Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Nov. 20, 2017

До 30-річчя від дня смерті Івана Миколайчука

Автор:

|

Липень 27, 2017

|

Рубрика:

До 30-річчя від дня смерті Івана Миколайчука

Іван Миколайчук у стрічці «Пропала грамота»

Серед визначних кіномистців у світовій пам’яті залишаються Альфред Гічкок, Орсон Веллс, Жан-Люк Годар та Олександр Довженко. Легендарною стала й постать Івана Миколайчука. Він був наділений незвичайною енергетикою, за допомогою якої увійшов у душі глядачів. «Я не знаю більшого національного народного генія… До нього це був Довженко», — так про актора сказав кінорежисер Сергій Параджанов.
Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року у с. Чортория Чернівецької області. У сім’ї було тринадцятеро дітей. Іван був четвертою дитиною, тому йому доводилося доглядати малих. Він лазив на горище полохати лелек, щоб не приносили більше малят у його хату. Підліток вирізнявся талантами, тому відрядили батьки його до музичного училища, хоч не знав жодного нотного знака. Хлопця прийняли до класу бояну: грав на інструменті одного хлопця, щодня їздив додому.
Згодом діти Миколайчуків стали членами культурно-освітніх сільських аматорських гуртків, співали в церковному хорі і виступали на сільських концертах. В цій атмосфері відточував свій творчий талант у театральних виступах і малий Іванко. Він успішно закінчив середню школу в с. Брусниця (її дерев’яне приміщення не збереглося, а в новому приміщенні тепер діє музей І. Миколайчука). Із дитячих років хлопець вирізнявся акторським талантом, його виступи у сільському самодіяльному театрі дивували глядачів.
1957 року юнак закінчив Чернівецьке музичне училище, а 1961-го — театральну школу в Чернівцях. Під час навчання залюбився в акторці Марії Карп’юк, із нею 29 серпня 1962 року й одружився. Молодята оновили чисельну родину Миколайчуків і принесло в сім’ю новий дух життя.
У 1963-1965 рр. Іван навчався в Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карго. Вже студентом дебютував у кіно, ще у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». Загальне визнання Миколайчукові принесли однак ролі молодого Тараса Шевченка у популярному фільмі «Сон».
Він знімався також у стрічці «Тіні забутих предків», що здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21-й країні й увійшли до Книги рекордів Ґіннеса.
А в цей час в СРСР було вкрай важко видати справжній мистецький фільм. Не допоможе і найкраща техніка та гра артистів, якщо сценарій фільму такий, що вбиває мистецтво. Після короткотривалої українізації настали часи, коли червоний режим вимагав «закріплювати здобутки революції». Серед голоду, терору треба було прославляти тупоголових більшовицьких революціонерів, захоплюватися «радісними» змінами та колгоспним життям.
Миколайчук був харизматичною особистістю, яка в артистичному світі здобула справжнє визнання в широкому світі, і насамперед — на європейському просторі. «Анничка», «Захар Беркут», «Вавилон ХХ», «Спокута чужих гріхів», «Повернення Батерфляй», «Канал», «Украдене щастя», «Камінна душа», які піддавалися жорсткій цензурі. Іван не був бунтарем, але КДБ не спускав із нього очей, вважаючи українським націоналістом.
Наприклад, до фільму Юрія Іллєнка «Чорний птах з білою ознакою» деякі партійні наглядачі мали претензії. Ідея стрічки належала Іванові Миколайчуку і ті невдоволення він виношував у собі, страждаючи від людей, які поняття не мали про мистецтво. На щастя фільм підтримав Петро Шелест, тодішній вождь українських комуністів, і запропонував показати його навіть делегатів ХХIV з’їзду КПУ. Однак вкрай негативно оцінив фільм Віктор Добрик, секретар львівського обкому компартії, котрий писав: «Фільм для жителів Західної України, особливо молодіжний, викликає націоналістичні почуття». Такі напади на Миколайчука викликали у нього нервовий зрив. Його постійно був звинувачували в націоналізмі. До речі, ще 1965-го, після акції протесту, вчиненої київською інтелігенцією на прем’єрі «Тіні забутих предків», цей фільм оголосили «неблагонадійним» і зняли з прокату, а за авторами й акторами чекісти встановили нагляд.
