Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Sep. 21, 2018

До 210-річчя від дня народження Йосипа Лозинського

Автор:

|

Грудень 28, 2017

|

Рубрика:

До 210-річчя від дня народження Йосипа Лозинського

Надсянська земля народила надзвичайно багато визначних учених, громадсько-політичних діячів, в т. ч. Йосипа Івановича Лозинського. Він — талановитий український етнограф, мовознавець, публіцист, діяч національного відродження, священик і предвісник «Русалки Дністрової». Народився 20 грудня 1807 року у с. Гурку (Вірку) над Сяном, поблизу Перемишля (тепер — Польща), у сім’ї сільського священика Івана. Навчався у Перемишльській гімназії, яку закінчив 1830-го, після цього — в Львівську духовній семінарії і 1831 року був висвячений на священика. Працював у Перемишлі, де познайомився з І. Могильницьким, І. Лавровським та Й. Левицьким. Упорядкував бібліотеку, що залишилася після смерті І. Могильницького. Служив священиком у Медиці біля Перемишля (1832-1836), Перемишлі (1836-1849) , в с. Радохінці й Яворові (1849-1882). В останньому як парох міста був депутатом Яворівської повітової ради і проявив у цій парафії активну громадсько-освітню діяльність. Публіцистична спадщина Лозинського складається з понад 100 визначних позицій, які в основному стосуються мовних питань. Ще в шкільні роки Йосип став записувати народні пісні, приказки, звичаї та легенди. Як ентузіаст мови прагнув реформувати українську абетку. 1834 року він запропонував змінити її на латиницю, але цей проект викликав бурхливий протест. Відтак Лозинський переглянув свою позицію, відмовився від перспективи розвитку української літератури у фарватері польської і визнав провідну роль для Галичини культуру Наддніпрянської України. 1848-го став заступником голови Перемишльської руської ради, також був учасником Першого з’їзду української інтелігенції у Львові. У 1850-х рр. продовжував відстоювати народну мову і фонетичний правопис у письмі.
У своєму проекті зміни алфавіту Лозинський доводив, що український народ посідає самостійне становище, зміна азбуки підійме його на вищий рівень і зблизить з Європою. Як відгук на цей проект Маркіян Шашкевич написав брошуру «Азбука і abecadlo», в якій висвітлив позицію «Руської трійці». Однак Лозинський продовжував твердо відстоювати свою мовну реформу і написав «Граматику руської (малоруської) мови» (1845) та рукописного «Букваря» (1838). Він одним із перших у Галичині поставив питання про використання народної мови в письменстві і тому його вважають одним із перших учених діячів українського національного відродження в Західній Україні. Без сумніву в історії тогочасної української лінгвістичної науки Лозинський займав одне з передових місць у мовознавстві цього краю.
1834-го він написав польською мовою статтю «Про запровадження польської азбуки до руської писемності». У цій праці науково доводив, що така реформа зміцнила б українську націю на міжнародній арені. Однак не був спроможний зламати опору опонентів і погодився з їхніми аргументами. Осип Маковей писав, що «реформа розворушила галицьких русинів подібно як азбучний рух — південних слов’ян». Лозинський же був настільки переконаний у своєму азбучному проекті, що навіть відстоював думку, що було б доцільно завести на весь світ одну азбуку до письма і це сприяло б полегшенню взаєморозуміння між людьми різних націй на різних континентах. Однак згодом науковець став прихильником «гражданського шрифту» і доводив, що прийняття латинки було б рівнозначне зраді інтересів українського народу. Він став автором меморіалу «Руського клубу», врученого цісареві Францу Йосифу після закінчення 1-ї каденції Галицького сейму.
Будичи крилошанином Перемишльської капітули, працював заступником голови Перемишльської руської ради, був учасник Першого з’їзду української інтелігенції (Собору руських вчених) у Львові. У 1850-х рр. боронив народну мову та фонетичний правопис, був обраний послом до Галицького сейму 1-го скликання від округу Яворів-Краковець.
