Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Oct. 20, 2018

До 50-ліття від дня смерті Бориса Лятошинського

Автор:

|

Жовтень 10, 2018

|

Рубрика:

До 50-ліття від дня смерті Бориса Лятошинського

Борис Лятошинський народився 3 січня 1895 року в Житомирі, в сім’ї інтелігентів: батько Микола Леонтович був вчителем історії, крім педагогічної роботи займався науковою діяльністю у галузі історичних наук, а як директор різних гімназій вів громадсько-освітню роботу в Житомирі, Немирові та Златополі. Мати добре грала на фортепіано і мала прекрасний співочий голос.
З ранніх років Борис виявив велику музичну обдарованість, вчився грати на скрипці та фортепіано. Освіту почав здобувати у серпні 1904-го у Першій київській чоловічій гімназії, потім зі серпня 1906 року була Немирівська чоловіча гімназія, де його батько був директором. З 1 вересня 1908-го по 15 лютого 1911 року навчався у чоловічій гімназії Златополю, де його батько також був директором. Саме там став серйозно займатися музикою: навчався грі на скрипці у гімназійного викладача Бенціона Хаїмовського, грав в учнівському оркестрі. В 14 років написав кілька музичних творів, серед яких — струнний і фортепіанний квартети. Перші твори молодого композитора з успіхом виконували в Житомирі. Житомирську Другу чоловічу гімназію закінчив 1913-го. Того ж року переїхав до Києва та вступив до юридичного факультету Київського університету. Водночас готувався до вступу в тільки-но відкриту консерваторію, приватно навчаючись музиці у професора Київської консерваторії в Р. Ґлієра.
1914-го відбулося знайомство Лятошинського з майбутньою дружиною Маргаритою Царевич. 1918 року він закінчив юридичний факультет Київського університету, а 1919-го — Київську консерваторію. Із вдячністю згадував роки навчання у Р. Ґлієра, у його спогадах читаємо: «Він вимагав тільки одного: щоб ми були щирі у своїх музичних висловлюваннях, щоб у них незмінно відчувалась правдивість думки і почуття, щоб ми неухильно підвищували свій професіоналізм». Творчі зв’язки з Ґлієром із часом переросли у щиру людську дружбу. Серед творів консерваторських років композитор виділяв як цілком зрілі два: «Струнний квартет № 1, оп. 1» та Симфонію № 1, оп. 2».
З 1920 року він викладав у тій же консерваторії, з 1922-го вів клас композиції. З 1935 року — професор (у 1935-1938 рр. і 1941-1944 рр. — одночасно і професор Московської консерваторії). Творча спадщина Лятошинського охоплює всі музичні жанри; його твори вирізняються високою майстерністю й яскравою індивідуальністю стилю, в якому поєднуються характерні особливості музичної культури майже всіх слов’янських народів. Твори Лятошинського засвідчують високий художній рівень, любов до рідного народу і відчуття краси музичного мистецтва. Проявив себе як талановитий і сміливий експериментатор у модерній музиці (опера «Золотий обруч», оркестральні симфонії), він автор балетів із симфонічно-оркестральною музикою тощо.
Лятошинський намагався вивести українське музичне життя з однобокості в широкий світ. Творча перебудова композитора особливо яскраво виявляється, починаючи з увертюри на чотири українські теми, оп. 20 (1926) для великого оркестру. Прояснення його стилю пов’язане з використанням засобів виразності народної пісні. Ще більше це помітно в подальших творах — у трьох п’єсах на теми таджицьких народних пісень для скрипки з фортепіано, в першій опері композитора «Золотий обруч», за історичною повістю І. Франка «Захар Беркут» (1929). Від вишуканих, рафінованих романсів через зв’язок із народною піснею композитор дійшов до створення своєї Другої симфонії (1935), в якій прагнув дати героїчні образи боротьби, що стверджує життєві ідеали, стає основним джерелом його натхнення.
Ще ширше, ніж у «Золотому обручі», Лятошинський використав українські народні пісні в опері «Щорс». Вона пронизана наскрізним оркестровим розвитком, має розгалужену систему лейтмотивів. Особливо виділяється увертюра, симфонічна картина бою з V акту і заключна сцена з хором.
З великою трагедійною силою звучить у хорі пісня «Козака несуть». Використання українського народного мелосу спостерігаємо в камерно-інструментальних жанрах, зокрема у «Тріо № 2», «Українському квінтеті», «Струнному квартеті № 4», «Сюїті для струнного квартету на українські народні теми». Зворушлива музика композитора звучить в інструментальних ансамблях, кантатах, хорах, фортепіанних п’єсах, романсах, музиці до драматичних спектаклів і фільмів.
