них помело мученицькою як в’язні більшовицьких концентраційних таборів в умовах жорстокої «єжовщини» на Соловецьких островах Архангельської області, де сотні, якщо не тисячі українців поклали свої голови. Одними з перших українських засланців-смертників у цій холодній і вогкій монастирській фортеці були о. Святайло зі сином і чернець Никанор на початку XVIII ст., й опісля них туди заслано протоієрея Івана Рогачевського, архімандрита Гедеона Одорського й інших симпатиків Івана Мазепи та Пилипа Орлика.

Крім згаданої Соловецької тюрми у Совєтському Союзі були й сотні інших таборів. До речі, в одному з них протягом трьох із половиною років мучився й мій батько. Дивом виживши, на щастя, він повернувся додому наприкінці вересня 1945 року. На територіях цих тюрем жертвами масового терору стало приблизно 100 найкращих українських письменників, а решту в 1930-х рр. — їх було майже 200 — насамперед зганьбили, а потім виключили зі Спілки радянських письменників України.
У сибірські безмежні табори Воркути, Караґанди, Ухти, Норильська, Колими, Кінґірі, Омська й інші, що в смузі холодного субполярного клімату, тільки під час другої великої хвилі терору 1936-1938 рр., було заслано близько 1 млн українських політичних в’язнів. Чимало з них у цих таборах загинуло тоді під кулеметним вогнем екзекуційних команд, якими безпосередньо керувала виїзна комісія московського НКВС.
7 травня ц. р. минає 75 років від дня, коли за вироком цього Народного комісаріату внутрішніх справ було розстріляно Миколу Касперовича. Відомо, із яких сфабрикованих причин його страчено. Але не відомо, де саме відбувся процес розстрілу. Касперовича було звинувачено в «контрреволюційній фашистській діяльності» й за те, що був причетний до школи Михайла Бойчука та визнаний одним із найталановитіших мистців-бойчукістів. Зрештою, не варто шукати причини арешту художника 1934-го, бо в ті часи з Москви надходили вказівки щодо числа осіб, яких треба було позбавляти волі, засуджувати, а то й розстрілювати. Виконавці керівних настанов зверталися до кремлівських негідників із-під серпа і молота з проханням збільшити квоту репресованих із мінімуму до найбільшої кількості.
Понад три повних літа поневірявся в совєтських тюрмах Микола Касперович. Історія його життєвого шляху нам маловідома, а ще менше – його образотворча спадщина, котру, напевно, було знищено майже всю ще за його життя. Насильств й вандалізм чекали й на його єдину, що залишилася з понад 300 мистецьких робіт, картину «Христос-Архітектор» (1910) 1952 року із боку ганебної пам’яті Василя Любчика, тодішнього заступника директора Національного музею у Львовіде вона зберігалася. Чорно-білу репродукцію твору було потім поміщено в журналі «Нотатки з мистецтва» (ч. 5, 1966 р.).
За радянських часів головною метою центральної влади було нівелювати українську культуру. Тому ім’я й прізвище Миколи Касперовича «забула» згадати редакційна колегія УРЕ (Українська радянська енциклопедія), а також нічого про нього не подано на сторінках «Словника художників України». Скупеньку, на шість рядків лівої колонки, інформацію про маляра було поміщено в гасловій еміґрантській Енциклопедії українознавства.
Народився майбутній художник 1885 року на хуторі Лапин Ріг біля Козельця Чернігівської області, у дворянській родині Івана Касперовича. Початкову освіту здобув удома від вчительки-няньки. У Строгановській художньо-промислового напрямку школі в Москві навчався чотири роки (1901-1905), по її закінченні відразу вступив у Краківську академію мистецтв, де щойно завершив здобувати знання Михайло Бойчук.
Студентом у Кракові Касперович був також чотири роки. Слідом за Бойчуком, що керував своєю школою в Парижі, 24-рирічний Микола теж поїхав туди. Навчався в майстернях французької столиці, а крім того 8 жовтня 1909-го вступив до «Української громади в Парижі» та невдовзі приєднався до гуртка молодих мистців школи Бойчука. Паризька світлина 1910 року, котру помістила на сторінці журналу «Образотворче мистецтво» (ч. 2, 1998 р.) історик мистецтва Тетяна Тимченко, указує на те, що Касперович відвідував цю школу разом із Софією й Тадеушом Налепінськими, Софією Сегно, Оленою Шрамм, Софією Бодуен де Куртене та Яніною Леваковською. У квітні того ж року Касперович брав участь зі своїми творами в «Салоні незалежних», у виставці школи «неовізантизму», про яку писала французька та польська преса, а також львівська газета «Діло».
