Новини для українців всього свту

Sunday, Aug. 25, 2019

До 200-ліття від народження Францішека Духінського

Автор:

|

Квітень 14, 2016

|

Рубрика:

До 200-ліття від народження Францішека Духінського

Францішек Духінський

На початку ХІХ ст. французький імператор Наполеон Бонапарт (1769-1821) очолив величезну французьку армію, яка у битвах із військами різними держав Західної Європи досягла неабияких успіхів. Ця армія оволоділа Португалією, Іспанією, Австрією, Пруссією й іншими королівствами Європи. Наполеон І почав готуватися до війни з Росією, а на території України хотів створити три «наполеоніди», тобто планував розчленувaння Російської імперії.
У червні 1812-го на чолі 600-тисячного війська Наполеон І вторгся в Росію. Війна закінчилася невдалою для французького полководця, котрий свого часу сказав: «Пошкрябаєш росіянина і вийде татарин». Ці слова дуже сподобалися польському українофілу Францішеку Духінському, від дня народження котрого минає 200 років. Він народився 1816-го на Правобережній Україні. Його батько, також Францішек, був збіднілим шляхтичем, а мати Софія походила з родини Боярських. Навчався Францішек у школі кармелітів у Бердичеві, а потім — у василіянському колегіумі в Умані. 1834 року юнак перебрався до Києва, де пробував закінчити місцевий університет, але обставини не дозволили йому осягти вищу освіту.
Саме тоді він вирішив збирати українські народні пісні. Духінський мандрував містечками та селами, записував, консервуючи народну пісенність, прив’язувався до життя простих українських людей, ріднився з культурою селян, серед котрих виростав. Він 12 років учителював у родинах польських аристократів та в приватних польських маєтках. Не маючи наукового ступеня, молодик читав усе, що траплялося йому в руки. Подібно до польського історика Йоахима Лелевеля, котрий підтримував солідарність польських і українських селян у їхній боротьбі проти російського царату, Духінський плекав безмежну любов до українського народу, підтримував його прагнення здобути волю та виношував у душі запеклу ненависть до росіян. Він висунув гіпотезу, що росіяни — не слов’яни.
30-річного чоловіка переслідувала поліція, то ж він був змушений втекти з Росії та нелегально виїхав грецьким кораблем із Одеси. Прибувши до Парижа, він зблизився з тодішнім «некоронованим королем польської еміґрації» князем Адамом-Юрієм Чарторийським (1770-1861).
Духінський став соратником князя, в його оточенні познайомився з Міхалом Чайковським та Іполитом Терлецьким. Обидва походили з польсько-української шляхти й чітко дотримувалися українофільської орієнтації. Духінський влаштувався на роботу в бюро одного з директорів французького Міністерства внутрішніх справ, де мав нагоду розповідати працівникам про своє життя в Малоросії, пояснювати різницю між українцями та росіянами та про переслідування українців-уніатів православними москалями. В часописі «Третій май» виходили статті Духінського, які він підписував Kijowianin (Киянин).
Писав чоловік про життя в своїй Батьківщині аж до втечі 1846 року, про найстрашнішого ворога його релігії та українського і польського народів — москаля. «Ненависть до Москви надзвичайно полегшувала мені способи об’єднувати українців», — згадував активіст.
Усіма своїми силами він сповідував нести прапор київський, тобто, незалежної України високо, не зраджуючи його значення. Духінський закликав європейські народи об’єднуватися для спільної боротьби проти найнебезпечнішого ворога Європи — Москви. Нагадував і про те, як українці ведуть свою боротьбу в обороні своєї європейської цивілізації від північного варвара. Закликав усіх, хто його слухав під час публічних виступів, любити Шевченка, Костомарова, Куліша й інших мучеників, і наголошував, що «тільки незалежність України забезпечить щастя Польщі й Європі».
Завдяки цьому історику читачі газети «Третій май» (ч. 7, 1848) першими дізналися про арешт та судову розправу царату над членами Кирило-Мефодійського братства в Києві. Духінський жив у Києві у той час, коли існувало братство, тож про його діяльність знав, тому й опублікував звістку про розгром.