В оперній музиці він продовжив традиції Миколи Лисенка. Був вірним другом Довженка. Вони навіть фільм «Іван» починали разом. Чудове джерело пізнання становлять листи Б. Лятошинського до Р. Ґлієра. Їх збереглося більше 500! Поряд із написанням власних творів Лятошинський редагував і оркестрував оперу «Енеїда» М. Лисенка, оркестрував балет «Комедіанти» й оперу «Шах Сенем» Ґлієра, а 1937 року блискуче оркеструє оперу «Тарас Бульба» Лисенка. У 1930-ті роки також пише музику для кінофільмів. Творчу працю весь час доводилося поєднувати з педагогічною та музично-громадською роботою. Продовжувалась його викладацька діяльність й у Київській консерваторії.
1935-го Борису Лятошинському присвоїли звання професора. 1939 року його обирають головою правління Спілки композиторів України. Цю посаду він займав до початку війни. Під час війни композитора евакуювали до Саратова, де вже перебувала Московська консерваторія, в якій він викладав. Маргарита Царевич, його дружина, працювала в україномовних радіопередачах.
Центральним твором Лятошинського першої половини 1940-х рр. став Український квінтет. За цей твір Б. Лятошинському присудили Державну премію. На початку 1945-го у зв’язку з 50-річчям композиторові присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР і нагородили медаллю «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».
Коли влітку 1944 року коли Лятошинський повернувся до України, то відразу ж долучився до музичного життя Києва. Відтоді аж до самої смерті він жив у будинку письменників Роліт, де встановлено меморіальну дошку композиторові.
Лятошинського призначають художнім керівником Української філармонії, він одночасно працював музичним консультантом у Радіокомітеті та викладав у Київській консерваторії. 1950-ті рр. стали наступним плідним етапом у мистецькій діяльності Лятошинського. В цей час він написав ряд високо оцінених хорових і оркестрових творів, романсів та творив музику до кінофільмів. Серед найзначніших творів — «Симфонія № 3», симфонічна балада «Гражина», поеми «Возз’єднання» та «На берегах Вісли», «Концерт для фортепіано з оркестром». Ваговим внеском в українську хорову творчість повоєнних років стали хорові твори Б. Лятошинського на вірші Т. Шевченка й інших поетів.
Посилений творчий період праці Лятошинського припадає на 1968 рік, його до певної міри можна зарахувати до шестидесятників. І не лише тому, що Борис мав таких учнів, як Сильвестров, Грабовський, Дичко, Карабіц, Станкович, Гадзяцький, котрі стали шестидесятниками, а й тому, що він сам не припиняв пошуку, досягаючи яскравих результатів у своїй творчості. Коли в 1960-ті роки трохи піднялася «залізна завіса», до нас ринула величезна інформація про західну музику. Всі почали її захоплено слухати. А Борис Лятошинський написав свою знамениту Четверту симфонію. Це була ремінісценція його модерної музики 1920-х рр.
У Лятошинського вже були написані «соната-балада» для фортепіано й «Відображення». Він повторив ідею Равеля щодо суб’єктивних та об’єктивних ідей і думок героя у відображенні об’єктивної реальності, втіливши ідею у відлунні дзвонів — символі вічності. Без сумніву, Борис Лятошинський — основоположник симфонізму, автор п’ятьох симфоній, в яких відобразив ритм життя нашої країни.
Серед останніх творів Б.Лятошинського — симфонії № 4 і № 5, «Слов’янська сюїта» та «Лірична поема». Подальший період творчості Лятошинського (оп. 5-18) характеризується зростаючою самозаглибленістю, пориванням у світ індивідуальних емоцій зі забарвленням романтичного пасеїзму. Такі романси, як «Проклятое место» (на слова Ф. Геббеля), «Цветок самоубийцы» (Г. Гейне), «На кладбище» (І. Буніна), цикл «Лунные тени», «Камыши», «Подводные растения» (К. Бальмонта) й інші виявляють впливи «сучасництва» з його загостреними засобами музичної мови, з тяжінням до нервової, напруженої ритміки, до перенесення опорних функцій тризвуків. У цьому розумінні особливо показовий його цикл фортепіанних сонат.
Дуже високо критика цінувала композиторську діяльність Лятошинського, насамперед — розвиток симфонічного жанру в Україні. Він виховав нову плеяду композиторів: І. Шамо, В. Сельвестров, І. Карабець, Є. Станкович, О Канетштейн та інших, котрі зараз продовжують музичне мистецтво України.
Помер Борис Лятошинський 15 квітня 1968 року, похований на Байковому кладовищі в Києві, надгробок виконав скульптор О. Банни, архітектор А. Сницарев. Меморіальна дошка Борису Лятошинському вмонтована в приміщення Київської консерваторії. Український режисер В’ячеслав Скворцов на честь митця створив 1994-го стрічку «Борис Лятошинський». Ім’я композитора носить музична школа в Житомирі (там є кімната-музей Б. Лятошинського), вулиці в Житомирі, Києві, Луцьку. З нагоди 110-тя від дня народження композитора Національний банк України видав пропам’ятну монету.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Loading...