Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Aug. 22, 2017

До 45-річчя від дня смерті дивовижної світової мандрівниці Софії Яблонської

Автор:

|

Травень 19, 2016

|

Рубрика:

До 45-річчя від дня смерті дивовижної світової мандрівниці Софії Яблонської

Софія Яблонська

Цю унікальну, самобутню, шляхетну українку називають громадянкою світу. Через її неустанні мандрівки життя Софії Яблонської можна передати за допомогою географічного атласу. Ця незвичайна жінка привертає до себе увагу сміливістю, темпераментом, талантом і волелюбністю. Про неї складено багато легенд і цікавих переказів.
Народилася наша героїня у священичій родині 15 травня 1907 року у с. Германів (тепер Тарасівка Пустомитівського району Львівської області). Змалку дівчина мала нахил до мандрівок, тепер ми сказали б — до туризму. Крім вроди, Софія вирізнялася відвагою та неперевершеною мужністю, долаючи важкі дороги у своїх мандрівках. Також вона була обдарована мистецьким умінням схоплювати найпривабливіші об’єкти з життя фотоапаратом, у неї розвинулися й неабиякі кіномистецькі здібності. В роки Першої світової війни юнка разом із родиною потрапила до Росії, де зазнала перших життєвих незгод. Але там дівчині пощастило потрапити в школу у Таганрозі. Аж 1921-го Софія повернулася в рідний край, змогла здобути ґрунтовнішу освіту, якої так прагнула. Вона вступила в учительську гімназію, де вивчала бухгалтерію, а крій і шиття — на спеціальних жіночих курсах. Вчилася в драматичній школі, готувалася стати акторкою. Була різнобічно обдарована й активна, що пояснює її невтомність у набутті нових знань і вмінь. Черговим захопленням дівчини стає кіномистецтво.
1925 року Софія почала працю у двох кінотеатрах — у Тернополі та Львові. Їй пророкували успішну акторську кар’єру, але молода, завзята й амбітна дівчина ставила перед собою іншу мету. 1927-го вона вирішила поїхати в Париж, світову столицю мистецтва. Яблонській вдалося отримати там роботу кіножурналіста у фірмі «Опторг-Юнан-Фу». Тут вона бездоганно вивчила французьку мову, техніку знімання документального кіно, кінознавці пророкували Софії успішну кар’єру. Однак вона вирішує залишити Францію та податися в мандри, щоб якнайкраще пізнати життя інших народів. Дівчина подалася в Марокко, а потім через Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон, у французький Індокитай, відвідала Лаос, Камбоджу, китайську провінцію Юннань, Сіам, Яву, Балі, Таїті, Австралію, Нову Зеландію, Північну Америку й інші землі.
Треба було мати незвичайну сильну волю поборювати життєві негаразди, мандруючи з краю в край, долаючи різноманітні випробування. Софія не тільки все успішно витримала, але й змужніла. Живучи далеко від Батьківщини Софія було готова віддати їй свої енергію та здоров’я, навіть власне життя. В Китаї вона прожила 15 років, там познайомилася з французом Жаном Уденом і вийшла за нього заміж. В їхній родині прийшло на світ троє дітей, котрих Софія виховала взірцево, в палкій любові до Батьківщини.
Наслідком її закордонних мандрівок стали блискучі документальні кінорепортажі, Софія здобуває незвичайний авторитет і світове визнання. Найбурхливішим періодом життя та праці Яблонської стали 1930-ті рр. Вона здійснює невтомні подорожі, опиняється на різних материках та островах, спілкується з представниками різних народів і культур, шукає собі національних побратимів. Відома істина, що подорожі розширюють кругозір, стала доброю темою Софії для створення кінофільму «Півтори кімнати або Сентиментальна подорож на Батьківщину».
Софія Яблонська була мандрівницею за покликанням, любила пізнавати істини й їх досліджувати. Коли перечитуєш її дорожні нариси з дивовижними пригодами та навіть реальними загрозами життю, майже фізично відчуваєш її мужність і героїзм. Та де б вона не бувала, завжди серцем і душею була споріднена з рідною землею й українським народом. Вперше відвідала Україну 1925-го і мала низку виступів перед галицькою публікою. Була знаменитим оповідачем і вміла захопити різного рівня слухачів, до того ж вона мала що розповісти. На прохання тогочасних часописів Яблонська пише цікаві репортажі та нариси, які регулярно публікували «Жіноча доля», «Нова хата», «Нові шляхи», «Ми і світ», «Назустріч» і «Діло». Її нариси належали до улюбленої та захоплюючої лектури молодих читачів, спраглих пізнати життя в далеких країнах. Без сумніву, творчість Софії Яблонської — унікальне явище в загальноукраїнському масштабі. На жаль, її твори під час радянської окупації були заборонені, а саму авторку комуністи називали «націоналісткою».