Велику і вдумливу роботу провів о. Йосип щодо систематизації та розміщення пісень, відповідно до того, як і де вони виконуються у весільному обряді. Цю працю у своєму відгуку на цю працю Маркіян Шашкевич. А вже на схилі літ, у 1870-х рр., згадуючи «азбучну війну», священик зазначав, що його тодішні виступи «в найлучшом намірені» викликали і добрі наслідки, бо «русини як би із сна обудилися і до свого самосознанія приходили». Позитивну роль відіграли його праці Grammatyka jezyka rуskiego (maloraskiego), статті «О образованию языка руського» й «Уваги критичні над граматикою Й. Левицького».
Однак ключовою працею о. Лозинського стала фольклорна збірка «Рускоє весіля». Цінність цієї праці в тому, що вона містить найдокладніший і найповніший із існуючих на той час опис українського народного весілля. Автор докладно розповів про довесільні звичаї — зальоти та заручини, виряджання молодят до вінця, частування короваєм, а також про зустріч молодої зі свекрухою тощо. Нащадки мають бути вдячними авторові за те, що врятував від забуття і зберіг для них неповторні зразки народної творчості. Наукова цінність записів Лозинського посилюється й тим, що вони походять із достовірного першоджерела — на основі власних спостережень, від людей добре обізнаних з весільною обрядовістю, котрі брали в церемоніях безпосередню участь. Про «Руске весіля» писали схвальні статті у варшавському часописі Dziennik Powszechny (1836. — № 43. — С. 208) та у петербурзькому «Журнале Министерства народного просвещения». Згадується воно й у працях Й. Шафарика та І. Срезнєвського, інших славістів. Також було опубліковано ряд статей в українських альманахах.
В своїй «Граматиці» він писав: «Не наслідувати сліпо мові предків, а йти вперед, відповідно до завдань часу». Мову вчений споріднював з релігією і твердив, що до мови треба ставитися, як до святості. У зібраному фольклорному багатстві вчений розумів, що там закріплена народна душа, яка є хоронителькою історичної пам’яті народу. Вана становить джерело активної сили, яка спрямовує безперервність життя народу та світосприйняття прогресу.
«Мова — це найшляхетніше добро людини, — писав о. Лозинський, — нею підноситься людина над іншими створіннями… Тому та мова, яку нам природа уділила, що ми з молоком материнським виссали, в якій наш дух насамперед виявився й якою наші уста найперше вимовляли, це дорогоцінний скарб наших батьків, наймогутніша зв’язаність народу».
Задля остороги сучасників о. Лозинський послуговувався релігійними категоріями: «не забувайте, що народ, який не ходить дорогами Господніми, увійде в ярмо своїх неприятелів». А неправедним шляхом, за Лозинським, ступають ті, хто нехтує рідну мову. Автор наголошував, що українська мова є знаряддям, яке природним шляхом провадить до суверенної держави. На думку вченого розвинута мова допомагає звільненню від колоніальної залежності, занедбана ж засвідчує підневільне існування нації. І додавав, що сучасна йому мова українського народу не є примітивною, а «такою, якою її Бог створив і якою була від найдавніших часів».
Йосипу Лозинському належить вірш «Піснь Русина» («Наша земля хлібородна»). Він листувався з В. Ганкою, виявляв значний інтерес до проблем слов’янської культури. Проте до українського народу помилково відносив і білорусів, вважаючи їхню мову діалектом української.
Публіцистична спадщина о. Йосипа складає понад 100 томів, щедро пересипана народними приказками та латинськими крилатими висловами. Статті о. Лозинського містять посилання на праці інших авторів із точною вказівкою на вихідні дані. Це дає підставу вважати, що саме з його матеріалами в Україні зароджувалася наукова публіцистика. Внесок цього вченого у становлення та розвиток прогресивної громадської думки отримав схвальну оцінку І. Франка, К. Студинського, О. Маковея, Г. Гербільського, Ф.Стеблія й інших. Помер Йосип Лозинський 11 липня 1889 року у м. Яворів (тепер — Львівської області). На будинку, в якому він жив, встановлено меморіальну дошку.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...