Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Sep. 24, 2017

До 40-річчя від смерті Михайла Рудницького

Автор:

|

Лютий 05, 2015

|

Рубрика:

До 40-річчя від смерті Михайла Рудницького
Могила Михайла Рудницького

Могила Михайла Рудницького

Михайло Рудницький народився 7 січня 1889 року в м. Підгайцях на Тернопільщині, у родині нотаріуса Івана Рудницького (1856-1906). Мати Михайла за походженням була єврейкою й мала на ім’я Іда Шпіґель (1862-1950). Хоча родини з обох сторін чинили спротив одруженню Івана з Ідою, але палке кохання перемогло. Іда вихрестилася в католичку, взяла ім’я Ольга, і в костелі залюблені молодята взяли шлюб.

Михайло Рудницький (1821-1890), дідусь Михайла, був греко-католицьким священиком, бабця Кароліна Ґлязер походила з німецького роду. Отець Михайло був русько-українським патріотом, під час «Весни народів» навіть спалив свій шляхетський диплом.
Дитячі роки Михайла промайнули в Підгайцях, а середню освіту він здобував у гімназіях Львова, Самбора та Бережан. Після смерті батька родина Рудницьких перебралася до міста Лева, де юнак розпочав 1907-го студії на правничому факультеті університету імені Франца. Водночас працював у польській книгарні Бернарда Полонецького та секретарем у літератора Остапа Ортвіна.
Під час студій почав писати вірші, понад усе захоплювався літературою й історією. 1908 року покинув юридичний факультет і перевівся на філософський, який закінчив 1913-го. Щоправда, дозволив собі 1910/11 навчального року вивчати французьку літературу в паризькій Сорбонні. Студіюючи ж у Львові, Михайло мав змогу познайомитися з багатьма культурно-освітніми діячами.
Саме у цей період у Львові утворився дуже активний гурт молодих літераторів. Існувало кілька груп українських письменників: при журналі «Митуса», при журналі «Нові шляхи», при журналі «Назустріч», при «Літературно-науковому віснику», а також група католицьких письменників «Логос». Творча діяльність Рудницького була пов’язана із журналом модерністів «Назустріч» і «Молодою музою». Остання проіснувала лише два роки, але стала важливим етапом розвитку літератури не лише в Галичині, а й у всій Україні.
До «Молодої Музи» належали Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Михайло Яцків, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак, Сидір Твердохліб, Остап Луцький і сам Рудницький. До «молодомузівців» зараховували себе також композитор Станіслав Людкевич, мистці Михайло Паращук, Іван Косинин, Іван Северин, літератори Осип Шпитко, В’ячеслав Будзиновський і Володимир Масляк. Їх вважали першими богемістами на галицькому ґрунті.
1912 року Рудницький закінчив Львівський університет і написав дисертацію на тему «Іван Франко як письменник і критик», за неї отримав звання доктора філології. На початку Першої світової війни Михайла не призвали на військову службу, і він залишився в окупованому росіянами Львові. 1915-го переїхав до Києва, де працював учителем гімназії, а у 1917-1918 рр. став доцентом кафедри філософії Українського народного університету у Києві. У той час він підтримував близькі стосунки з Миколою Зеровим і поетами-неокласиками. 1918-го уклав власну поетичну збірку «Кілька віршів», яка так і не побачила світу.
Після початку повстання проти гетьмана Скоропадського Рудницький виїхав у грудні 1918 року з України через Будапешт і Відень до Парижа. Там 1919-го працював секретарем дипломатичної місії УНР, потім — перекладачем при українському хорі Олександра Кошиця. Коротко жив у Лондоні і вирішив вернутися до Львова.
По поверненні до міста Лева 7 липня 1922 року Михайло став працювати професором французької й англійської літератури в Таємному українському університеті. Після кривавих змагань наші землі на основі конференції у Версалі віддали Польщі, яка на словах зобов’язалася дати українцям автономію, а насправді створила окупаційне поневолення.
Михайло, працюючи педагогом, водночас займався наполегливо творчою працею. Він пише збірку поезій у прозі «Очі та уста» (1922), літературознавчі праці «Між ідеєю і формою» (1932), «Від Мирного до Хвильового» (1936) й у 1934-1938 рр. редагує журнал «Назустріч» та активно працює в газеті «Діло». Видавав літературознавчі книги, писав збірники, оповідання й есе «Нагоди і пригоди» (1929), «Творчі будні Івана Франка» (1956), «Письменники зблизька» (3 томи, 1958-1964), «Змарнований сюжет» (1961), «В наймах у Мельпомени» (1963), «Ненаписані новели» (1966), «Непередбачені зустрічі» (1969) та інші. Він — автор численних театральних рецензій, критичних розвідок з історії української та європейської літератур. Був діяльним членом «Товариства українських письменників і журналістів імені Івана Франка» у Львові, з 1940-го – членом Спілки письменників України, а з 1939-го та до кінця життя працював професором зарубіжної літератури у Львівському університеті. 1935 року став дійсним членом НТШ.