Історик писав програмні статті й історичні довідки, присвятивши їх питанню злуки України з Великоросією під заголовком «Переяславська угода». Там досліджував тотожність релігії та подібність мови українського та російського народів, точніше різницю між ними, прагнення козаків вийти з-під ярма Москви та створити окрему державу, бо в цьому «не забракне їм підтримки від Польщі».
Під час революції 1848 року, яка охопила ряд країн Європи, Духінський був представником Чарторийського в Італії, де вступив у леґіону Владислава Замойського та продовжував вести антиросійську пропаганду. 1850-го Духінський прибув до Царгороду, де працював послом Чарторийського. Тоді у нього й виникла ідея створити український журнал, який допоміг би українсько-польській співпраці проти Росії. Здійснити задум йому не пощастило через відмову Чарторийського в підтримці. Два перші рукописні числа цього видання свідчать про неабиякий редакторський талант Духінського. Часопис мали прикрасити герби Польщі (орел), Литви (поґонь) і Києва (архангел Михаїл).
Вибуху війни у жовтні 1853 року між Туреччиною та Росією Духінський дуже зрадів. Він став лектором у союзницьких військах, переважно у французьких і британських, виголошував доповіді про одвічну боротьбу поляків і малоросів із московсько-царською імперією. У Стамбулі у 1853-1855 рр. він видав три трактати французькою.
1856-го Духінський повертається до Парижа. Наступні 15 років були найпродуктивнішими в його житті. Хоч довелося чоловікові побувати в Галичині, Кракові, Швейцарії, Лондоні й деінде, він скрізь пропагував різницю між українцями арійської раси та росіянами туранської раси. Історик підтримував теорію, що арійці були землеробами, а туранці — кочівниками. Французькою мовою він опублікував праці «Арійські та туранські народи. Хлібороби і номади», «Новгородський пам’ятник. Студії про індоевропейські та туранські народи», «Вступ до етнології народів, що їх залічують до слов’ян» та інші. Духінський відкидав панславістичні ідеї та прагнення до об’єднання слов’ян під владою російського царату.
За життя в Парижі Духінський був обраний членом багатьох французьких наукових товариств — антропологічного, географічного й азійського. У 1860-х рр. прихильниками історика ставало все більше людей, серед котрих був Казимир Делямар, член правління Французького банку і видавець газети «Батьківщина». Він став завзятим послідовником ідей Духінського. Делямар видав дві брошури: в першій пропонував перейменувати кафедру слов’янської мови та літератури на кафедру слов’янських мов і літератур, щоб таким чином відділити російський панславізм і його зверхність над іншими слов’янськими національностями, а другу — «П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією» — присвятив українському питанню. І перша, і друга брошури мали чималий успіх. Було прийнято нову програму навчання в середніх школах, з якої було вилучено уроки історії Русі як частини Великого князівства Московського. Брошури було перекладено німецькою мовою, в них зазначалася великі заслуги Духінського та його різноманітних досліджень про різницю між русинами та росіянами, а також неслов’янське походження останніх.
Францішек Духінський помер 13 липня 1893-го у віці 77 років. Інші джерела вказують дату смерті Духінського як 13 червня 1893-го. Історика поховали на польському цвинтарі в Монморансі, неподалік Парижу. Він спочиває спільно з вірною подругою свого життя, польською письменницею та громадською діячкою Севериною Духінською (1825-1905). Напис латинськими літерами, але українською мовою, що на маленькій табличці, прикріпленій до хреста, можна легко прочитати: Duchinskomu zemlaki nashi lude nezabudut’ doki zyty budut’ dushi twei, slowa tvoho bilsz ne tra niczoho.
Після смерті історика було видано три томи його праць польською мовою. За теорією Духінського, арійська Європа простягається аж до Подніпров’я. Для її назви він послідовно використовував термін «Русь». Учений слушно заявляв, що всупереч твердженням російських істориків, історію Московщини ніяк не можна починати від слов’ян Києва та Новгорода, й аргументував, що ніколи не було масової міґрації з Дніпровських земель на Волгу, а Московське царство в жодному разі не може бути законним спадкоємцем Київської держави.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...