Новини для українців всього свту

Saturday, Oct. 19, 2019

До 75-х роковин від дня страти Миколи Вороного

Автор:

|

Листопад 27, 2013

|

Рубрика:

До 75-х роковин від дня страти Миколи Вороного

Говорити про Миколу Вороного — це ятрити біль у душі через його втрату, втрату найкращого покоління, яке було й залишається совістю нашої історіографії. Десятиліттями замовчувалася правда про цілу плеяду тих, хто з безмежною відданістю служив рідному народу. І ось настав час, коли ми можемо відкрито висловлювати свої думки про всіх, хто став жертвою тоталітарного режиму збанкрутілої комуністичної системи.

І з-поміж мільйонних жертв України як одна з найважливіших у нашій пам’яті живе й житиме вічно постать Миколи Вороного. Народився він 24 листопада 1871 року на Катеринославщині, у родині ремісника Кіндрата. Учився в Харківському, а пізніше – у Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв’язки з народниками, читання та розповсюдження забороненої літератури. Три роки юнак перебував під наглядом поліції, йому було заборонено продовжувати студії на теренах Росії.
І Микола наважується еміґрувати спочатку до Відня, а після цього — до Львова. Перебуваючи в місті Лева, він познайомився з Іваном Франком, котрий мав значний вплив на формування світогляду та літературно-естетичних поглядів талановитого молодика. Микола знайшов роботу в бібліотеці, де мав змогу поглиблювати свої знання,. Він дописував до Наукового товариства ім. Шевченка, став режисером українського театру товариства «Руська бесіда». А особливо натхненно працював у редакції журналу «Життє і слово», де провадив рубрику «Вісті з Росії» та допомагав Франкові у виданні газет «Громадський голос» і «Радикал», а навіть якийсь час був неофіційним редактором журналу «Зоря». 1897-го Микола став актором трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва й інших.
Невдовзі Микола залишає сцену й працює в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. Перебуваючи в Чернігові, знайомиться з Вірою Вербицькою-Антіох, донькою Миколи Вербицького, й одружується з нею. У молодій родині 1904 року прийшов на світ син Марко.
1910-го Микола переїжджає до Києва й працює в театрі Садовського викладачем театральної школи. 1917 року він — один із засновників і режисерів Українського національного театру та співзасновник Української центральної ради. Під час ускладнених визвольних змагань, наприкінці 1920-го, Микола Вороний був змушений еміґрувати за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, та невдовзі повернувся до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, якийсь час навіть був директором цієї школи. Крім того наполегливо займався творчою працею.
Перші поетичні твори написав, іще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав 1893 року (вірш «Не журись, дівчино»). Публікувався в періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Засів», «Дзвін», «Сяйво», «Рада», в антологіях, збірниках, декламаторах початку ХХ ст. «Акорди», «Українська муза», в альманахах «Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вічну пам’ять Котляревському», «Багаття» тощо.
1901 року в «Літературно-науковому віснику» він опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур». У виданому ним альманасі «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903) поряд із модерними поезіями було представлено твори поетів, котрі гостро виступали проти декадансу, «чистого мистецтва» й інших течій у літературі та мистецтві, — І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка й інших.
Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла 1911-го в Києві. Вірші були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі поглиблюється в змісті, він порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Одним із перших вводить у лірику тему міста, переймає низку традиційних мотивів європейської поезії, де поетична одухотвореність протиставляється буденності, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на найкращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О. Білецького, «явищем високої художньої цінності».
Творчість Вороного прямує до модернізму, але його поетичні твори, просякнуті щирою любов’ю до народу, шаною до його найкращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові) тощо. Не можна оминути увагою його класичної поеми «Євшан-зілля» (1899) про полоненого половецького хлопця, котрого цілком улаштувало сите, хай невільне, принижене життя при дворі київського князя Володимира Великого, і який не дослухався порад і вмовлянь старого батька, не реагував ні на чарівні звуки рідної пісні, але, вдихнувши запах зілля свого краю, навіть наражаючись на смерть, утік із полону на батьківщину. Тут Вороний піднявся на найвищі висоти рідного слова, передавши пахощі травиці рідних степів. Це переробка легенди зі стародавнього літопису. Утім, висновок Вороного є цілком актуальним і тепер, особливо для тих, хто втратив пам’ять про красу й запах рідної мови та справжню любов до рідної землі. На тому тлі варто пригадати також вірш Memento mori!, який став відомою маршевою піснею:
За Україну,
За її долю,
За честь і волю,
За народ!
Водночас, поет створює поезії, у яких висміює псевдопатріотизм («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»). Вороному належить ціла низка мистецтвознавчих поетичних творів («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма», 1913), де він виступає прихильником системи Станіславського. Це також – «Михайло Щепкін» (1913), «Український театр у Києві» (1914), «Режисер» (1925), «Драматична примадонна» (1924).
Можна сказати, що Вороний — письменник-новатор, який одним із перших використав iдеї та форми укра?нського символiзму. Талановитий майстер слова збагатив укра?нську лiтературу поетичними шедеврами, а крім того був він чудовим критиком, перекладачем і мистецтвознавцем.
Вороний впровадив у нашу літературу надзвичайно високу цінність, тобто, намагався вслід за найкращими українськими письменниками пробуджувати почуття любові до рідного краю, до мови, захоплювати високими ідеями добра, правди та краси, а при тому він указував на вади, які слід спокутувати в нашому суспільстві.
Це істинно був справжній поет-мислитель, який не залишався осторонь реально? дiйсностi й не був байдужим до страждань свого народу. Він писав: «О нi! Я, взявши в руки зброю, Iду за генiєм до бою, Рубаюсь з ворогом, спiваю, В піснях до бою закликаю».
У своїх численних поезіях Вороний доводив, що він — слуга свого народу. У багатьох його віршах бачимо образ знедолено? Батькiвщини, і серце автора щемить вiд болю, душа розривається, адже вiн мрiє бачити свою землю, рiдний народ вiльними:
О рiдна земле, люба моя нене!
Чому, припавши до тво?х грудей,
Я тiльки плачу, як дитя нужденне…
найвідоміші його поетичні збірки – «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), «Євшан-зілля» (1917) і «За Україну!» (1921). Ціла серія поетичних творів Вороного написана для дошкільнят і має цінний виховний характер. Він також – автор кількох літературознавчих статей і театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади та переспіви з інших літератур.
Цей трудівник пера повертається у квітні 1926 року в Україну вже немолодим (йому на той час було 55 років), вірячи, що на рідній землі прислужиться своєю творчою працею своєму народові. У нього був вже доволі великий творчий досвід і чималий доробок у царині літературознавства та громадсько-педагогічної праці. В Україні його вітали такі авторитетні митці, як Максим Рильський, Павло Тичина, Олександр Білецький і Микола Зеров. Вони чудово знали, що Вороний був близьким другом Івана Франка, котрий його назвав «ідеалістом непоправним». До речі, Вороний із цього приводу написав свої міркування: «У житті є велетні-гнобителі і генії-визволителі. Він воліє йти за генієм до бою. Поет бореться своїм щирим словом, не чекаючи слави, нагород, наражаючись на небезпеку, і йому прикро, що поряд стають, теж немовби до бою, а справді для пихи своєї з порожнім серцем фарисеї. І паперовими мечами вимахують над головами».
Вороний усе своє творче життя прагнув підняти українську літературу до вершинних досягнень європейської та світової літератури, до тодішніх найкращих здобутків закордонної естетичної думки. Йому був близький духовний світ Шеллінга та Бодлера, Шопенгауера та Верлена, Спінози й Ніцше, а українські велети думки Тарас Шевченко та Михайло Драгоманов надихали Вороного ще з юнацьких років до вірного та чесного служіння рідному народові.
Величезний вплив на формування світогляду Вороного мали крім Франка такі корифеї театру, як Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Панас Саксаганський, Микола Садовський, а також видатні реформатори національного театру Лесь Курбас і Микола Куліш.
Варто згадати рядки зі статті Миколи Вороного «Театральне мистецтво і український театр» (1912): «Сцену тільки й можна розуміти як художній прояв всенародної національної культури. Культура є продукт нації, продукт всенародного, віками надбаного скарбу. Тому і сцена повинна бути тільки демократичною (в широкім значенні цього слова) та національною. Театр і культура повинні злитись докупи вони мають свою мову виражену з рухом, яка найкраще доходить до свідомості глядача. Театр, це не лише розвага, це трибуна й кафедра, вона становить своєрідний форум, який здатний перетворювати людський Дух і досконалювати його таємничим одкровенням Краси». У цих словах якнайкраще віддзеркалилися переконання Вороного — знаменитого театрального критика та визначного мислителя.