У календарі «Червоної калини» за 1939 рік буо надруковано його спогад про перебування у французькій столиці «Париж 1919». У перекладах письменника є дуже цікаві інтерпретаційні знахідки, словесні сполуки. Це надзвичайно велике творче благодійство допомагає глибше розуміти мови і дух інших народів, мати змогу передавати думки і почуття інших людей і тим взаємно себе збагачувати. Рудницький — офіційний керівник і консультант 15 захищених кандидатських і докторських дисертацій. Автор близько 200 друкованих робіт, з них — дев’ять монографій.
Слід наголосити на тому, що Михайло Рудницький був справжнім українським патріотом, приятелював із Данилом Танячкевичем, Анатолем Вахнянином, Юліаном Романчуком, різко виступав проти дурману москвофілів. Попри те, що вдома у Рудницьких розмовляли польською, своїх дітей і студентів він виховував на українських патріотів, усі вони стали видатними культурними та громадськими діячами. Сам Михайло вільно володів десятьма мовами.
Письменник своїми цінними творами збагатив українську літературу. На жаль, під владою московсько-комуністичного режиму йому доводилося пережити чимало трагічних подій. Комуністична ідеологія намагалася перетворити творчу людину на німого та слухняного раба. Треба було жити, працювати та закріплювати так звані здобутки революції. Михайло був одружений із Мартою Олесницькою, донькою відомого галицького політичного діяча Євгена Олесницького. У пари була єдина донька Дарина, котра разом із матір’ю виїхала восени 1939-го на Захід. На таких людей комуністична влада споглядала з підозрою. Коли дружина померла, Михайло одружився вдруге зі своєю колишньою студенткою Людмилою Захарій, котра походила з Бережан.
Рудницький не з власної і переконань став громадянином СРСР. Його висунули на заступника декана філологічного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка. Тим – змусили співпрацювати з газетою обласного компартійного органу «Вільна Україна».
Коли на нашу землю прийшли нові окупанти — німці, Рудницький мусів ховатися в селі Залукві, що біля Галича, бо його мати мала «неарійське» походження і йому загрожував арешт. Аби врятувати своє життя, погодився редагувати журнал «Вечірня година», де друкувалися українські патріотичні статті в німецькій займанщині.
Після приходу більшовицької влади професор повернувся до університету. З 1944-го він працював на посадах завідувача кафедри зарубіжних літератур і деканом філологічного факультету. Однак восени 1947 року чекісти взяли Михайла під нагляд і звинуватили в українському буржуазному націоналізмі. Його було звільнено з роботи, виключено зі Спілки письменників і суворо заборонено друкувати наукові праці.
У київській «Літературній газеті» (20.11.1947) було розміщено статтю проти Рудницького, де, зокрема, писалося: «У роки, коли на землях колишньої Західної України наростало революційне піднесення, коли трудящі боролися за возз’єднання з Радянською Україною, М. Рудницький стає пліч-о-пліч з жандармами Пілсудського і агентами дефензиви. Він паплюжив радянських письменників, підносячи на щит зрадника Хвильового. В часи німецької окупації М. Рудницький бере діяльну участь в редагуванні націоналістичного журналу «Вечірня година», в якому друкувалися наклепницькі антирадянські твори.» (Насправді редактором цього часопису був Ярослав Рудницький, а Михайло друкував там лише свої переклади з Ґете та Гофмана).
Після такого пасквілю і неустанних слідств Рудницький став схилятися до самогубства. Щоби морально знищити вченого і скомпрометувати його в суспільстві, чекісти примусили Михайла до творчої співпраці з Володимиром Бєляєвим при виданні книги «Під чужими прапорами». Завданням цієї публікації було подати у фальшивому світлі діяльність ОУН, УПА, УГКЦ, митрополита Андрея Шептицького, Василя Барвінського, Євгена Коновальця й інших галицьких діячів і політиків. Комуністичний режим підступно скористався іменем вченого, додавши його до редакції цієї пасквільної збірки.
Помер Михайло Рудницький 1 лютого 1975 року, похований на Личаківському цвинтарі. 1993-го до його могили перепоховали останки сестри, діячки жіночого руху в діаспорі Меланії Рудницької.
Щойно після відновлення української державності правда про цей жорстокий і дикий період поступово стала спливати на світ. Серед інших відбулася й урочиста академія з нагоди 120-річчя від дня народження проф. Рудницького. Захід пройшов 11 лютого 2009-го у дзеркальній залі Університету ім. І. Франка у Львові. Аби вшанувати пам’ять Рудницького, зібралися люди, котрі в той чи інший спосіб знали професора. Це — викладачі з кафедр англійської, німецької, французької філології, всесвітньої літератури, українського літературознавства, колеги, аспіранти і студенти Рудницького. З вітальним словом і глибокою оцінкою діяльності ювілянта виступив декан факультету іноземних мов Володимир Сулим, доповідь виголосила доцент Роксоляна Зарівчак.
Присутні мали змогу дізнатися правду про вченого. Також на академії було виголошено низку інших доповідей, які розкривали життя вченого при двох окупаційних режимах. Між доповідями лунала оригінальна поезія та цінні переклади Рудницького.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...