Із припиненням існування «Паризької школи» 1910-го декотрі її студенти разом із своїм педагогом повернулися в Україну, зокрема М. Касперович, чий шлях додому пролягав через Італію, у тому числі Флоренцію, Равенну та Венецію. Засвоївши техніку старого малярства й фахове реставрування в паризьких музеях, кваліфікований знавець своєї справи став у пригоді своєю працею в реставрації станкового та монументального живопису в Національному музею у Львові, діяв неповних п’ять років. Роботи в ньому не бракувало, тож реставратор займався відновленням музейних мистецьких витворів, творів у приватних колекціонерів Львова та поза його межами.
Микола Касперович, найкращий учень і послідовник свого вчителя, безперечно належав до найяскравіших постатей із гурту художників напрямку школи Михайла Бойчука, але, запрошений працювати над реставрацією пам’яток українського церковного й іконописного малярства, він був змушений позбавити цю школу надії на здобутки кращих художніх досягнень. На замовлення Російського археологічного товариства 1912 року Бойчука покликали реставрувати усипальницю знаної родини Розумовських і давнього іконостасу в їхній церкві Трьох Святих у селі Лемешах (тепер Козелецького району) на Чернігівщині. Щоби роботу було виконано професійно, разом із ним поїхали його молодший брат Тимко та Микола Касперович.
Восени 1918-го Миргородську художньо-промислову школу імені М. Гоголя було реорганізовано в керамічний інститут, а згодом – у технікум під керівництвом Василя Кричевського. Щоби стати його директором, він узяв однорічну відпустку в Академії мистецтв у Києві. У середині вересня Кричевський головував на першому засіданні Ради інституту та його педагогічної ради, під час якого обговорювався Статут навчального закладу й склад викладачів. Крім колишніх педагогів Сластіона, Назарова, Патковського й інших директор представив нових — С. Налепинську-Бойчук, Юхима Михайліва та Миколу Касперовича, кандидатури яких було затверджено й прийнято. Усіх трьох художників він знав іще із часів перебування в Києві. Касперович став працювати на посаді вчителя рисунку. Його зайняття з студентами інституту тривали чотири роки (1918-1922). Йому було присвоєно звання професора Української академії мистецтв (1921).
Із реорганізацією школи в Миргороді не було легко як самому Кричевському, такі іншим вчителям у складі педагогічної ради. Її голова запровадив українську мову навчання для близько 40 учнів. За перший рік праці в інституті директора тричі арештовували більшовики. А до списку «неблагонадійних», який вели комісари ЧК, потрапили майже всі педагоги, включно з Касперовичем. Із приходом нового державного апарату та його командою червоних відбулися величезні зміни в українському шкільництві, і мало хто свідомо із цим погоджувався.
Микола Касперович вирішив присвятити свій час і свої знання охороні старожитностей. Тисячі культурних об’єктів, передусім релігійного змісту, вивозились тоді до Росії, щоб українські пам’ятки світового значення поповнили скарбниці російських музеїв. Проти відвертого пограбування України 1922 року виступали Дмитро Щербаківський, Микола Біляшівський, Федір Ернст і інші мистці.
Завданням фахівця-реставратора Касперовича було здійснювати нагляд за станом збереженості давніх пам’яток у музеях Києва, Харкова та Чернігова. У цих трьох чи не найбільших за числом експонатів українських музеях, до яких увійшли збірки з інших музейних закладів, працював Микола Іванович аж до розгрому української науки в середині 1930-х рр. Кілька років свого життя віддав реставраційній майстерні Києво-Печерської лаври з її багатьма реліквіями та неабиякими коштовностями, яку совєтська влада зайняла для своїх господарських потреб.
1926-го уряд УССР проголосив територію Лаври заповідником — Всеукраїнським музейним городком. У його приміщеннях і Цитаделі було влаштовано низку робітничих майстерень, окремих музеїв і помешкань, де жив до самого арешту Касперович. В одному з музеїв містився антирелігійний осередок. А в так званій Всеукраїнській художній реставраційно-репродукційній майстерні довелося займатися Миколі Касперовичу аж до припинення діяльності того ж Музейного городка 1934 року. Із його ліквідацією було репресовано і його працівників, включно з Касперовичем.
Із «наступом мікробів», який так саркастично окреслив у одному зі своїх есе Євген Маланюк, «радянську комуністичну атмосферу морального паралічу, періоду імітацій, акторства, шахрайства і шульєрства… зі всіма блудними вогниками «звізд», з метеорами тимчасових авторитетів і марних слів», а також усіх радянофілів і вислужників та пристосуванців радянської системи, їй вірних і відданих, було скеровано за вказівками Москви «обіймати українську культуру у своїх привітних руках так міцно, аж поки з неї буде нуль». Тож не дивно, що ім’я й прізвище Миколи Касперовича – представника ворожого до соцреалізму» бойчукізму, тривалий час замовчувалося. А він, творець свого мистецтва в іконописній техніці, яке несе в собі потужний заряд духовності, був вповні відданий йому.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...