Пізніше на поличку потрапила й стрічка «Пропала грамота», а екрани заполонили українці-телепні у стилі п’єс Олександра Корнійчука та твори «соціалістичного реалізму». Дедалі важче стало доводити своє право бути українцем і у творчості, і в житті. Іванові Миколайчукові заборонили грати роль Ореста у фільмі «Білий птах із чорною ознакою», хоча роль була написана саме для нього. Роль Ореста довірили зіграти Богдану Ступці, а Миколайчук зіграв Петра.
Вісім років чекав затвердження сценарій фільму «Така пізня, така тепла осінь». А стрічка «Камінна душа» за Гнатом Хоткевичем, для якої Миколайчук написав сценарій разом із Борисом Івченком, знімалася за іншим текстом.
Іван був близький із Володимиром Івасюком, Іваном Драчем. Коли Миколайчук грав роль поета у стрічці «Перевірте свої годинники», то познайомився також із Ліною Костенко й Андрієм Добровольським, авторами сценарію. До слова, партійні наглядачі й у цьому сценарії знайшли зловісні матеріали, ворожі радянській системі. Іван Миколайчук часто говорив про те, що українських кінематографістів звинувачують мало не в хуторянстві, в націоналістичній відрубності, а за кордоном це бачать і відчувають зовсім інакше.
Актор був людина світової культури, глибоко мислячою і він це не лише декларував, але намагався втілювати у своїй роботі. «Наші найвидатніші українські митці давно вже у Європі і світі», — казав Миколайчук, пояснюючи поняття патріотизму та крайнього націоналізму наглядачам від культури. За це партійні бонзи викреслювали його ім’я з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах.
Лише 1979 року, завдяки заступництву В. Івашка, секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя», в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року стрічка здобула приз «За найкращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе (Таджикистан). Наступний фільм, «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером якого був Миколайчук і сцени з якого раз по раз перезнімалися з ідеологічних міркувань, уже не мав такого успіху, як «Вавилон ХХ». 1983-го Миколайчук створив сценарій стрічки «Небилиці про Івана», 1984 року готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку дозволили тільки восени 1986-го. Проте через важку хворобу автор почати зйомки так і не зміг. Фільм зняли 1989 року, уже після смерті Миколайчука). Навіть звання народного артиста йому присвоїли посмертно, як призначили державну Шевченківську премію.
Про Івана Миколайчука дуже гарно та душевно писав тернопільський журналіст Михайло Маслій: «Він прожив складне життя, в якому було трішечки свята, решта — суцільна мука. Система не давала йому жити, його душа померла раніше, ніж тіло. Вона була замордована». На жаль, душа Івана Миколайчука завмерла тихо на вічно в Києві 3 серпня 1987 року, але живе вона серед свого народу в Україні.
Він феноменально зіграв 34 роль у кіно, написав дев’ять сценаріїв, мав дві режисерські роботи. Іван Гаврилюк про Івана Миколайчука писав так: «Іван був заслуженим артистом України, а «доступ» на престижне Байкове кладовище мають лише народні. Чотири дні (!) штурмували владу його побратими, щоб поховати Івана там. Його не поховали на престижній алеї героїв України, де туляться пліч-о-пліч партійні та радянські керівники, більшовики і так звані слуги народу. Та поруч із багатьма із них він би й не хотів лежати. Іван там сяє своєю відсутністю».
Відтак, Миколайчук спокійно спочиває на околиці Байкового, за 40 кроків від могили свого побратима Леоніда Бикова. Українці ще й так вшанували актора:
* на його честь назвали вулиці міст у Києві, Львові, Полтаві та Вінниці. 25 грудня 2015 року Вінницька міська рада перейменувала вулицю та провулок Фелікса Кона на вулицю та провулок Івана Миколайчука;
* на його честь назвали 49-й курінь Уладу пластунів юнаків;
* Всеукраїнський фестиваль народної пісні та кіно був присвячений 75-річчю актора;
* 23 лютого 2016 року Національний банк України випустив пам’ятну монета номіналом 2 грн
* встановлена меморіальна дошка Іванові Миколайчуку на будівлі кінотеатру ім. Шевченка у Вижниці та на корпусі кіностудії ім. О. Довженка в Києві.
Хай пам’ять про корифея кіномистця живе у нашому народі вічно!

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...