Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 17, 2018

До 180-річчя від дня народження Софії Фредро-Шептицької

Автор:

|

Травень 25, 2017

|

Рубрика:

До 180-річчя від дня народження Софії Фредро-Шептицької

Митрополит Андрей, вказуючи на роль матері у священичому покликанні, казав: «Кожен священик існує вже за 20 років до свого народження. Він починається у своїй матері». Жінка, — одвічна і таємничість, до кінця непізнана і не повністю розкрита загадка у Всесвіті. Вона є була і завжди буде джерелом радості, порятунком у людському житті. Вона є початком життя, твердиня віри і перемоги. В щоденному житті жінки виконують обов’язки дружин і матерів, вони нас наближують до Бога і допомагають сповняти Божі заповіти.
Є жінки, котрі своєю життєвою досконалістю, благородними буденними справами заслуговують на безсмертя і на беатифікацію. До таких визначних жінок належить Софія Фредро-Шептицька, котра подарувала українському народові двох Велетнів духу — митрополита Андрея і священномученика Климентія, архімандрита Унівського. Була вона зразковою матір’ю сімох синів.
Софія народилася 20 травня 1837 року в маєтку в с. Сурохів біля Ярослава і була наймолодшою донькою Олександра Фредро, котрий дуже любив свою доню і плекав у ній талант художниці. Софія мала хороших учителів, зокрема, чеського художника Йозефа Свободу, котрий намалював портрет малої Софійки «Дівчинка і суниці». Митрополит Шептицький дуже любив цей портрет мами і тримав його у палатах на Святоюрській горі.