***
Злочинно-комуністичний тероризм не має аналогів у світі. Досить згадати процес Спілки визволення України — показову справу, сфабриковану ОГПУ Української РСР наприкінці 1920-х рр., що викривала вигадану антирадянську організацію серед української наукової та церковної інтелігенції. Мета — дискредитація провідних діячів української культури та громадського життя в межах централізованої політики ґеноциду української нації, здійсненого урядом СРСР у 1932-1933 рр. Суд відбувся над 45 керівниками й головними діячами так званої Спілки визволення України у будівлі Столичного оперного театру в Харкові й тривав від 9 березня до 19 квітня 1930-го. Загалом до судового процесу було залучено 474 особи, причому засуджено до розстрілу — 15, до концтаборів — 192, вислано за межі України — 87, засуджено умовно — трьох, звільнено від покарання — 124 особи.
Це – справжня трагікомедія, режисером якої була комуністична Москва. Можна навести десятки-сотні подібних прикладів. На Полтавщині облуправління НКВД сфабрикувало цілу «повстанську армію», поділило її на полки та батальйони. Самої «армії» не існувало, але в цій справі було розстріляно 5 673 особи. Ще 1933 року, після арешту приятеля Михайла Ялового, застрелився письменник Микола Хвильовий. Він писав перед смертю: «Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації». Згодом Ялового розстріляли разом із чільними представниками літературно-мистецького покоління 1920-х — Курбасом, Кулішем, Підмогильним, Зеровим, Филиповичем. У перші дні листопада 1937-го знищили майже 300 «українських націоналістів» — письменників, журналістів, академіків, професорів, лікарів, агрономів, фінансистів і вчителів. Не враховуючи близько 10 млн закатованих голодною смертю людей в Україні. Вважається, що в ці роки згинуло ядро українського селянства, серед якого – цвіт української інтелігенції.
Цей же ґеноцид українського народу відображено в антології «Розстріляне відродження». Історія видання цієї праці починається з листа Єжи Ґедройця (1906-2000), польського публіциста та громадського діяча, головного редактора культового часопису «Культура» (Париж), прихильного до України. 13 серпня 1958 року він звернувся листом до Юрія Лавриненка (1905-1987), українського літературознавця, публіциста й дослідника, і запропонував йому підготувати матеріал і видати документальну книгу «Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933».
Ця антологія вийшла у світ 1959-го з ініціативи й на кошти Єжи Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури». Обсяг книги — 980 сторінок, на яких подано найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-1930-х рр. За 1921-1931 українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання, ба навіть переважити на терені Вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (станом на 1 жовтня 1925 року, в Україні нараховувалося 5 тис. письменників, наприкінці 1930-х живими з них залишилося лише 16). Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12-13-го числа відбулися арешт Михайла Ялового та самогубство Миколи Хвильового й на цій хвилі було розстріляно 7 червня 1938-го Миколу Вороного та його сина Марка.
Як подається в книзі «Розстріляне відродження», кульмінацією репресивних дій радянського режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком «трійки» був розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», застрелених 3 листопада, були також Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, усіх і не перелічиш. В один день за рішенням несудових органів було страчено понад 100 осіб — представників української інтелігенції. Загалом кількість жертв із цвіту української нації сягає кількох тисяч.
Можна подавати численні й найрізноманітніші докази злочинства. Дивує те, що за ці вбивства, за кожну краплю невинної крові, пролитої комуністичними катами, за їхнє дикунство ніхто дотепер не притягнутий до судової відповідальності. Вони не тільки рясно залили кров’ю простори земель, при тому зруйнували культурні цінності, запровадили систему тортур, страху й заявляли дикі претензії на панування над світом, втягнувши численні народи в безодню нечуваних поневірянь. Де ж, врешті, сучасне справедливе правосуддя, коли партія тих злочинців далі користується свободою, а пам’ятники їхніх ідолів по нині стоять на перехрестях доріг в Україні.
Згодом деякі імена розстріляних було реабілітовано, а після відновлення української державності 1990 року численні публіцисти своїми статтями висвітлили цей чорний і понурий період у нашій і не лише нашій історії. На захист окремих представників, зокрема в обороні Вороного, виступали М. Бажан, М. Рильський, Ю. Яновський, М. Жук, Ю. Меженко й інші діячі.
Мабуть, немає нікого, хто міг би підрахувати, скільки було вбито, скільки закатовано голодоморами комуністичними негідниками справді в нічому не винних людей. Нарешті настав час відродження загальнолюдського культурно-цивілізаційного світовідчуття серед народів. Однак ніхто не може сумніватися в тому, що доволі є доказів і обвинувачень, на підставі яких можна й треба прийняти тверде рішення покарати за скоєні злочини банду злочинців, ідеологія котрих усе голосніше дає про себе чути й у наш час.
Не тільки письменники є живими символами терору, насилля та жорстокості комуністичної системи. Сучасні комуністи нібито застосовують у своїй ідеології інші фарби, але фактично їхні принципи залишаються незмінними. Якщо суспільство керується гуманістичними почуттями та схиляє голови перед величезними людськими жертвами, то визріває невідкладна потреба в ім’я порятунку нових поколінь зупинити розвиток комуністичної ідеології, настає час заборонити комуністичну партію. І така заборона, напевно, буде схвально зустрінута всім прогресивним людством, а не лише народом України.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...