Софія вміла приймати дуже швидкі рішення в екстремальних і загрозливих обставинах. Та, на жаль, її творчість по-різному була сприйнята навіть у галицьких колах. Перша книга нарисів «Чар Марокко», видана у Львові 1932-го, викликала запеклі дискусії. Але ці дебати спонукали Софію до написання нових праць. 1936 року виходить у світ збірка нарисів про подорож до Китаю «З країни рижу та опію». Навколосвітня мандрівка Яблонської талановито й дотепно описана у двотомному романі «Далекі обрії», виданому у Львові 1939-го. В усіх виданнях авторка вміщувала власні фотографії, що вдало ілюстрували побут і культуру екзотичних країн і народів.
Галицька критика 1930-х рр. звернула увагу на високі якості усієї творчості цієї талановитої письменниці. Михайло Рудницький, рецензуючи «Чар Марокко», хвалив письменницю за її талант, спостережливість, життєвий оптимізм та впевнений і вільний стиль викладу. Наступні роботи високо оцінювали Д. Віконська й А. Скільський. Із 1939-го по 1946 рік Софія жила в Китаї, де переносила всі прикрощі японської окупації. Щойно після закінчення війни вона повертається до Франції й оселилася на острові Нуармутьє, де й прожила до своєї смерті 1971-го. В останні роки життя Яблонська все одно писала нариси та мемуари. Нерідко згадувала свої далекі мандрівки й активно листувалася з друзями з різних континентів.
Останні твори, на жаль, вийшли друком уже після її смерті. Це — збірка новел «Дві міри — дві ваги» (1972) та документальна повість «Книга про батька» (1977). Творчість Софії пропагувала за кордоном її подруга, українська поетеса Марта Калитовська, котра переклала французькою та видала книги L’Anne ensorcele, Les Horizons lointains (1972), Le charme du Maroc (1973), Mon enfance en Ukraine (1981), Au pays du riz et de l’opium (1986). Про книгу «Чар Марокко» та про її авторку написав 1990-го Федір Погребенник у журналі «Всесвіт». У цьому ж виданні з’явилася стаття Ярослава Поліщука «Далекі обрії Софії Яблонської», в якій яскраво та ґрунтовно був охарактеризований весь обсяг тематики, пов’язаної з нашою ювілянткою.
Вона нам нагадує Овідія Назона, римського поета «золотої доби», твори котрого мали суттєвий вплив на пізнішу європейську літературу. Він писав: «Можна міняти підсоння та не можна міняти душі». Багато мислителів підіймають це питання, та за Яблонською найбільший райський куточок під сонцем — там, де людина народилася. Це місця — немов святий образ, перед яким треба повсякчас молитися, йому служити, і навіть перед ним страждати. Таким заповітам Софія вірно служила.
Це не применшує її зацікавлення та жадобу пізнати всі приманливі таємниці світу. Знайомлячись із цими таємницями, вона жила галицькими звичаями, чарівними українськими піснями. Минувалася запахом сніжно-білих вишитих сорочок, обрусів і рушників. А передовсім її безмежно пестила материнська любов, яка так невимовно зігрівала її дитячу душу і залишилася з нею на все життя. Доказом цього є її опис в одному з пізніших китайських нарисів, де вона описує свою візію-сон ранніх літ і палку любов до рідного краю: «Ось рідне село, повне яблуневих садів. Здаля я чую скрипіт фіри, хтось тре коноплі. Спів гаївок!.. Навіть маю оману пахощів. Запах свіжопеченого хліба. Відгадую, що це — субота, — в кухні вимита, жовта підлога, — розкладені вишивані обруси… Біля печі Настя виймає золоті бохонці пшеничного хліба і відкладає їх побіч на лавку. На землі сніп соломи. Настя з неї в’яже коромисла і кидає їх у піч, щоб розігріти її під булки. Виразно бачу довгі полум’яні язики, що лижуть край печі і висмикуються до комина… Чую, як Настя підходить до мене і на моїй голові розлуплює два зліплені хліби. Вона всміхається до мене і приспівує: «Рости, рости, золоте волосся, рости, рости нам на втіху, чорнявенька Зосю!»
І виросла Софія на радість і втіху свого народу, яка щоденною працею здобула всенародне признання. За її змістовні твори письменницю називали «екзотичним метеликом української прози» в Галичині 1920-1930-х рр. Саме тоді вона перебувала на піку популярності і стала культовою особою через свої подорожні нариси та книжки про далекі екзотичні світи. «Казка з України», «Міс Україна» — так називали її в рідному краю і в тих далеких екзотичних країнах, де вона перебувала.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...