Родина Шептицьких

Малярські праці Софії були переважно на релігійну тематику. Більшість із них знищили 1939 року більшовики, котрі спалили родинний маєток у Прилбичах. Збереглася лише її робота «Христос пастир».
Від батька Софія успадкувала ще й літературний хист, про що свідчить її книжка споминів «Молодість і покликання о. Романа Шептицького». У львівському історичному архіві зберігається сотні неопублікованих листів Софії до сина. Ця жінка не була обтяжена ненавистю, а в серці своєму виношувала непохитну жертвенну любов до Бога й іншої людини незалежно від її національної чи суспільної приналежності. Цю любов Софія втілювала в серця своїх дітей. Недаремно казав про неї Станіслав Тарновський: «Ця жінка була однією з найвищих і найшляхетніших постатей свого часу».
Саме з родинного дому Софія винесла доброзичливість до інших людей. Її завжди надихала внутрішня велика любов до Бога і милість до інших людей. Софія любила читати про сакральне мистецтво, зміст якого доповнював її внутрішні переконання. Її син Казимир стверджував, що образи захоплювали маму не лише майстерністю, але й спонукали до молитви. Софія була відкрита, своїми поглядами ділилася з іншими і заохочувала їх чинити подібно.
Цікава і романтична була зустріч Софії з аристократом з українського шляхетського роду Іваном Шептицьким. Ця зустріч 1861 року увінчалася подружжям. Іван заімпонував Софії сильним характером і вимогливістю до себе й до інших. Про подружнє їхнє життя писав Ян-Олександр Фредро, її брат: «Не маю слів, щоб описати враження, яке на мене справляють Прилбичі, а особливо Ясь і Софія, нехай їх Бог завжди благословить». Молода вродлива дружина і надалі прагнула вірно служити Богу. Коли чоловіка огортав якийсь смуток і розчарування, Софія відчувала потреби його душі і намагалася допомогти молитвою і словами втіхи. Вона вміла бути ніжною, а згодом свої материнські цінності передала дітям.
У сім’ї Шептицьких народилося семеро синів, та лише п’ятеро з них дожили до зрілого віку. З народженням дітей прийшли в родину й нові обов’язки. Молода мама усвідомлювала відповідальність за дітей, якими обдарував її Господь і вважала їх Божим даром. Тому докладала великих зусиль, щоб її діти розвивалися в душевній чистоті. Про це свідчать слова, які Софія писала на образках, що їх дарувала дітям у день посвячення новозбудованого дому: «Нехай мої діти пам’ятають, що єдиною молитвою їхньої матері в цьому дні було, щоб великим трудом збудований дім радше запався, чим будь-коли мав би в собі переховувати обіду Бога. Радше смерть, чим гріх, мої найдорожчі діти Бог з вами». Саме Софія словом та особистим прикладом стала для своїх дітей провісником віри і плекала покликання кожного з синів. Пояснювала дітям, що поняття терпіння є виявом Божої волі та суттю Христової віри. Сама двічі пережила смерть власних дітей — Степанка й Юрчика. Своїм болем Софія не хотіла ображати Бога, тому намагалася збагнути Божі наміри і казала: «Така була воля Бога». Після смерті батька Софія написала молитву. Свої роздуми записала у формі діалогу з Христом, Котрий страждає. Вона немов перевела глибокі релігійні медитації, в яких вірила, що терпіння є проявом Божого милосердя та нагадування, що саме в Ньому щастя людини, а життєві труднощі є випробуванням любові і знаком вірності Богу. Софія у своїх розважаннях доходила висновку, що Хрест допомагає зрозуміти таємниці життя, робить душу віруючої людини більш шляхетною. Для Софії духовні цінності мали основне значення впродовж усього життя. Її життєвим кредо були слова Ісуса, які він промовив на Оливній горі: «Хай не моя, а Твоя буде воля!»
Проф. Станіслав Тарновський називає Софію «скристалізованою моральною досконалістю». Ця досконалість найяскравіше виявляється геніальним впливом на дітей. Високоосвічена жінка, без упереджень до інших людей і національностей вільно спілкувалася кількома мовами, грала на фортепіано, водночас скромна і проста, приятелювала як із поляками, так і з українцями. Про цю знамениту жінку писала Оксана Гайова, науковий працівник історичного архіву у Львові, котра торік видала книгу «До 150-річчя з дня народження митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького».
Софія вміла зазирнути у душу кожної дитини, пізнати світ синів, доля яких не щадила, а відповідно й її. Найперший Стефан помер, не маючи двох рочків, Юрій відійшов у світ вічний у 17. Батьки важко переживали смерть дітей. А 1939-го більшовики розстріляли сина Леона разом із дружиною Ядвігою, 1941-го гестапівці вбили Олександра, 1951-го у Володимирській в’язниці загинув мученицькою смертю о. Климентій, з дому Казимир. Митрополит Андрей помер 1 листопада 1944 року, передбачаючи руїну Церкви, був це Мойсей нашого народу. Станіслав був генералом польської армії, але його заслуги в польській історіографії замовчуються.
В житті є слова, які ми називаємо святими і одне з таких святих, теплих, ласкавих слів — слово є «мама». Мама дорога в будь-якому віці, людина її вимовляємо з ніжністю. Відомо, що митрополит Андрей, котрий зазнав чимало фізичних і моральних терпінь, був неймовірно сильною, мужньою та відважною людиною. Втім ніхто не бачив, аби митрополит плакав, бо всі емоції переживав у собі. Коли 14 квітня 1904 року померла його мама й уся родина з’їхалась у Прилбичі, згідно зі збереженими споминами тих подій, митрополит підійшов до домовини матері, обійняв її і його плечі здригались у безмовному плачі.
Софія Фредро-Шептицька була святою жінкою, як матір, так і особистість, наголошує Оксана Гайова. Відтак побутує думка, і вже відбулась розмова між кардиналами УГКЦ Любомиром Гузаром і Римо-католицької церкви Мар’яном Яворським, що варто було б розпочати беатифікаційний процес Софії Шептицької, котра є унікальним взірцем українсько-польського порозуміння.
Вперше у травні відбудеться спільна проща греко- і римо-католиків від садиби Фредрів у селі Вишня, де поховані батьки Софії, до родинного села Шептицьких Прилбичі, де спочивають батьки митрополита — Софія й Іван Шептицькі. Та чи в змозі збагнути декотрі сучасні, скалічені антиукраїнською ненавистю, польські псевдополітики, котрі замовчують заслуги генерала Станіслава Шептицького лише тому, що його брат, митрополит Андрей був очільником УГКЦ. Але й інша українка, Емілія Войтила народила Папу Римського Івана Павла ІІ не лише для Польщі, а для Всесвіту.
Варто також згадати, що зберігся лист Андрея Шептицького до його брата Станіслава, де він писав: «Сьогодні або завтра, як всі з’їдемось, думаємо укласти напис для неї на таблиці у капличці, колись ще за життя просила щоби написати — «Пішла у радості до Господа свого і, напевно, що вона, бідацтво кохане, заслужила собі на відпочинок після такого важкого і твердого життя». Ці слова свідчать, наскільки діти любили свою маму, наскільки гарно вона їх виховала, наскільки не перешкоджали всі ті речі, які діялися між поляками й українцями, у повазі один до одного, у пошануванні поглядів один одного», — наголошує у своїй праці Оксана Гайова. Якщо поглянути на прожиті роки життя Софії Фредро-Шептицької, котра прославилася безсмертною побожністю, вродою і великим розумом, терпінням, тоді відчуємо, що в її серці не було місця на театральну профанацію, а насправді це була постать найчистіших і найглибших християнських цінностей. Тому і вона може стати мостом єдності сучасних і майбутніх поколінь наших народів. Вічна пам’ять Софії українсько-польського єднання.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...